Людмила завжди вважала себе жінкою практичною та господарською. З юності звикла розраховувати тільки на себе, вміла економити, знала ціну кожній копійці. З Ігорем вони прожили разом понад п’ятнадцять років, виховували двох дітей – сина Вадима та доньку Катю. Жили, як усі: скромно, але без особливих потреб все за списком, все за планом.
Людмила працювала бухгалтером у невеликій фірмі, Ігор – інженером на заводі, зарплата у нього була не дуже, але на життя вистачало. Діти росли звичайними міськими підлітками: Вадим займався баскетболом, Катя ходила на малювання, обидва навчалися середньо, але без проблем, характери у них були різні, але в сім’ї завжди панували мир та порядок.
Поки не сталося те, що змінило все. Несподівано не стало матері Людмили, залишивши дочкам у спадок велику чотирикімнатну квартиру в центрі міста. Квартира була стара, вимагала ремонту, але ціна на неї виявилася пристойною.
Людмила із сестрою швидко знайшли покупців, продали квартиру та поділили гроші навпіл. На рахунку у Людмили вперше у житті з’явилася велика сума грошей. Вона не вірила своїм очам, дивлячись на виписку з банку. Плани були прості: частину грошей покласти на вклад, частину – на ремонт власної квартири, частину – дітям на майбутнє.
Ігор, побачивши виписку, спочатку тільки жартував:
– Ну тепер ти в нас олігархиня! Я можу не ходити на роботу?
Людмила відмахувалась, мовляв, не кажи нісенітниці, гроші підуть на потреби сім’ї, на навчання дітям, на чорний день. Але Ігор почав повторювати свої жарти дедалі частіше. Поступово у його голосі з’явилася не тільки іронія, а й образа.
– Ти тепер сама всіх забезпечиш, – казав він, – а я свою зарплату збиратиму на старість. Все одно мої копійки на тлі твоїх грошей – це сльози.
Спочатку Людмила не сприймала це всерйоз. Але незабаром помітила, що чоловік почав приносити додому дедалі менше грошей. Якщо раніше він хоча б раз на тиждень купував продукти або оплачував комунальні послуги та інтернет, тепер лише розводив руками:
– У тебе ж є гроші, ось і витрачай. Я тепер заощаджую.
Людмила намагалася поговорити з ним, пояснити, що ці гроші не для розкоші, а безпеки сім’ї. Але Ігор тільки посміхався:
– Ти тепер багата, а я – бідний родич. Не можу я з тобою тягатися.
Спочатку Людмила намагалася не зважати. Вона платила за все сама: продукти, комуналки, гуртки, шкільні збори, подарунки дітям та родичам. Гроші танули на очах, а Ігор дедалі більше віддалявся від сімейних справ. Він став затримуватися на роботі, приходив додому втомлений, сідав за телевізор і не брав участі ні в обговоренні бюджету, ні плануванні покупок.
– Ігоре, у нас цього місяця знову витрати зросли, – казала Людмила ввечері. – Треба купити нове взуття дітям, сплатити секції, а ще квартплата зросла.
– А я тут до чого? – знизував плечима чоловік. – Ти ж тепер головна з фінансів, от і вирішуй.
Діти швидко зрозуміли, що просити у тата марно. Вадим перестав навіть натякати на нові кросівки, Катя попросила гроші на поїздку із класом у мами. Людмила почувала себе не дружиною, а єдиним годувальником у сім’ї. Вона намагалася поговорити з Ігорем:
– Ти правда вважаєш, що тепер все має бути на мені? Адже я не мільйонерка, ці гроші – не на кожен день, а на майбутнє, на чорний день, на дітей.
– Ти сама тепер можеш все, – відмахувався Ігор. – Я свою зарплату краще відкладу, мені нічого просто так не перепаде.
Людмила втомилася сперечатися. Вона помітила, що чоловік не тільки не допомагає, а й почав економити на собі: перестав купувати собі одяг, не ходив до перукарні, навіть на обіди на роботі став брати бутерброди з дому.
– Ти що, зовсім гроші не витрачаєш? – дивувалася Людмила.
– А навіщо? – Усміхався Ігор.
Іноді Людмила ловила себе на тому, що їй не хочеться йти додому. Вечорами вона затримувалася на роботі, щоб не бачити похмурого чоловіка і не слухати його закиди. Діти також стали частіше затримуватись у друзів, щоб не потрапляти під гарячу руку батьків.
З кожним місяцем ситуація ставала все більш напруженою. Людмила намагалася вести облік витрат, але гроші йшли швидше, ніж вона встигала їх записувати. Вона продовжувала платити за одну. Чоловік тільки відмахувався:
– Я тепер на всьому заощаджуватиму, раз у нас у родині такий спонсор.
Діти також почали помічати зміни. Вадим став віддалятися, все частіше сидів у друзів, Катя скаржилася, що тато став чужим.
– Мамо, а чому тато більше не дає мені навіть на морозиво? – питала донька.
– У тата зараз складний період, – намагалася пояснити Людмила. – Але ти завжди можеш попросити в мене.
Якось увечері, коли Людмила повернулася з роботи, вона виявила, що холодильник майже порожній. Ігор сидів на кухні з чашкою чаю.
– Чому ти не купив нічого на вечерю? – Запитала вона.
– Я з’їв шаурму. А в наповненні холодильника я тепер не беру участі, – знизав плечима чоловік.
Людмила не витримала:
– Ігоре, ти що, зовсім перестав відчувати відповідальність за сім’ю? Я не хочу, щоб у цьому будинку всі вважали, що я тепер банкомат!
– Важко бути багачкою, так? – огризнувся чоловік.
Сварки стали регулярними. Людмила намагалася достукатися до чоловіка, пояснити, що гроші – це не привід перекладати всі турботи на одну людину, а знімати повністю відповідальність. Але Ігор тільки замикався в собі, ставав дедалі відстороненим.
Якось, коли Людмила прийшла додому раніше, вона застала Ігоря за розмовою із сусідом. Той скаржився на ціни, а Ігор із гіркотою говорив:
– У мене дружина тепер багата спадкоємиця стала, сама все тягне, а я так, у будинку для меблів.
Людмила почула це і не витримала:
– Ти правда вважаєш, що я маю все робити одна? Ти ж батько, чоловік, а не просто чужинець тут!
– А ти спробуй побути у моїй шкурі, – різко відповів Ігор. – Все життя було головним, а тепер – ніхто. Ти навіть не радишся зі мною, все сама вирішуєш.
– Тому що ти сам усунувся! – вигукнула Людмила. – Я втомилася бути сильною, я не залізна.
Сусід поспішив піти, а вдома виникла справжня сварка. Діти сховалися у своїх кімнатах. Після цього випадку Ігор почав затримуватись ще довше, а Людмила все частіше думала про розлучення.
– Мамо, а ви з татом розлучитесь? – одного разу спитала Катя.
– Я не знаю, дочко, – втомлено відповіла Людмила. – Але ж так жити неможливо.
Вадим почав ночувати у друзів, Катя замкнулася в собі, вдома стало зовсім тихо. Якось Людмила дізналася, що чоловік зробив своїй літній матері банківську картку, на яку перевів свої гроші. На запитання – навіщо Ігор відповів:
– Нехай у мене хоч щось буде своє. А то раптом ти виженеш мене, і я залишусь ні з чим.
Людмила зрозуміла: довіра пішла повністю, а разом із нею – родина. Вона залишилася одна з дітьми та з грошима, які не приносили радості. Чоловік став чужим, а діти – дорослішими та сумнішими.