– Ні, все, годі з мене! – галасувала молода жінка, сердито кидаючи речі в валізу. – Приїхала, називається, до батьків! Думала, приймуть доньку, адже одна я в них! А до кого ще діти у скрутну хвилину йти повинні, га? А ви? Ех, ви…
Вона махнула рукою у бік тих, хто сиділи поряд на дивані – матір і батька.
– Людо, дочко, – несміливо почала було мати. – Ну чого ти розізлилася? Ми ж із батьком, як краще…
– Як краще?! – почервоніла Людмила розвернулася так різко, що мало не перекинула фікус, що стояв біля вікна, – Кому краще? Влаштували тут, не зрозуміло, що! Будинок побачень якийсь, шлюбна агенція!
– Дочко, ну а як? – вступив у розмову батько, – Нема чого дівці одній жити, ще й з дитиною. Он, по всьому селу плітки йдуть, ось ми і вирішили…
– За першого зустрічного мене видати, хто на розлучену з дитиною клюне! – Закінчила за нього Люда, – Дякую, тату!
Вона вклонилась йому і знову повернулася до валізи.
– Ну, а що робити? Сама ти з хати носа не показуєш, робота – садок – дім, робота – садок – дім, і так по колу, – заступилася за батька мати, – Де ж ти таким чином мужика собі знайдеш?
– А я не шукаю собі мужика, мамо! Мені й одній нормально, ну з Настею, тобто удвох. Досить, побула заміжня! Краще я весь вік одна буду, аніж так, як тоді жила!
– Ну що ти, доню. Люди різні, і порядних хлопців вистачає також. Ось Ігор…
– Це якого я виставила сьогодні? – посміхнулася Людмила. – Я щось заплуталася у ваших наречених, хто з них хто.
– А я тобі казав тоді: виховувати її треба! – повчально сказав батько, – А ти: “Заспокойся! Бідна дівчинка!” От і пожалкувала! Виростили на свою голову! Все, Людо, розбирай назад свою валізу! Поїде вона, подивіться на неї! Сама, що хочеш, роби, а внучку тягати по чужим куткам – не дозволю!
Звісно, нікуди вона не поїхала. Із батьками помирилася, як і завжди. Обіцяли більше оглядин не влаштовувати, змирилися, що дочка без чоловіка жити надумала. Що тепер зробиш?
Та й то правда, сьорбнула дівчина лиха, натерпілося в першому шлюбі, все ніяк не відійде досі.
І що тільки за чоловік дістався?
На вигляд нормальний хлопець був, видний, солідний такий. А насправді що сталося?
Безхребетний, майже тридцять, а все під спідницею мами сидить і звідти свої умови висуває, матінкою ж і навчений.
Може, й вийшло б у них із Людмилою що, якби не свекруха, та тільки жили молоді в її квартирі, ось вона й диктувала свої порядки, ледве зі світу Люду не зжила.
Та довго терпіла, незважаючи на характер, намагалася змовчати, зайвий раз не суперечити. Та тільки не залізна вона. Коли жінка раптом заявила, що Настя не рідна їй онука, що нагуляла її Люда і на шию синочку улюбленому почепила, тут уже не витримала.
Гаразд, коли на неї говорять, але щоб на дитину? За дочку Людмила готова була будь–кому влаштувати, хоч свекрухи, хоч кому. Все того вечора висловила матусі чоловіка, який, до речі, жодного слова на захист дружини і доньки не сказав, навпаки, все підтакував: мовляв, не схожа на нього Настя, треба було б зробити аналіз. Ось так! Адже одне обличчя. П’ять років, значить, була схожа, викапаний татко, а тут раптом – на тобі!
Загалом сварку тоді Люда вчинила добрячу. А свекруха, не будь дурною, під шумок із квартири її й виперла. Їдь, каже туди, де прописана.
Ось і вирушила Люда з дочкою за місцем своєї прописки – до батьків. Майже в чому була, тільки дрібнички деякі поспішно поскидала у валізу, свої й дочки. А більше нічого із тієї квартири не взяла. Хоч і сама, на власні гроші багато купувала туди – нехай користуються!
Ось уже третій місяць жила вона разом із п’ятирічною донькою у батьків, у будинку, в якому народилася та виросла. Влаштувала Настю в дитячий садок, добре, місця вільні були – не місто ж. Сама в пекарню працювати пішла, приватник відкрив пару років тому. Люду все влаштовувало.
А ось мати з батьком – влаштовувало далеко не все. Ні, вони зовсім не обтяжувалися тим, що дочка повернулася додому, та ще й не одна. Людмила була єдиною дитиною в сім’ї, а Настя, відповідно, єдиною, улюбленою онукою, так що матері з батьком тільки в радість було, що вони оселилися з ними.
Не подобалося їм інше: те, що дочка у свої двадцять вісім залишилася одна і зовсім не прагне влаштувати своє жіноче щастя. А щастя це, на їхню думку, полягало в тому, щоб знайти собі чоловіка і жити з ним до кінця днів у щасливому шлюбі, борщі варити і шкарпетки прати. Ну, може, ще пару внуків народити вийде, але це вже, як Бог дасть.
Людмила їхніх поглядів на жіноче щастя не поділяла, заміж виходити не збиралася і шукати собі наречених категорично відмовлялася, на тлі чого в їхньому затишному сільському будиночку часто були сварки. Батьки навіть намагалися влаштувати долю доньки самостійно, запрошували в гості наречених, але Люда навіть не дивилася в їхній бік, ледве побачивши чергового кандидата в чоловіки, випроваджувала його, не соромлячись у словах, а потім ще довго виказувала своє невдоволення.
Так було й цього разу. Ігор, може, і був чудовим хлопцем, але Людмилі він був і задарма не потрібен, втім, як і всі інші. Ну, не відійшла вона ще після невдалого шлюбу, не переварила все, не прожила до кінця. Як вони не зрозуміють?
Жінка йшла за донькою в дитячий садок, будучи в дуже поганому настрої після недавньої сварки, як раптом…
– Люба! Оце зустріч!
Біля крамниці стояв він. Павлик. Перше юнацьке кохання і перше розчарування.
Вони ж зустрічалися тоді, ще у школі, він їй вірші розказував, на мотоциклі своєму катав, у коханні клявся.
А потім зрадив. Серце розбив. На випускному зрадив з Леською…. Потім божився, казав, що погульбанив, благав пробачити, та тільки не змогла вона. Зрадив її Павлик. Ось і поїхала до міста подалі. Потім чоловіка колишнього зустріла, та й закрутилося все…
Всі ці спогади відразу промайнули в пам’яті, як тільки вона почула цей такий рідний, до болю знайомий голос. Серце шалено стрепенулося, і знову розсипалося на уламки, які Люда так дбайливо намагалася склеїти всі ці роки.
А думала, що забула його, що в минулому все. Наївна!
Людмила гордо підвела голову і, не дивлячись на чоловіка, що гукнув її, пройшла повз, намагаючись нічим не видати свого хвилювання. І звідки він узявся тут на її голову? Казали ж, що на заробітки виїхав, хотів заробити. То чого принесло?
Назад вони з Настею пішли іншою дорогою, аби знову не зустрітися з Павлом. Дівчинка канючила, просилася в магазин, по морозиво, але Люда пообіцяла, що пізніше вони з дідом сходять, і малеча, начебто, заспокоїлася.
Вже підходячи до будинку Люда знову побачила його. Він сидів на лавці біля палісадника і явно чекав її повернення.
– Привіт, – сказав просто, так, ніби й не було між ними ні його зради, ні її заміжжя, ні всіх цих років, – Чого втекла?
– А ти чого приперся? – запитанням на запитання відповіла Люда, трохи зменшивши крок.
– Та ось, поговорити хотів, побачитися. Стільки років не бачились!
– І ще б стільки не побачитися! – різко відповіла Люда, – Побачився – йди! А говорити мені з тобою нема про що!
– Ну навіщо ти так? Давай не будемо минуле ворушити, га? — почав Павло, але Людмилу від почутого ніби стрепенуло.
– Не смій ніколи більше до мене так говорити! – вигукнула вона. – Чуєш? Не смій!
З цими словами вона зникла за воротами, залишивши розгубленого Павла сидіти на самоті.
Вже вдома тихенько підійшла до віконця, визирнула крадькома через фіранку.
Павло йшов, знітившись, похмуро опустивши голову, наче ніс на своїх плечах важкий тягар, що тягнув його до землі.
Ось зупинився, обернувся, з тугою глянув на вікна й побрів далі…
– Так тобі й треба, зраднику! – зловтішно пробурмотіла Люда, закриваючи фіранку. – У-у-у, так тобі й треба!
Однак зустріч із першим коханням все ніяк не йшла з голови. Все ж таки тяглася до нього душа, хоч і не вибачила його Люда, хоч і намагалася переконати себе в тому, що він негідник, а тягнулася.
Та на додаток і мати ще тут додала.
– Чула? Павлик твій повернувся, і пів року не минуло. Кажуть, назовсім.
– А чого це він мій, мамо? Га? – наїжачилась Людмила.
– Ну я так, за звичкою сказала, – хитро глянувши на неї, відповіла жінка, – А що? Він хлопець видний, та ще й самотній. Так і не одружився з того часу, як ти в місто подалася, мати його каже, що все за тобою сумував.
– Та облиш, мамо! Навіщо йому одружуватися, якщо він сьогодні однієї мізки пудрить, а завтра інший?
– А ти б все ж таки придивилася, дочко, – не вгавалася мати, – Люди змінюються. Ну, помилилася людина, з ким не буває? Кожен має право на помилку. У вас же, начебто, кохання було…
– Було, та й загуло, – різко відповіла Люда, – Все, закрили тему!
Однак серце її радісно тріпотіло після слів про те, що він так і не одружився через неї, все чекав.
А Павло, і справді, наче чекав. З того дня він хоч раз на день, але обов’язково потрапляв Люді на очі. То букет квітів їй принесе, то торт. Букет цей вона викинула, а торт полетів в його з бік!
Думала, образиться після такого, відчепиться, А він – ні, настирливий, все такий же, як у школі. Тоді ж теж понад пів року за нею бігав.
Незабаром Людмила вже звикла до постійної присутності Павла у своєму житті, та й Настя також. Він часто їм по дорозі з садка траплявся, здружилися вони, ніби все життя знайомі були.
Тим сильнішим було здивування Люди, коли одного разу вона Павла за весь день так і не зустріла. І наступного теж. І наступного…
Людмила не знала, що й думати, ходила сама не своя.
“А на що ти розраховувала, недолуга? – сварилася вона до себе, – Знала ж, що людина ненадійна. Набридло йому твоєї уваги добиватися, от і злиняв до тієї, що зговірливіша була!”
Вона сердилась на себе за те, що дозволила Павлові так близько підібратися, знову влізти в душу, знову завдати неприємностей. Навіть слово собі дала: все більше ніяких контактів з ним!
– Людо, чула, кавалер твій в лікарню потрапив! – зупинила її роздуми мати. – У райцентрі підсковзнувся, з ногою лежить, серйозно все. Он, як!
– Та ти що? – ахнула Людмила, і зразу забула про похмурі думки, що крутилися в голові хвилину тому. – Коли?!
– Та вже третій день, як лежить, бідолаха! Матір його в магазині сьогодні зустріла, ось вона і сказала.
Побачивши, як засяяло від її слів обличчя дочки, жінка відвернулася, щоб приховати посмішку. Все-таки сумує серце за ним! А значить, дай Боже, і вийде, може, щось.
Через два дні Люда зайшла у палату до Павла з пакетом фруктів і контейнерами з домашньою їжею.
– Привіт, – здивовано зустрів її чоловік. – А ти як тут?
– Ось, поїсти тобі привезла, – намагаючись не дивитися йому в очі, відповіла Людмила. – Знаю, як “смачно” у лікарнях годують!
– Ось за це дякую! – щиро подякував їй Павло.
– А ти чого не подзвонив, не сказав? – спитала жінка, дивлячись, як він з апетитом наминає пюре і котлети.
– Та хвилювати не хотів. Ти ж ясно дала зрозуміти, що тобі до мене немає діла, от я й не став турбувати.
– Ну і недолугий! – сердито пробурчала Люда.
– О, впізнаю про свою Люду! – засміявся Павло. – Ображаєшся, як у школі!
Вона не поправила його. І в душі чоловіка з’явилася боязка надія, що він зможе розтопити лід у серці коханої, що, зрештою, доб’ється її вибачення…
– Ну куди ти? Давай почекаємо, поки розходишся? – сміялася Люда, відбираючи у Павла палицю.
– Ні, я сказав! Поки я розходжуся, ти знову від мене кудись утечеш! Яка найближча дата ви сказали?
– Двадцять шосте, – з усмішкою дивлячись на цю колоритну парочку, відповіла співробітниця ЗАГСу.
Ось начебто дорослі люди, а поводяться, немов підлітки, їй Богу!
– Ось і запишіть нас на двадцять шосте! – він впевнено вписав число у графу заяви. – І все, заперечення не приймаються.
– Ходімо вже, наречений! Батьків потішимо! – Люда допомогла йому підвестися зі стільця.
– Ходімо. Але спочатку – по Настю! Вона перша має дізнатися!
…Вони пішли, а дівчина в ЗАГСі ще довго сиділа за столом, занурена у свої думки.
Вона мріяла про те, щоб і в її житті теж було ось таке кохання, просте, не химерне, не пафосне, але таке, яке відчуваєш навіть просто перебуваючи поруч, яке зігріває своїм теплом усіх навколо.
І якому не завада ні час, ні відстань, ні труднощі і перепони…