– Ну навіщо нам цей намет? Давайте краще у готель! – Іра стояла в коридорі, тупаючи ногою, і ображалася, здавалося б, на весь світ.
Люда абияк застебнула переповнений рюкзак і зітхнула. Цього року сім’я знову збиралася у похід, а не до готелю, як мріяла молодша сестра. Отже, всю дорогу доведеться слухати її скиглення.
…Дитинство у них було просте, але щасливе. Стара шістка завжди глохла на поворотах. Шпалери переклеювали самі, зате разом, а походи з ночівлею під дощем запам’яталися як найкращі канікули. Мама шила одяг. Тато сам змінював крани, хоч і сварився при цьому так, що Іру доводилося вести до іншої кімнати.
Люда все це чудово пам’ятала: запах клею від нових шпалер, рвані підошви на дешевих кросівках, макарони з тушонкою на багатті.
Тоді здавалося, що немає нічого міцнішого за їх родину.
– Я так жити не хочу, – одного разу кинула Іра, коли вони ввечері лежали на старій розкладушці і шепотіли перед сном. – Я вийду заміж за багатого. Обов’язково. У мене будуть шуба та кінь, як у принцеси.
– А кохання? – питала тоді сестра, притискаючи до себе облізлого плюшевого ведмедика.
Іра тільки пирхнула, посміхнувшись.
– Гроші – це кохання. Подивися на маму. Вона одружена з татом і працює не покладаючи рук. Я по-іншому хочу.
Люда лише відвернулася до стіни. Вона ще не знала, як відповісти. Лише відчувала, що в цих словах щось не так.
У школі Людмила пішла своїм шляхом. Уперто сиділа над підручниками, готувалася до олімпіад, хапалася за будь-яку нагоду. Після уроків мчала до бібліотеки. Коли стала трохи старшою, почала підробляти через знайомих. Вона встигла побувати продавцем у кіоску, репетитором, нянькою.
Іра ж швидко знайшла свої козирі. Краса. М’які риси обличчя, мамині очі, густе волосся. Іра не втрачала нагоди підкреслити це. Її цікавили не оцінки, а вітрини магазинів, дівчачі журнали, кліпи з гарними дівчатами та косметика.
– Ти як кінь, – сміялася вона з старшої сестри. – Все навчання та робота. Адже життя має бути в кайф. Друзі, кіно, гарний одяг.
Люда лише посміхалася. Тоді їх ще пов’язували спільні спогади: як вони удвох намагалися запустити повітряного змія, як будували курінь за сараєм у бабусі, як ночами мріяли, яким буде їхнє доросле життя.
У мріях обидві бачили просторі квартири, гарні машини, повні холодильники. Тільки шлях до цих мрій кожна вибрала свій.
Коли настав час вступати, Людмила сама, без хабарів та знайомств, пробилася до університету на бюджет. Навчалася не покладаючи рук, намагалася не пропускати жодної пари. Паралельно вона писала курсові за лінивих студентів, допомагала готувати шпаргалки, влітку працювала у кафе.
Іра ж націлилася на місце секретаря. Їй вистачило всього року навчання, щоб улаштуватися в престижну фірму, де можна було крутитися серед багатих чоловіків.
– Я не збираюся все життя працювати так, як наші батьки, – говорила вона з легким глузуванням. – Я влаштуюсь по-розумному. Головне – правильно вибрати чоловіка.
Люда тоді дивилася на неї і відчувала дивне занепокоєння. Наче в дитинстві між ними пролягла непомітна тріщина.
І все ж таки тоді, незважаючи на різні погляди, їх тримало щось спільне. Люда вірила: може, життя все розставить на свої місця. Головне – не втрачати тепло, яке колись зігрівало їхній маленький, але такий рідний світ.
Час минав. Тріщина між сестрами повільно розповзлася в прірву.
Іра вийшла заміж першою. Їй ледве виповнилося двадцять, коли на пальці виявилося товста обручку. Чоловік був майже вдвічі старший. Сивина біля скронь, суворі костюми, важкий годинник на зап’ястя.
“У мене буде все, що я захочу”, – із захопленням думала Іра, дивлячись на новенькі ключі від машини, які чоловік недбало кинув на кухонний стіл.
Люда в цей час працювала навіть ночами і купувала каву по акції. Заміж вийшла з кохання. Степан зачарував її своїми манерами, вмінням доглядати, добротою, начитаністю та чесністю. Весілля було скромним, але пронизаним щастям.
Свою першу квартиру з чоловіком вони купили після довгих років економії, та й то в іпотеку. Голі стіни, лінолеум, що скрипить, старенький холодильник, подарований батьками.
– Нічого, все зробимо самі, – з усмішкою говорив Степан, розмішуючи шпаклівку. – Головне, що своє.
Тоді Люда почувала себе неймовірно багатою: у її будинку був запах надії.
А від Іри пахло французьким парфумом та шкіряним салоном нового позашляховика. Після народження дочки їй подарували простору трикімнатну квартиру в центрі та чергову машину. Турботою про дитину займалися няня та бабуся. Сестра регулярно просила маму «посидіти» з онукою.
– Мені не можна розпускатися, – пояснювала Іра за чашкою латте. – Я маю завжди бути у формі. Чоловіки люблять очима.
Люда кивала і не сперечалася. Їй вистачало своїх турбот. У них зі Степаном був маленький бізнес, який ще навіть не вийшов на самоокупність. А ще – маленька дитина, яку вони виховували без няні. Ну і, звісно, основна робота.
Тепер сестри зустрічалися раз на пару місяців, на сімейних святах або на рідкісних посиденьках. Контраст одразу впадав у вічі. Іра у дизайнерських туфлях, з модним клатчем, розповідала про шопінг у Мілані. Люда в сукні з розпродажу, з задирками на пальцях від чергового ремонту, тихо сміялася з жартів батьків і пила чай зі старого улюбленого горнята.
Якось за вечерею Іра кинула:
– Люда, ну ти зовсім повагу до себе втратила… Ти як хатня робітниця. Розумна жінка давно знайшла б, на кого це все спихнути.
Людмила тільки посміхнулося.
– Розумна жінка будує своє щастя, а не шукає його у чужій кишені.
Іра пирхнула, але промовчала.
Незабаром сестра розлучилася з чоловіком. Виявилося, що він давно завів іншу, молодшу та свіжу. Іра не стала закочувати сварки. Все зробила тихо, юридично грамотно. В результаті – дві квартири, три машини, солідні аліменти на дитину.
– І не треба мені тут про кохання заливати, – заявила вона тоді сестрі. – Гроші – єдине, що залишається, коли решта закінчується.
Люда не сперечалася. Тільки дивилася на племінницю, тиху, похмуру дівчинку років п’яти, яка міцно трималася за спідницю мами, коли та намагалася посадити її в машину до няні.
Видно було, як дитина чіпляється за Іру очима, просить залишитись хоч на хвилину, а мама, начепивши окуляри та бездоганну усмішку, їде на чергову зустріч.
Пізніше, коли Іра знову одружилася, все виглядало так, ніби життя її налагодилося. Знов забезпечений чоловік, без дітей та з пристойним рахунком. Знову особняк за містом. Вона мала навіть басейн і маленьку стайню.
Тільки дівчинка все частіше залишалася під наглядом бабусі. І Люда іноді ловила її сумні погляди на сімейних святах.
– Ти не бачиш, як вона сумує за тобою? – спитала вона якось увечері, коли вони залишилися вдвох на кухні.
Іра знизала плечима.
– Для дітей головне – гарна школа, репетитори, гуртки. А кохання… Ну, воно згодом пройде. Вони ж виростають, виходять у доросле життя. Диплом тут важливіший, ніж поцілунок у лобик.
Люда хотіла щось сказати, але тільки тяжко зітхнула. Її слова все одно не дійшли б до сестри.
Невдовзі провалля між ними знову розширилася. На черговому застілля Іра побіжно кинула:
– Людмило… Почуття… Це все, звичайно, мило, але говорять про це зазвичай ті, у кого за душею ні гроша. Зараз важливіше те, хто поруч із тобою і скільки в нього на рахунку.
У кімнаті зависла тиша.
Батько, який до цього нарікав на ціни на бензин, повільно поставив чашку на стіл. Мама опустила очі і почала нервово поправляти скатертину.
Вони нічого не сказали. Але Людмила побачила: у їхніх поглядах промайнув біль. Їхня мовчанка говорила голосніше за будь-які слова.
Наступний розкол стався під час дня народження батька.
У хаті пахло пирогами та свіжим кропом. Мама ще з ранку клопотала на кухні, тато наводив лад у залі: розставляв стільці, натирав до блиску келихи. Людмила допомагало з салатами, крадькома поглядаючи на годинник.
Свято обіцяло бути теплим. Меню просте: картопля із зеленню, домашні соління в пузатих банках, смажене м’ясо. Все так, як завжди було в сім’ї.
На обід на порозі з’явилася Іра. Вся в модному пальті, на підборах, з крихітною, але дуже дорогою сумочкою через плече. У руках вона тримала великий пакунок.
– Ну, хто тут у нас іменинник? – дзвінко засміялася Іра, цілуючи батька у щоку.
Подарунок був розкішний. Новий кухонний комбайн з купою функцій та насадок. Він стильно виблискував сріблястим корпусом, але в кімнаті одразу повіяло чимось чужим, недоречним.
– Дякую, дочко, – сказав батько зі стриманою ввічливістю в голосі.
Спочатку розмова за столом йшла неспішно: про погоду, урожай, нових сусідів. Іра з нудним виглядом колупала виделкою пиріг.
– Ви такі молодці, – раптом сказала вона з усмішкою. – Все, як і раніше. Самі крутитеся, без помічників, без зайвої метушні. І все ще вірите у почуття.
У Людмили мимоволі напружилися плечі.
– А що в цьому поганого? – спокійно спитала вона.
Іра посміхнулася, відкидаючи волосся назад.
– Просто дивно. Нині успіх – це стабільність. Гроші, зв’язки. А не ці ваші «кохання» та «взаєморозуміння». На одних почуттях у наш час не проживеш. Ні на їжу, ні на лікування їх не обміняєш.
Мама опустила погляд. Батько вдав, що вкрай зацікавлений розсолом у банці. Але тиша в кімнаті стала в’язко, густою.
Людмила уважно подивилася на сестру. На її бездоганний макіяж, на кільця з блискучим камінням. На показну впевненість, за якою виразно проступала порожнеча.
– Може, ми й дивні, – сказала вона тихо. – Але я щаслива, що поряд зі мною людина, яка мене кохає. Не через те, скільки я заробляю. Не за те, в якій я сукні. А просто тому, що я – це я. Навіть без манікюру.
Іра знизала плечима, ніби відмахуючись від неприємної розмови.
– Теж мені. Знайшлася романтика… – кинула вона напівголосно.
Вона не доїла пиріг, швидко встала, одягла пальто і недбало кинула через плече.
– Гаразд, я поїхала. Справ багато.
Людмила дивилося їй услід, не відчуваючи ні злості, ні образи. Душу дряпнув легкий, спокійний смуток.
Батько налив собі чай і зітхнув.
– Головне, Людмило, – нарешті сказав він, – щоб тобі було добре. А решта – додасться.
Мама підійшла і торкнулася плеча дочки.
– Ти у нас розумничка. Все правильно робиш.
Люда сховала сумну усмішку за чашкою гарячого чаю.
Пізно ввечері, коли вона повернулася додому, у квартирі пахло запеченим м’ясом та чебрецем. Степан сидів на дивані, загорнувшись у плед, і дивився якийсь старий фільм.
Побачивши її, він усміхнувся і підвівся.
– Ходімо, я тобі чаю наллю. Замерзла, мабуть. А в мене температура спала…
Люда мовчки підійшла ближче. Він накинув їй на плечі свій плед, обійняв і повів на кухню. І цієї хвилини Людмила остаточно переконалася: вона не помилилася у виборі.