– Мамо, а ми у вихідний сходимо в кіно?
Людмила посміхнулася, подивившись на свою дочку. Ганнуся, розумниця та красуня. Її гордість.
Ганна навчалася у восьмому класі, і хоч вона й увійшла в той самий підлітковий вік, жодних проблем із нею не виникало. Люда дуже пишалася своєю дочкою і намагалася зробити все, щоб вона була щасливою.
– Давай, сходимо. Може, тато з нами піде.
– Добре, – посміхнулася Ганна. – Давно ми втрьох нікуди не вибиралися. Тато зараз вічно на роботі.
Вона скорчила смішне обличчя, і Люда, не витримавши, розсміялася.
– Ну, ти ж знаєш, робота в нього така.
– Та знаю… Сьогодні ввечері в нього спитаю.
– Запитай. Тобі він не відмовить.
Сім’я у Люди була гарною. Їх багато хто ставив за приклад, мовляв, ось якими дружними треба бути.
Чоловік Валерій багато працював. Він був будівельником і зараз вже мав свою невелику компанію. Але не тільки керував, а й сам працював.
Люда працювала у квітковому магазині. Вона нещодавно відучилася на флориста, вирішивши, що їй набридло працювати бухгалтером у тісному офісі. Так, отримувала тепер менше, проте дуже любила свою роботу. Та й квіти завжди вдома були.
Ну а Ганна була старанною та розумною дівчинкою, яка завжди радувала своїх батьків.
Загалом ідеальна, щаслива родина. Щоправда, було одне «але», яке не давало Люді повноцінно насолоджуватися тим життям, яке вона мала.
У Люди була дуже велика таємниця, та, від якої вона з хвилюванням прокидалася ночами. Та, яка не давала їй насолодитися радісними миттєвостями. І та, про яку ніхто з її родини не знав.
Люда завжди думала про те, що шила в мішку не приховаєш. Вона переживала, що про її секрет дізнаються в тому місті, куди вона, можна сказати, втекла з маленького села. Потім переживають, що дізнаються у технікумі, куди вона вступила. А коли зустріла Валерія, щодня переживала, що її секрет стане відомим її коханому.
Але час минав. Вони з Валерієм подружилися, народилася донька. І поступово, Люда все рідше здригалася, згадуючи, що вона наробила. Все рідше їй снилися кошмари, і все частіше вона думала, що її таємниця так і залишиться таємницею.
Але недаремно Люда боялася. Недаремно чекала, що колись усе спливе. Щоправда, це сталося тоді, коли Люда найменше чекала.
Того вечора Валерій повернувся додому з роботи. Ганна одразу пристала до нього із пропозицією сходити до кінотеатру. І хоч було видно, що неділю Валерій вважав за краще провести вдома, лежачи на дивані, коханій та єдиній доньці він відмовити не міг.
Тому трохи пізніше вони обрали фільм та купили квитки. І як тільки все було зроблено, пролунав дзвінок у двері.
– Я відкрию! – гукнула Ганна, помчавши у коридор.
Люда глянула на годинник: майже дев’ять. Пізно для візитів. Та й не чекають вони ні на нікого.
Хвилювання в душі з’явилося швидше, ніж Люда подумала, що це не на добро.
– Мамо, це до тебе! – вигукнула Ганна.
Люда вийшла у коридор, і одразу все зрозуміла. Ганна просто не могла скласти два на два, бо нічого не знала. Але якби донька уважніше подивилася на гостю, то явно здивувалася, що вони дуже схожі.
Ганна, виконавши свою місію, втекла назад до кімнати балакати з татом. Він і справді зараз рідко бував вдома, і донька дуже сумувала.
Люда залишилася наодинці з гостею. Ні, не так – із донькою. Тією самою, яку двадцять років тому вона залишила в пологовому, написавши відмову. Тією самою, яку вона згадувала щодня, думаючи, що ж з нею стало. І тієї самою, яку, як вона сподівалася, вона ніколи не побачить. І не тому, що не бажає її бачити, а тому, що переживає. Дуже переживає тієї правди, свого великого секрету, що наклав відбиток на все життя.
Дівчина дивилася на Люду, наче вивчала її. Напевно, вона помітила подібність між нею і матір’ю. І сестрою.
– Здрастуйте, – тихо промовила вона.
Весь світ, все те спокійне і щасливе життя валилося повільно, наче картковий будиночок. Люда не знала, що сказати. Їй хотілося вийти на сходи, щоб її сім’я не чула їхньої розмови. Може, вдасться все приховати?
Але в душі Люда знала, що вже не вдасться. Варто було дочці її переступити поріг цього будинку, як уже все змінилося.
– Доброго дня, – промовила Люда, розуміючи, що в неї тремтить голос.
– Ви знаєте, хто я? – запитала дівчина.
– Я здогадуюсь, – відповіла Люда.
Дівчина хмикнула.
– У вас мила донька. Скільки їй?
– Чотирнадцять.
– Шість років… Наша різниця. За шість років ви, певне, круто змінили своє життя.
До коридору вийшов чоловік Люди.
– Що ж ти гостей у дверях тримаєш, – усміхнувся він.
Дівчина зніяковіла.
– Та я на хвилину всього.
Валерій вочевидь зрозумів, що відбувається щось не те. Але, дякую йому, не з’ясовував, хто їх гостя. Просто кивнув і пішов у кімнату.
– Мене Надя звуть. Надія. Так мене назвали мої прийомні батьки, – промовила вона.
Люда кивнула. Вона не знала, як на це все реагувати. І не розуміла, що вона відчуває.
Головним почуттям було хвилювання. І через нього Люда не могла усвідомити, що вона відчуває щось.
Наприклад, радість, що її дочка в нормі та росла у сім’ї. Цікавість: хотілося дізнатись, як склалася її доля. Ну і, якийсь руйнуючий сором.
– Я піду, – промовила Надя. – Я просто хотіла глянути вам у вічі.
– Стривай. Давай зустрінемося, поговоримо. Я можу все пояснити.
Надя повела плечима.
– Та я й так здогадуюсь. Ви були молоді, мій батько, мабуть, кудись втік. Злякалися, хотіли для мене найкращого життя. Я все розумію, правда. Мені було просто цікаво.
– Я також хочу дізнатися, як ти жила. Я дуже сподіваюся, що в тебе все було гаразд.
– Гаразд, – відповіла Надя. – Ви можете не хвилюватись. Мої батьки чудові, і я їм дуже вдячна. Але мені потрібно було познайомитись з вами. Ця настирлива думка заважала мені спокійно жити. А спілкуватися з вами та вашою родиною я не хочу. І руйнувати ваше життя не збираюся. Живіть і надалі спокійно.
Цими словами Надя пішла. Люда навіть не встигла спитати її номер телефону.
– Хто це був? – Запитав Валерій. Він почув, що гримнули двері і вийшов до своєї дружини.
Вона підняла на нього очі, і він побачив у них порожнечу. Так буває, коли ти стикаєшся з чимось настільки страшним, що висмоктує з тебе всі сили.
– Людо, що сталося? – Запитав він. – Хто ця дівчина?
– Моя дочка… – тихо відповіла вона.
– Що?
Люда розповіла все чоловікові. Так, вона у сімнадцять років завагітніла від одного хлопця. Той одразу сказав, що з дитиною не допомагатиме, просив зробити процедуру. Але спеціаліст її відмовив, сказав, що можуть бути сумні наслідки і не факт, що вона зможе ще народити.
Батьків у Люди не було, лише старенька бабуся, яка одразу їй сказала, щоб вона свою дитину не сміла до неї в хату приносити.
І Люда у пологовому будинку написала відмову. Знала, що немовлят швидко забирають у сім’ю, сподівалася, що її дівчинка опиниться у надійних руках. Буде сита, щаслива, носитиме гарні сукні і багато сміятиметься. І що її дитинство буде настільки чудовим, наскільки воно було б поганим, якби Люда вирішила залишити її.
А потім Люда поїхала в інше місто, подалі від того місця, де про неї багато хто знав. Вступила до технікуму, потім зустріла Валерія. І просто жила, намагаючись не думати про те, що минуле нікуди не подінеться.
– Чому ти не розповідала? – Запитав Валерій.
– А ти не розумієш? Мені було дуже соромно. І дуже важко. А ще я хвилювалася, що ти цього ніколи не пробачиш.
– І ти не пробувала її знайти? – запитав він. – Коли ми зійшлися, коли в нас усе стало гаразд.
– Я лише одного разу з’ясувала, що її вдочерили. Даних батьків мені ніхто, звісно, не дав би. Та мені вони й не потрібні. Мені було достатньо того, що моя дочка не потрапила до дитбудинку. І я не збиралася руйнувати все її життя своєю появою.
– І все ж, – похитав Валерій головою, – а якби їй було погано?
– А це й був моїм вічним переживанням… Ні дня не минало, щоб я не думала, як вона там. Тепер знаю, що з нею все гаразд. Вона виглядає щасливою.
– Мені треба все це переварити, – сказав чоловік. – Я піду прогуляюся.
Люда сиділа на ліжку і мовчки плакала. Добре, що Ганна лягла спати, і не чула цієї розмови.
Люда гадала, що Валерій не повернеться. Що він пішов назавжди. Що він її ніколи не пробачить.
Та ні, він повернувся. Сказав, що вони повинні знайти Надю і переконатися, що їй справді не потрібна якась допомога. І Люда погодилася. Бо й сама цього хотіла.
Село, де Люда жила, було справді невеликим. І знайти Надю виявилося не так уже й складно.
Люда написала їй, запропонувала зустрітись. Але Надія відмовилася.
«Не треба думати про мене як про свою дочку. У мене є батьки, мама. Ви для мене людина, яка дала мені життя. І я вдячна вам за це. Але я не хочу спілкуватися з вами та вашою родиною. Мені це не потрібне. Я лише хотіла подивитись на вас, щоб спробувати зрозуміти. І я зрозуміла. Ви явно хороша людина. Так сталося. Може, ви й справді дали мені найкраще життя. І, може, мені варто вам сказати лише спасибі. Але більше я відповідати вам не стану».
Люда прочитала це повідомлення, старанно стримуючи сльози. І думала про те, чому в неї, такої слабкої, народилися такі чудові діти.
«Я не буду більше набридати. Я лише хотіла переконатися, що в тебе справді все добре. Якщо буде потрібна допомога, ти можеш звернутися до мене. Я зроблю все, що в моїх силах.
Так, це було лицемірно. Тому що Люда вже не зробила все, що було в її силах. А може, просто й сил цих не було.
На це повідомлення Надя не відповіла. І, мабуть, це правильно.
І, на жаль, Люда зрозуміла, що ця зустріч все одно змінила все. З чоловіком вже не буде тих довірчих стосунків, їй соромно дивитися Ганні в очі, але ще важче залишатися наодинці зі своїми думками.
Але це її ноша. І вона на це заслужила.