– Людо, де мій паспорт?! – галасував Василь на всю квартиру. – Коротше, знайди мій паспорт, бери свій і йдемо в ЗАГС!
– Васильку! – Люда зазирнула до коханого в кімнатиу. – З чого це раптом ти зібрався?!
– Заяву подавати йдемо, – буркнув той, засуваючи шухляду комода.
– Василю, це така несподівана пропозиція, – у голосі жінки звучала іронія. – Мені треба подумати!
– Людо, не тріпай мені залишки нервів! Двадцять п’ять років прожили разом! Ти ще сумніваєшся?
– Ох, Василю! – грайливо сказала Люда. – Двадцять п’ять років минуло! Я вже й чекати перестала, а тут така пропозиція! Як же ж її не обміркувати?
– Поки паспорт шукаєш, можеш думати! – наказав Василь.
– Де паспорти лежать, я і так знаю, – посміхнулася Люда. – А ось твоя поведінка викликає підозри!
– Людо, годі мені тут виказувати! Сказав, ідемо в ЗАГС, значить, зібрала документи і пішли!
– А якщо я не погоджуся? Може, мені воля миліша?
– Людо! – ахнув Василь. – Мало ти мені нервів попсувала, тобі ще треба?
– Подивіться на нього! – посміхнулася Люда. – Завівся! А ось значущості події не усвідомлюєш! Пропозиція де? Обручка де? Клятви у вічній любові й вірності де?
Василь скреготнув зубами. Потім, хруснувши, став на одне коліно і урочистим голосом сказав:
– Людмило, виходь за мене заміж! – а потім звичайним голосом з нотками нетерпіння додав: – І в темпі, скоро ЗАГС закриється!
– А клятва? – скоса зиркнула Люда на Василя.
– Клянуся, якщо ми сьогодні запізнимося, я тобі влаштую!
– Сумнівно, але гаразд, – Люда засміялася. – Обручку!
– Ох ти ж! – Василь дістав із задньої кишені джинсів бордову коробочку.
– Василю, ви сьогодні сповнені сюрпризів! – вигукнула Люда. – Так і підмиває погодитися!
– Ну? – вимогливо запитав Василь.
– Срібло? – вирішила уточнити Люда.
– Людо, ти взагалі? – Василь потряс коробочкою. – Золото! Он навіть бірка з пробою, ох, забув забрати!
– Васильку, ти що, справді зібрався взяти мене за дружину? – здивувалася Люда.
До цього моменту вона вважала це жартом.
Так, 25 років прожили без розпису. Доньку виростили, друга в сьомому класі.
Дачу купили, машини для кожного. Живуть у Люди в двокімнатній квартирі, а однокімнатну, що у Василю була до початку спільного життя, вони здають в оренду.
І бюджет спільний, і спільні інтереси.
А те, що без штампу в паспорті, то це не показник щасливої родини.
І тому дивно, з чого раптом у ЗАГС!
– Людо, чи то ти раніше спритніше розуміла, чи Меркурій у ретрограді! Я ж тобі цілу годину кажу – ходімо!
Оформимо, нарешті, наш чудовий союз! Поставимо державу до відома, що ми з тобою законна пара!
– Васильку, я зрозуміла! – крізь сміх сказала Люда. – Це ти через Олесю так? Ну? Зізнавайся!
– А чого зразу через це?! – ображено запитав Василь. – Вже й слова не сказати…
…Не думав Василь, не гадав, що за життя йому доведеться двічі переглядати пріоритети. Практично в нуль руйнувати соціальні настанови і зводити їх заново.
Юний Василь вірив у все добре, чекав на прекрасне, але не забував про суворість реального світу.
Однак він хотів сім’ю, дітей, квартиру, дачу, машину і щоб живіт від пінного і лисина якомога довше в його житті не з’являлися.
Зустрів він гарну дівчину, закохався, одружився. Все почало складатися, як по писаному. Батьки Василю подарували йому із молодою дружиною квартиру. Жити б і жити, але…
– Помутніння на мене найшло, коли я за тебе виходила заміж! – галасувала Настя. – Не хочу я з тобою жити! Мені такий чоловік не потрібний!
– Прекрасно, ну і йди! – відповів Василь, доведений дружиною до точки кипіння.
– Ага, розбіглася! – вигукнула Настя. – Майно давай ділити!
– Яке майно?! – ахнув Василь. – Що ми нажили?! Кавоварку, телевізор, фен і ноутбук?
– Собі залиш! – пирхнула Настя. – Особливо фен! А ділитимемо ми квартиру!
– Ти взагалі? Її мої батьки купили!
– А яка різниця, хто її купив? – засміялася Настя. – Подарували її нам як молодій родині! Отже, це разом нажите!
А якщо разом, то моя половина! І «дякую» ще скажи, що я не завагітніла! А то, пішов би ти ні з чим на всі чотири боки!
– Ти не маєш права! – обурився Василь.
– А ось і подивимося!
Суд поділив квартиру.
Василь отримав штамп про розірвання шлюбу, половину вартості квартири і сумніви в душі.
– А чи любила вона мене? – питав він у друга. – Батьки мої ще до весілля казали, що квартиру нам подарують.
Може, вона за мене заміж пішла, аби пів квартири віджати?
– І такий варіант виключати не можна, – знизав плечима Андрій. – Зараз у них, – мав він на увазі молодих дівчат. – Модно вискакувати заміж, щоб потім ділити майно.
– Але Настя не була схожа на таку! – хитав головою Василь.
– Та всі вони не схожі ні на кого, а потім як повернеться до тебе своїм хижим поглядом, так і не знаєш, одразу в неї це було, або потім звідкись узялося.
– Ну як так жити? – питав Василь. – Як тепер жінкам вірити? Зараз же в кожній шукатимеш жадібність і корисливість!
– А знаєш, що ще гірше? – посміхаючись, спитав Андрій.
– Ну?
– Ти знаходитимеш це, навіть якщо цього немає! – Андрій похитав головою. – Ти в пастці і тобі з неї не вибратися.
А потім тобі все життя нагадуватиме, що довіряти нікому не можна!
– Андрійко, ось ти мені тут слів наговорив, а мені всього двадцять п’ять. Я відмовляюся жити сам все життя!
Ти мені скажи, як зробити так, щоб такого не було!
– О, любий мій друже! – засміявся Андрій. – Колись це називалося громадянський шлюб, а тепер співжиття. Ось твій варіант!
– Хм…
– Якщо у вас немає офіційної родини, то у вас немає спільного майна! Зрозуміло, що на підставі спільного господарства можна в суді якимось чином щось забрати, але це спершу довести треба! – сказав Андрій. – А згідно із законом, ти залишаєшся вільною людиною.
Десь щось не так, розбіглися і ніхто нікому нічого не винен!
Півтора роки Василю довелося прожити в гордій самотності. Стосунки виникали, але він чесно попереджав:
– Весілля не буде!
– А діти?
– Дітей я на себе запишу, тут усе чесно, – пояснював він. – Житимемо, як чоловік і дружина. Але жодних штампів, походів у ЗАГС і всього що з цим пов’язаного!
А потім він зустрів Люду.
– Ну і нехай! – усміхнувшись, сказала вона. – Головне, щоб вільних стосунків не було! А офіційний ти мені чоловік чи неофіційний, за прогулянку наліво я тебе не просто виставлю, а влаштую!
– Я ніби й не збирався, – зніяковів Василь. – І свою однокімнатну квартиру я не продаватиму, – попередив Василь.
– Так житимемо в мене, я дітей хочу!
– І я хочу, – усміхнувся Василь.
– Ось! Хай буде квартира. Можна її здавати в оренду, а потім дітям лишити!
– Дітям? – вирішив уточнити Василь.
– Я ж тобі сказала, у мене своя двокімнатна! Нащо мені здалася твоя однокімнатна? Василю, не вигадуйте проблем, де їх немає!
– Був момент в історії, – натякнув Василь на свій перший шлюб.
– Слухай, можеш на мене ображатись, але тій дівчині потрібна була квартира! А мені потрібний нормальний мужик! Ти ж нормальний?
Маніпуляція, хоч і така груба, потрапила в ціль.
За двадцять п’ять років вони нажили дві машини, дачу і деякі заощадження. Двох дочок народили. Сім’я та й сім’я, хоч і без штампу.
Та тільки от у старшої доньки хлопець з’явився. І стосунки у них міцнішали, доки Олеся не переїхала до нього жити.
Василь дивився на це все, і з кожним днем йому ставало все менш затишно. Відверто кішки на душі шкребли.
Не до дружини він пішов зі своїми переживаннями, а до давнього друга Андрія.
– Ні, ти розумієш, живуть вони разом, а він, як я зрозумів, одружуватися не збирається!
– А в чому річ? – запитав Андрій, ще не вникнувши в суть претензії.
– Так, хто їх знає, – почухав Василь лисину. – Кажуть, що зараз так модно! Ну коли нікого ні з ким нічого не пов’язує!
Бо ж бачите, зараз у всіх внутрішній світ, який дуже ніжний і його не можна турбувати!
А якщо так вийде, щоб розбігтися і більше не зустрічатися!
– Пояснення, звичайно, не дуже, – усміхнувся Андрій, – але чи не твій це погляд на інститут сім’ї та шлюбу? Те саме співжиття, тільки в профіль!
– Андрійку, ось ти мені друг, а мені зараз прикро!
– Так, правду ніхто не любить! – Андрій поплескав Василя по плечу. – Що, з іншого боку, тобі ця картинка не подобається? А як батькові твоєї співмешканки?
– От же ж, слово яке гидке! – скривився Василь.
– Так-так, поняттям «громадянський шлюб» тепер не відмажешся! Роз’яснення законодавства вже всі зрозуміли! І це називається співжиття!
Ну, от і як батькові Люди? Думаєш, він хотів, щоб його дочка була співмешканкою?
– Але ж він навіть жодним словом не обмовився, – сказав Василь. – А ми з ним нормально спілкуємось!
– Ось на що пішла людина заради щастя доньки!
– Так Вадим дочки це ж зовсім не я! Я ж людина серйозна, а там, у полі вітер! Там хоч якісь гарантії! Хоч щось певне!
– Васильку, ти в такій же визначеності двадцять п’ять років прожив! От і вони будуть жити! – посміювався Андрій.
– Не можу я! – прогарчав Василь.
– Ох, Васильку! Радий би претензію пред’явити, а сам такий самий! І чого ти навчиш, якщо сам невчений?
Вдруге довелося світ перевертати.
– Людо, не можу я так! – чесно зізнався Василь. – Вони там просто так! А ти знаєш, мене всередині, прямо, навиворіт!
Я б його приструнив, я йому сказав би! А він пошле мене, бо я сам такий!
– Саме так, ти сам такий! – відповіла Люда.
– Але зараз я розумію, що це якось не дуже! Тож ходімо ЗАГС! А потім я до них поїду і буду Вадима на праведний шлях наставити!
Хоч реєстрації були й у різні дні, а ось два весілля зіграли за один день.
А після урочистості Люда сказала чоловікові:
– Так, Васильку, зі своєю колодою в оці все життя прожив, поки чужу скалочку не побачив! А потім і своя колода поперек стала!
– Досить мені на лисину капати, – пробурчав Василь. – Тільки дружиною стала і одразу нерви тріпати почала!
– А це обов’язкова річ, щоб тобі життя медом не здавалося! – засміялася Люда.