Люда виходила з супермаркету з двома важкими пакетами, коли несподівано почула: «Люда, це ти?». Вона обернулася на голос і побачила приємну молоду жінку в гарному пальті, що стояла біля самого виходу.
– Невже мене не впізнала?
– Вибачте, ні, – Люда ще раз окинула поглядом незнайомку. Ніби раніше вона її ніколи не бачила. Хоча обличчя здавалося їй невиразно знайомим. Невже це…
– Я Марина, ми навчалися в одній школі, але у різних класах. Ну, ти даєш… – вона трохи театрально притулила свої руки до обличчя. – Невже я так змінилася? Погано виглядаю?
«Точно! Марина з паралельного класу, ми ще один час з нею дуже дружили, – запізно згадала Люда. – І як це я одразу її не впізнала?».
– Ні, що ти! – Люда поставила вниз пакети, щоб дати рукам трохи відпочити. – Ти просто дивовижно виглядаєш! Прямо як модель із модного журналу.
Марина задоволено посміхнулася. Виглядала вона, і справді, добре. Випещена, статна, в дорогому гарному одязі. При одному погляді на неї ставало зрозуміло, що життя в людини вдалося на всі сто.
– Давай, розказуй, як твої справи. Скільки ми не бачились? Здається цілу вічність.
– Років двадцять точно, – відповіла Люда. – Зі шкільного випускного.
– О, тільки прошу тебе, не треба про вік! – Марина понизила голос. – Тому що я почуваюся максимум на двадцять п’ять! – І вона весело засміялася.
– Я думала, ти давно переїхала до іншого району, – задумливо сказала Люда. – Давно тебе тут не зустрічала.
– Так, це так і є. Я ж, коли вийшла заміж, то стала жити у Славка. Але в мене тут мама, тож я іноді з’являюся. Слухай, може, в кафе посидимо? А то на вулиці так холодно… – вона мерзлякувато зіщулилася і підняла вище комір пальта додала. – Давай, я пригощаю.
Правду кажучи, у Люди на сьогодні була запланована купа справ. Цього дня у неї випав єдиний вихідний на тижні, а стільки всього треба було встигнути зробити. До того ж вона щойно з магазину, та ще й із сумками… Ні, швидше за все, нічого не вийде.
Марина, бачачи сумніви Люди, запропонувала підкинути її до будинку, адже в неї буквально за два кроки від супермаркету припаркована машина.
– Заодно перевіримо, чи я пам’ятаю твою адресу, – весело промовила Марина.
– Та я не до себе несу пакети… – раптом зам’ялася Люда.
– Невже до коханця? – Округливши очі, змовницьким голосом промовила Марина.
– Ну, ти теж скажеш, – зніяковіла Люда. – Я давно одружена, у нас донька школярка. Живемо, до речі, у моїй рідній квартирі.
– У тебе начебто однокімнатна? Як ви там всі поміщаєтесь? – здивовано спитала Марина.
– Так батьки цілий рік живуть на дачі. А нам утрьох наче нормально, місця вистачає.
За розмовою вони дійшли до машини. Люда з неприхованим захопленням подивилася на розкішний автомобіль пронизливого червоного кольору. “Напевно, машина коштує майже як моя квартира”, – промайнуло в неї в голові.
– Сідай давай! – Звеліла Марина. – Пакети можеш кинути на заднє сидіння. І скажи, куди везти.
– Тут недалеко.
Поки вони їхали, Люда розповіла Марині, що іноді відвідує Ганну Григорівну, їхню шкільну вчительку. Вона вже давно на пенсії, і так вийшло, що за старенькою зовсім нема кому доглядати. Звичайно, до неї кілька разів на тиждень приходить соціальний працівник, але це все не те. Ганна Григорівна відчайдушно потребує спілкування. Адже їй і поговорити толком нема з ким, хіба що з кішкою Зефіркою. Ось Люда і допомагає колишній вчительці у міру сил та можливостей. Сьогодні саме відвозить їй продукти.
– Вона ж вела українську мову та літературу у всіх наших класах, – згадала Марина. – Ох, і неприємна ця Ганна Григорівна була, завжди оцінки занижувала.
– Я б так не сказала, – не погодилася Люда. – Вона завжди справедливо оцінювала наші роботи. Так, хай суворо, але справедливо. Адже їй хотілося, щоб ми всі знали її предмети на «відмінно».
– Ну, навіть не знаю, – простягла Марина і, подивившись на номер будинку, додала. – Все, приїхали. Слухай, а можна я з тобою теж піду до Ганни Григорівни?
Люда з радістю погодилася. Колишня вчителька, незважаючи на слабкі ноги, мала ясний розум і чудову пам’ять. Вона одразу згадала Марину і не без задоволення дізналася, що у її учениці у житті все склалося вдало.
– А я ось, Марино, доживаю свій вік у повній самоті, – поскаржилася їй старенька. – Дітей у мене нема, а чоловіка не стало п’ять років тому. Дякую Людмилі, вона про мене піклується, продукти приносить, прибирає. Я натішитися нею не можу!
– Так, Люда у нас молодець, – погодилась Марина. Вона ходила по кімнаті і роздивлялася картини на стінах, а потім підійшла до вікна. – Чудовий вигляд! – похвалила вона. – І стелі високі. Я люблю, коли просторо.
– Квартиру отримував мій покійний чоловік. Він був головним інженером на великому підприємстві, – побачивши здивований погляд Марини, Ганна Володимирівна посміхнулася та продовжила. – Отож йому й видали цю квартиру майже півстоліття тому. Я все сподівалася народити дитину, та не вийшло. Так ми й жили у нашій двокімнатній квартирі вдвох.
– І кому ж вона дістанеться? – раптом виявила інтерес Марина. – Ну … після вашого відходу. Вибачте, звичайно, що про це питаю.
У кімнату саме входила Люда з тацею, на якій стояв чайник для заварювання і цукорниця. Вона з докором подивилася на шкільну подругу. Але Ганну Григорівну питання анітрохи не збентежило.
– У мене лише далекі родичі є. Але ми не спілкуємось. Хоча згідно із законом, можливо, квартира відійде саме їм. Мені це все одно. Вони ж не цікавляться мною.
– Давайте пити чай! – Запропонувала Люда, щоб перевести розмову на іншу тему.
Вони просиділи у Ганни Григорівни близько двох годин. Коли настав час прощатися, Марина тепло обійняла свою колишню вчительку і попросила у тієї дозволу іноді її відвідувати. Та сказала, що буде тільки щаслива. Адже їй завжди цікаве живе спілкування. Не те, що по телефону.
Вже в ліфті Люда сказала Марині:
– Навіщо ти про квартиру запитала? Нехай Ганна Григорівна живе довше! Вона ж така прекрасна людина.
– Таке життя, – філософськи зауважила Марина. – Ніхто не вічний.
Потім після невеликої паузи додала:
– А ти молодець, спритно придумала!
– Що? Нічого не розумію. Ти взагалі про що? – Запитала Люда.
– Думаєш, за всі твої старання старенька відпише тобі житлоплощу?
– Марино… та як ти взагалі… – було видно, що Люда обурена до глибини душі. – Як ти взагалі могла подумати про таке?
– Послухай, я ріелтор. Через мої руки пройшли десятки квартир. Чого я тільки не надивилася. Тож мене складно здивувати.
– Я допомагаю Ганні Григорівні просто так! – обурено сказала Люда.
– Ну, звісно. Ти сама тулишся в однокімнатній квартирі з чоловіком і дочкою, а в тебе під боком самотня старенька жінка доживає свій вік у шикарній квартирі. Розумію тебе! Більше того, всіляко підтримую. Знаєш, що… Давай через наше агентство ви укладете договір? Ми з усіх питань вас проконсультуємо, сходимо до нотаріуса… – вона на мить замовкла, бо довелося штовхати двері під’їзду, які трохи заклинило від морозу. – На вулиці незручно розмовляти, зараз у кафе посидимо і все як слід обмозгуємо.
– Нікуди я не піду! – рішуче заявила Люда. – У мене багато справ. Вибач, мені треба йти!
– Добре, – погодилась Марина. – Приходь у наше агентство будь-якого зручного дня. Ось моя візитівка, – вона простягла Любі картку, але та не поспішала її брати. – Ну чого ти? Бери!
– Мені це нецікаво.
– Ну і не розумна! – з почуттям промовила Марина. – Думаєш, це все – вона показала на своє пальто, а потім і машину – дістається просто так? Ні, люба моя, треба орати! І хапатися за будь-яку нагоду, щоб зробити своє життя кращим.
– Я цілком задоволена своїм життям, – сухо сказала Люда.
– І тому прирікаєш свою сім’ю на злидні? Похвально, нічого не скажеш!
– Мені час! – Люда розвернулася і швидким кроком пішла до свого будинку. Марина ж залишилася стояти біля машини, не розуміючи, що не так із її шкільною знайомою.
***
Через кілька місяців, на початку весни, Люда, в черговий раз відвідуючи Ганну Григорівну, принесла вчительці невеликий тортик і букет тюльпанів. Справа саме була перед восьмим березня.
Коли вони сиділи за столом і пригощалися тортом, Люда помітила, що старенька перебуває в якомусь надзвичайно піднесеному настрої.
– Ганно Григорівно, ви самі на себе не схожі. Щось сталося? – поцікавилася вона.
– Так, Людмилко. Мені поки не можна говорити, але скоро ти все дізнаєшся, – загадково промовила Ганна Григорівна.
Люда насторожилася. Начебто в останні дні все було, як завжди. Що ж таке могло статися? Потім учителька подивилася на годинник і, схопившись за голову, почала метушитися.
– Ой, зовсім забула! Як же це так? – Вона підвелася з-за столу і почала кудись збиратися. – За мною скоро приїдуть, а я не готова.
– Хто приїде? – дуже здивувалася Люда. Вона знала, що в колишньої вчительки нездужають ноги, і вона вже кілька років взагалі не виходила з дому. Та й по квартирі пересувалася не так спритно.
– Це секрет! – Піднявши палець, сказала Ганна Григорівна. – Мені Мариночка сказала, що моє життя зміниться на краще…
– Зачекайте, яка Марина? Ви зараз про кого?
– Ой! – Ганна Григорівна затиснула руками рота. – Даремно я проговорилася … Ти йди, Людо додому. Завтра свято, у тебе, мабуть, багато справ. Дякую, що відвідала.
Люда не стала сперечатися з колишньою вчителькою. Вона попрощалася з Ганною Григорівною та спустилася на перший поверх. Вийшовши з під’їзду, вона вирішила нікуди не йти, а трохи почекати на сусідній лавці. Внутрішній голос підказував їй, що зараз має статися щось важливе.
Приблизно за п’ятнадцять хвилин до під’їзду Ганни Григорівни під’їхала червона іномарка. Люда відразу її дізналася – це ж машина Марини! А ось і вона сама!
Шкільна подружка приїхала не одна, на передньому сидінні Люда розглянула представницького вигляду чоловіка, який залишився сидіти в машині, поки Марина легкою ходою попрямувала до під’їзду.
Не зненацька в голові Люди щось перемкнулося, вона виразно уявила собі підступний план Марини. «Потрібно терміново щось робити, – промайнуло в неї в голові. – Що? Ех, думай, Людо, думай». У неї не було часу як слід обміркувати свої дії, вона просто підкорилася пориву, що охопив її. Люда впевненим кроком пішла навперейми подрузі з дитинства.
– Марино! Якими долями? – Вона намагалася говорити спокійно, з посмішкою, ніби взагалі не знає, що тут відбувається.
– Люда? Ось так зустріч… – було помітно, як Марина роздратована. Вона не одразу зуміла взяти себе до рук. Але потім навісила на обличчя привітну усмішку. – Ти не повіриш… я сьогодні згадала про Ганну Григорівну. Вирішила заїхати, щоб привітати з наступаючим святом.
Люда вдала, що повірила, і що її зовсім не збентежило те, що Марина прийшла з порожніми руками. У неї з собою не було ні квітів, ні пакета взагалі нічого.
– Ой, а ти хіба нічого не знаєш? – Запитала Люда, додавши голосу впевненість і невимушеність.
– А що таке? – напружилася Марина.
– Так Ганна Григорівна поїхала.
– Не може бути! – Вигукнула Марина. Вона мало не ляпнула, що вони ж з нею тільки недавно бачилися, але це видало б її з головою, тому вона замовкла, чекаючи продовження розповіді Люби.
– Так, поїхала. Я сама здивувалася. Її забрала до себе племінниця.
– Вона ж начебто самотня пенсіонерка, – з сумнівом промовила Марина.
– То це двоюрідна племінниця. Все одно рідня, нехай і далека, – почала самозабутньо складати Люда. – Я її бачила на власні очі. Виявляється, вона мешкала в іншому місті, але тепер повернулася сюди. Сказала, що тепер візьме над тітонькою шефство. Погано на старості років жити одній. І вона має рацію, – закінчила вона свою розповідь.
Марина постояла в нерішучості, але потім все ж таки відійшла від під’їзду і повернулася до машини.
– Послухай! – Раптом запитала вона у Люди. – А ти що тут робиш?
– Так нічого, – спокійно відповіла Люда. – Ішла у своїх справах. Аж раптом бачу: ти приїхала. Вирішила побалакати.
– Ага! Ну, бувай! – Марина сіла у машину. Люда помітила, як вона щось розповідає чоловікові, що сидить на пасажирському сидінні, а той невдоволено розмахує руками. Потім машина різко стартанула і зникла за рогом.
Люда перевела дух. Її пронизав холод, незважаючи на те, що до міста прийшла справжня весна. Але вона знала, що вчинила абсолютно правильно. Така вже Люда людина. Не потрібна їй ніяка червона машина і квартира теж не потрібна, якщо для цього доведеться вдатися до підлости.
Вона швидко піднялася до Ганни Григорівни і сказала їй, що бачила Марину – вона хотіла відвідати вчительку, але її несподівано відправили у відрядження.
– Ой-ой, як же так! – дивувалася Ганна Григорівна. – Адже ми з нею хотіли… – вона сіла.
– Що? – Запитала Люда.
– Ні-ні, нічого, – швидко сказала бабуся. – Нічого. Це я так…
***
Того ж дня Люда випросила у Ганни Григорівни номер телефону її двоюрідної племінниці, яка й справді існувала в природі. Вона зателефонувала за вказаним номером. Виявилось, що племінниця дуже приємна жінка. Просто мала великі проблеми в сім’ї – нездужала донька – і їй довгий час було ні до чого. Вона покаялася, що кілька років не згадувала про тітоньку, але це тому, що не хотіла її хвилювати та засмучувати своїми проблемами. Але зараз всі труднощі позаду, і вона обов’язково приїде до неї в гості – тим більше завтра свято.
І що найдивовижніше, Наталя (так звати племінницю Ганни Григорівни) своє слово дотримала. Вона приїхала до Ганни Григорівни, та не одна, а з донькою та маленьким онуком. Колишня вчителька була така рада, що просто не передати словами. А ще вони дуже потоваришували з Людмилою. Наталя зі сльозами на очах дякувала їй за всю ту турботу, якою вона оточила тітоньку. І навіть найняла її як доглядальницю, щоб Люда отримувала оплату за свою безкорисливу працю. Та спочатку відмовлялася, але потім все ж таки погодилася.