Людмила Павлівна цілий день поралася на кухні. Нарізала салати, запікала курочку і варила суп. У перерві кілька разів встигла збігати в магазин, купила великий торт.
– Невже свято якесь в тебе, Павлівно? – з подивом запитала в неї сусідка Лідія Петрівна, коли жінка поверталася з магазину.
Вона весь день сиділа на лавці біля під’їзду і спостерігала за своєї подругою, яка бігала туди сюди.
– А як же ж?! Свято маю, Петрівно! До мене донька увечері приїжджає! – весело відповіла навантажена пакунками жінками і одразу сховавалася за масивними дверима під’їзду.
Петрівна тільки посміхнулася.
– Ну й дивачка, – подумала вона. – Так через цю дочку метушиться…
Вона не могла зрозуміти свою сусідку.
– Чого ти так через Наталку свою метушишся? Дочка те, дочка се, аж неприємно! Та коли твій час прийде, то вона навіть на твої поминки не приїде, згадай моє слово! – не соромлячись, постійно намагалася напоумити подружку Лідія Петрівна.
– А як мені не думати про неї? Вона ж моя дочка! Вже два тижні не дзвонила, слухавку не бере. А раптом що? Раптом їй недобре? – хвилювалась Людмила Павлівна.
– Та все вже, Людо. Не потрібні старі молодим. Ти краще про себе думай, про свої проблеми, а не про молодь переживай. Потрібно буде – сама до тебе прибіжить, не хвилюйся.
І ось подзвонила донька. Нічого не сказала, тільки:
– Мамо, на вечір я приїду. Чекай.
– Може, вийти на вулицю зустріти її? А раптом вона з речами. А раптом з ночівлею на кілька днів? Треба постільне дістати, постелити, – і тільки-но вона хотіла встати і зайняти себе ще однією порцією домашніх справ, як раптом у двері подзвонили.
Людмила Павлівна радісно відчинила двері, на порозі стояла її дочка, яку вона не бачила майже рік. Висока блондинка з вишуканою сумочкою, в чорних окулярах.
– Привіт, мамо, – голос доньки звучав холодно.
– Привіт, привіт, Наталю! Давай, взувайся, вмивайся швидше і йди за стіл, я вже накрила.
Не встигла Наталя щось сказати, як енергійна жінка побігла у вітальню і почала дзвеніти посудом. Дівчина зітхнула і зайшла за матір’ю.
– Давай, дочко, чого ти? Сідай, накладай собі салатик, бери котлетки, курочку, а ще тортик…
І тут Людмила Павлівна застигла від несподіванки. Дочка була з маленьким песиком на повідку…
– Я на хвилину заїхала, мамо! – сказала Наталка. – Я приїхала сказати, що переїжджаю в інше місто. У найближчі кілька років ми з тобою не побачимось. У цю глухомань їздити собі дорожче. Але я привезла тобі ось це, мені її з собою брати накладно, а ти все одно тут живеш. Її звуть Рита, їй півтора роки. Мені її колишній подарував взагалі без поняття навіщо. На вулицю пускати шкода, то хай у тебе поживе, добре?
Людмила Павлівна очі вирячила від почутого.
Вона хотіла було щось сказати, але слів просто не було.
– Добре, доню, – ледве промовила вона.
– От і чудово. Дякую, мамо. Люблю тебе!
Наталка передала матері повідець, швидко поцілувала її в щоку і миттю пішла з квартири. Буквально через кілька хвилин Людмила Павлівна залишилася без дочки із собачкою на руках.
Тваринок Людмила Павлівна не любила. Що з собакою робити у такому віці? Ходити вигулювати на подвірʼя зі слабою спиною? Чи на маленьку пенсію купувати корм? Літня жінка почувалася абсолютно безпорадною.
– Знати б, друже, що з тобою робити… Ходімо до Петрівни, чи що? Може, вона підкаже.
Зрештою, може, Петрівна б і забрати її могла?
– Ти що, Павлівно, зовсім вже? – з порога почала висловлювати свою думку щодо ситуації сусідка, як тільки вислухала звіт про приїзд доньки.
– Зовсім не зовсім, а з собачкою щось думати треба.
– А раптом вона блохаста? Зараз мені всі меблі зіпсує, килими мої! – перегородила прохід у вітальню Петрівна.
– Та ну яка блохаста? Це ж Наталки собачка, а вона таку б до себе на кілометр не підпустила. Та й чого ти так боїшся? У тебе в селі, напевно, таких повно було, тобі звичніше має бути…
– Це ти на що натякаєш, Павлівно? Чи не на те вже, щоб я цю її до себе взяла? Навіть не проси!
– Лідочко, ну будь ласка! У тебе хоч якийсь досвід із ними є, а мені що робити? У мене спина вже два місяці як, я навряд чи зможу її вигуляти…
– А це не мої проблеми, Людочко. Я казала тобі, що пора із цим нахабним дівчиськом усі контакти припиняти? Говорила. А ти що? З тортиком бігла і на всю вулицю репетувала, що дочка до тебе приїхала! Ось тепер отримуй презент від улюбленої доньки. Віддай десь і все.
З цими словами собачка повернула свою темну мордочку у бік нової господині і так сумно подивився, ніби знала, про що йдеться.
Людмила Павлівна зустрілася поглядом із собачкою, яка за весь час навіть не видала жодного звуку. Вона була така спокійна, ніби вже змирилася з тим, що її життю не судилося бути щасливим, і нікому вона не потрібна.
– Як ми з тобою схожі – подумала жінка, дивлячись їй у вічі.
– Ні, Петрівно. Не буду я її віддавати. Ми з тобою теж не потрібні нікому, усім заважаємо. То що, нас теж тепер кудись віддати треба?
– Ну і що мені ще сказати? Іди і бався з нею тепер, раз наївна така!
Після цих слів Лідія Петрівна вивела сусідку з собачкою за двері.
– Ну, і що нам з тобою робити? – спитала старенька, і собачка завиляла хвостиком.
Наступні тижні були для Людмили Павлівни справжнім випробуванням. Довелося набувати нових звичок, наприклад, щодня гуляти з собакою подвір’ям під осудливий погляд сусідів, прибирати після неї, а також окремо готувати для неї їжу.
Спочатку було дуже тяжко.
Собачка часто просилася в туалет, а водити її по п’ять разів на вулицю ставало нестерпно. Ноги Людмили Павлівни гули, ходили все гірше. А Рита начебто це розуміла. Коли її господиня бурчала, що більше не може, або їй було недобре, то собачка терпіла максимально довго і не просилася на вулицю. Також вона була дуже тихою і практично ніколи не гавкала.
Лідія Петрівна незлюбила Риту, бо тепер отримувала значно менше уваги від подружки через її справи з песиком. У ті рідкісні моменти, коли Людмила Павлівна все ж таки виходила посидіти на лавку, вона була неодмінно з нею.
– Навіщо ти з цим собачкою пораєшся? Віддала б її, і все, – сказала Лідія замість привітання, коли сусідка вкотре вийшла посидіти до неї разом із Ритою на повідку.
– Ні, не віддам її. Вже два місяці ми з нею живемо, я прив’язалася до неї. Знаєш, навіть життя якесь із нею по новому відчуваю.
– Так, у тебе ноги все гірше працюють, і спина турбує постійно. Мабуть, енергією наповнюєшся? От ти, недолуга! Ну який собака у нашому віці? Тобі спокій потрібний, а не ось це все!
– На тому світі й заспокоюся, а тут я дбатиму про те, кому ця турбота і справді потрібна!
– Та й Бог з тобою! – махнула рукою сусідка, встала і пішла до під’їзду.
Її дуже дратувало, що подруга так легко повелася на маніпуляцію дочки, а її порад не слухає. З цієї миті жінки практично перестали спілкуватися.
Дивно, але навіть переставши спілкуватися з найкращою подругою і припинивши зв’язки з рідною донькою, Людмила Павлівна почувалася менш самотньою, аніж будь-коли. Маленька собачка вранці зустрічала її біля ліжка виляючим хвостиком, жінка дивилася телевізор, а собачка лежала на колінах.
Так минув рік, який став для Людмили Павлівни останнім… Серце…
Минув тиждень. Весь цей час Рита харчувалася кормом, який їй залишали на кухні сусіди. Всі ці дні собачка смиренно лежала біля дверей і чекала, коли з’явиться господиня.
Але раптом вхідні двері відчинилися. Ось тільки увійшла аж ніяк не господиня.
– М-да, ну і запах тут! – сказала Наталя, у взутті зайшовши в квартиру.
Рита, побачивши «гостю», почала голосно гавкати.
– Мовчи! Немає в тебе більше господині, доведеться тебе забирати з собою. Не в квартирі ж тебе залишати, її я продам.
Наталя взяла собачку на повідець.
– На цвинтар поїдемо, – сказала вона.
Наталка підійшла до могилки.
– Дякую, мамо, за квартиру, і за гроші в книжці я теж дякую. Залишу тобі і собачку свою.
Дівчина забрала повідець. Залишивши песика, вона повернулася в машину і поїхала назад.
Рита підбігла на могилку, обнюхала її і лягла поруч. Вона знала, хто тут, і не хотіла залишати господиню до кінця.
Минуло два дні, але Рита не йшла.
– Це хто тут у нас?
Почувся знайомий голос. Біля хреста з’явилася Лідія Петрівна, в руках у неї був букет квітів.
– Що, лишила тебе Наталка все-таки, так? Воно й зрозуміло. Тут вона квартиру ріелторам віддала, а сама до себе повернулася. Навіщо їй тут лишатись і з тобою поратися…
Собачка багатозначно кліпнула очима, сумним і втомленим поглядом дивлячись на жінку. Лідія поклала квіти на могилу, прочитала пошепки молитву і подивилася на Риту.
– Ох, Павлівно, ось ні собі не дала пожити, ні людям… – зітхнувши, сказала Лідія Петрівна і взяла собаку на руки. – Бач, схудла як. Ну нічого, зараз додому відвезу, відмию і нагодую тебе. А там подивимося, як складеться. Якщо Павлівна спромоглася, то і я… Головне, залишатися людиною.
Лідія Іванівна пішла разом із собачкою з цвинтаря, а з-за хмар уперше за весь тиждень визирнуло сонце…