– Де святкувати ювілей плануєте? – за місяць до передбачуваної урочистості Любі зателефонувала зовиця.
Жінка, яка ще й не думала про те, як святкувати свої тридцять п’ять років, забарилася з відповіддю.
– Поки не думала ще, – здивовано відповіла Люба, не розуміючи, чому Євгенія так рано завела мову про її день народження.
– Ой, тоді у вас точно є вільні гроші. Позич нам п’ять тисяч, – жалібно попросила зовиця. – Максимум за два тижні поверну. Дуже терміново треба.
Люба мимоволі цокнула язиком. Вона сама не любила ні позичати, ні давати комусь в борг.
Жінка не хотіла потім переживати, якщо не зможе вчасно віддати.
Люба була одружена з братом Євгенії всього півтора року. Вийшла заміж вона у тридцять років.
Весь цей час зовиця намагалася позичати у нової родички гроші, але щоразу отримувала відмову.
Незважаючи на це, Євгенія не здавалася, і раз на три місяці намагалася випросити ту чи іншу суму.
– Дітям на ліки потрібні гроші, – зовиця вирішила пустити в хід найбільш важливі аргументи.
Люба, відчувши незручність, здалася і перевела сестрі брата п’ять тисяч.
Два тижні жінка чекала, доки Євгенія віддасть борг. Проте та ніби не пам’ятала, що позичила.
Люба вирішила, що зачекає ще, і якщо зовиця так і не поверне борг, то підніме цю тему на своєму ювілеї, який було вирішено відсвяткувати в кафе.
Жінка не знаходила собі місця і весь вечір думала про те, як нагадати Євгенії про гроші.
Чоловік помітив її відкриту нервозність і поцікавився, чи не сталося чогось.
– Я позичила місяць тому твоїй сестрі гроші, вона обіцяла віддати протягом двох тижнів, але й досі мовчить, – поділилася з чоловіком Люба.
– Скільки? – холодно спитав Олег.
– П’ять тисяч гривень, – винувато відповіла жінка. – Попросила на ліки дітям.
– Не віддасть, – рішуче сказав чоловік. – До того ж, швидше за все, вона збрехала. Тому я їй і не позичаю. Вона вже років 5 винна мені три тисячі. Я вже рукою на них махнув, але більше не позичаю їй ані копійки.
Люба, вислухавши чоловіка, розгублено закліпала віями. Їй дуже не хотілося втрачати гроші.
– Я поговорю з нею, – ніяково промовила жінка. – Вона ж обіцяла віддати…
– Забудь про них! – відмахнувся Олег. – Все марно. Євгенія обов’язково придумає причину, через яку не зможе зараз віддати. Пообіцяє через кілька місяців, але ти можеш не чекати. У них із чоловіком у всіх банках величезна купа боргів.
– Ні, я таки поговорю з нею, – стояла на своєму Люба і, вибравши момент, підійшла до зовиці.
– Ще раз тебе вітаю, люба! – Євгенія почала цілувати невістку в щоки. – Все так чудово! Їжа дуже смачна! Якщо ти хочеш дізнатися, як нам із чоловіком твій ювілей, то я тобі скажу, що нам все сподобалося! Я б ще взяла в тебе рецепт салату з кукурудзою.
– Ні, я не про це хотіла з тобою поговорити, – зніяковіла від похвали жінка. – Місяць тому ти позичала у мене п’ять тисяч…
Євгенія раптом засміялася.
Люба не розуміла, що відбувається.
– П’ять тисяч? – закотила та очі. – Коли я в тебе позичала таку велику суму? Щось не пригадаю такого. Ти завжди мені відмовляла. Здається мені, що ти брешеш.
– Ні, я позичила тобі п’ять тисяч на ліки дітям. Я навіть можу показати на підтвердження своїх слів грошовий переказ, – занервувала Люба, якій стало неприємно, що Євгенія вирішила відмовлятися.
Зовиця насупилась і щільно стиснула губи, розуміючи, що обманути невістку не вдалося.
– Так, точно. Було таке, – неохоче сказала жінка. – Я просто забуваю непотрібні мені події.
– Ти обіцяла повернути борг через два тижні, а пройшов уже місяць. Мені хотілося б отримати їх…
Те, що сталося далі, Любов ніяк не очікувала. Євгенія густо почервоніла і склала руки в боки.
– У тебе зовсім немає совісті! У мене діти були слабі, а ти вимагаєш повернути гроші! Звичайно, де тобі зрозуміти, коли своїх дітей немає, – голосно вигукнула та, чим звернула на себе цікаві погляди решти гостей. – До того ж подарунок до твого ювілею я теж купили!
– Який подарунок? Ви ж мені не подарували нічого, – несподівано осяяло Любу.
– Подарунок у нас удома! Ми поспішали й забули про нього! – сердито пробурчала Євгенія. – Однак на нього витрачені гроші! До речі, теж п’ять тисяч, так що ми квити! Ось ніколи не подумала б, що ти така меркантильна! Більше не хочу залишатися там, де мене не поважають! Юрку, ми йдемо додому! – голосно покликала вона чоловіка.
Її чоловік швидко доїв курячу ніжку і, поклавши кісточку на стіл, витер рукавом губи.
Як тільки вони пішли, до Люби підійшла свекруха Ганна Олексіївна. Взявши невістку під лікоть, вона відвела її вбік:
– Не хочеш проблем – не давай у борг. По суті, ти сама винна у тому, що сталося. Я давно вже не даю дочці у борг. А як і даю, то знаю, що вона нічого не поверне. Твої п’ять тисяч пішли не на ліки для дітей, а на золоту підвіску на її шиї.
Непорушний вид свекрухи вразив Любу. Вона так спокійно говорила про нахабство своєї доньки, що жінку мимоволі пересмикнуло.
– Подарунок тобі теж ніхто не віддасть, бо його й не купували, – спокійним тоном промовила Ганна Олексіївна. – Змирись із втратою грошей і радуйся, що Бог узяв не здоров’ям. Це свого роду хрещення для тебе, – додала вона і хитро підморгнула невістці.
Саме в цей момент Люба зрозуміла, що свої гроші не отримає назад. Зовиця більше не показувала свого носа і не контактувала з Любою й братом.
Згадала вона про них лише через вісім місяців, коли помітила, що подружжя її не вітає з днем народження.
– Я думала, що ви хоча б грошовий переказ мені відправите, – осуджуюче промовила Євгенія.
– Хіба тобі нічого не прийшло? – щиро здивувався Олег.
– Ні! – заперечила сестра, вирішивши, що вони і справді зробили їй переказ.
– Подивись ще раз – жовтень минулого року. П’ять тисяч, – незворушно відповів брат.
– Дуже смішно! – хитро пробурчала жінка і кинула слухавку.
Більше родичі не спілкувалися. Побачилися потім вони лише через п’ять років на поминках Ганни Олексіївни.
А через пів року поділили спадщину, продали квартиру матері і, розділивши гроші, перестали спілкуватися остаточно…