Вечеря на плиті давно охолола. Люба подивилася на сковорідку.
– Підігріти чи що? – подумала вона.
Жінка знову подзвонила своєму чоловіку. І знову їй повідомили, що телефон вимкнено або знаходиться поза зоною дії мережі.
Люба дістала з холодильника ігристого, налила собі в келих і пішла з ним у вітальню. Вона сіла на диван. Діти на літніх канікулах у бабусі. Вона дуже за ними скучила.
– Треба вмовити Сашка з’їздити в суботу до них, – подумала Люба і зробила ковток.
Минулого вихідного Олександр знову працював, з’їздити не вдалося.
Вона й так була двічі в матері одна. Мама обережно поцікавилася – чи все гаразд? Де Сашко? Чому він на вихідних працює? Чи давно став так багато працювати?
– Бізнес – справа відповідальна, без уваги надовго залишати не можна, тому часто працює без вихідних, – виправдовувала чоловіка Люба.
Насправді, жодної необхідності чоловікові працювати до ночі й на вихідних не було. З бізнесом все гаразд. Виглядав чоловік спокійним, добре спав. Вона вже знала, яким нервовим і неспокійним він ставав, коли щось ішло не так. Та й сказав би їй. Він завжди із нею ділився своїми проблемами.
Розмірковуючи, Люба потихеньку пила ігристе. У двері подзвонили. Вона машинально подивилася на годинник – о пів на дев’яту. Це не Сашко, він має ключі.
Дзвінок повторився. Люба поставила келих на дерев’яний підлокітник дивану й пішла відкривати.
На порозі стояла якась дівчина зі світлим довгим волоссям, швидше мила, аніж красива.
– Ви до кого? – запитала Люба.
– До вас. Ви ж Люба?
– Так. А хто ви така?
– Можна зайти? – замість відповіді запитала дівчина.
Люба якусь мить роздумувала, потім відступила від дверей.
– Я вас слухаю.
– Я коханка вашого чоловіка, Олександра Дмитровича, – раптом сказала дівчина, опинившись у просторому коридорі. – Я подумала, що ви маєте знати. Він не наважується вам сказати. Ось я й вирішила йому допомогти.
Люба оторопіла від почутого.
– Он як? А сам він де? – запитала вона, ще не вирішивши, як ставитися до сказаного.
– Він спить у моїй квартирі. До речі, орендував її для мене. Втомився, – дівчина награно зітхнула.
– Я так розумію, що ви претендуєте на моє місце? Тож вирішили прискорити процес?
– Я молодша за вас. Він любить мене, – з відчаєм сказала дівчина.
– Ну, мене він, скажімо, теж любить. Але це не завадило йому завести коханку. Не боїтеся, що з часом і вам він знайде заміну?
– Не боюся, – дівчина з подивом дивилася на Любу.
Вона розраховувала на іншу реакцію. Думала, що Люба почне кричати, сваритися, виставляти несподівану гостю.
Тоді вона мала б можливість відповідати тим самим.
Саме на таку реакцію вона й розраховувала. А Люба зовні була спокійна. Дівчина не була готова до такого, не знала, що робити.
– Думаю, ви знаєте, що у нас з Олександром двоє дітей. І дорослих. Синові п’ятнадцять, а дочці десять. Найважчий вік. З ними дуже складно. І діти йдуть у комплекті до мого чоловіка.
Люба помітила в очах дівчини щось на зразок переляку.
– Так-так. Я не працювала, господарювала, займалася дітьми. У разі розлучення мені нема на що їх утримувати. Вони ходять на теніс, у басейн, займаються музикою, малюванням. Чоловік не шкодує грошей на їхній всебічний розвиток.
Я не можу залишити дітей без цього. Та й не впоратися мені з ними. Так що вони залишаться з батьком, та й з вами, якщо ви претендуєте на роль мачухи. Куди ж ви?
Дівчина зовсім не була готова до такого повороту. Вона просто втекла.
Люба замкнула за нею двері і повернулася у вітальню. Хоч і виглядала вона спокійною, всередині неї вирувало обурення.
Хотілося дати вихід емоціям. Що це було? Як посміла ця нахабна прийти в їхній дім, заявляти свої права на її чоловіка?
І він теж хороший. Спить він, втомився у ліжку з молодою коханкою!
Вона схопила те, що потрапило під руку – келих з ігристим.
Розуміючи, що це буде важко відмити від світлих стін та білого пухнастого килима, Люба допила його і жбурнула келих.
Як же ж вона зараз була зла на свого чоловіка! Як він міг допустити таке?
Келиху їй було мало. Люба пішла на кухню і стала трощити і жбурляти на підлогу все, що потрапляло під руку.
– На молоденьких потягнуло. Я, бачте, стара для нього. Добре, що дітей немає вдома…
Виплеснувши емоції і побачивши сліди цього, вона на мить зупинилася.
Вилила рештки ігристого в чашку, випила і кинула її собі під ноги…
Люба потягтися до шафи за тарілками, але зупинила себе.
Її почало відпускати. Вона без сил сіла на стілець, склала руки на столі, поклала на них голову і заплакала.
Почувши, як клацнув замок, Люба підвела голову, витерла очі.
– Що тут… Любо, що сталося? – чоловік дивився на розгром.
– Не подобається? Нехай нова хазяйка прибирає.
– Яка хазяйка? Що ти верзеш?
– Як? Ти не знаєш? Приходила твоя… Коханка. Сказала, що вирішила допомогти звільнити тебе від мене, старої та набридлої дружини.
Я надто довго була зразковою дружиною й матір’ю. Що ти їй казав? Що я стара, негарна і зла?
Ось тепер такою й буду. Я завтра поїду до мами. Так, я сказала їй, що діти з тобою залишаться. Що їм робити в маленькому містечку?
Там немає приватної школи, тенісу. Так, я віддаю тебе їй із житлом і дітьми. Повний комплект. Все й одразу.
Люба посміхнулася.
– А в тебе сміливості не вистачило, сказати мені. А вона от змогла.
Люба встала і похитнулась. Чоловік простягнув руку, щоб підтримати її, але вона відсахнулася від нього.
– Не лізь до мене! – вона пройшла повз і пішла у спальню, де лягла на ліжко.
Люба чула, як чоловік увімкнув пилосос. Треба ж, виявляється, вміє.
Все по господарству вона робила сама. Але будинок у них всього п’ять років.
До цього вони жили у двокімнатній квартирі, а ще раніше винаймали кімнату в бабусі. І як же ж вони були тоді щасливі!
…Люба сиділа на ліжку й читала. У двері постукали, а потім у кімнату зазирнув симпатичний хлопець. Він глянув на порожнє ліжко біля протилежної стіни.
– А Оксана де? – замість привітання запитав він.
– Поїхала додому. Подзвонила сестра, щось там у них сталося. А ти Сашко?
– Так. А чому вона мені не подзвонила?
– Не знаю. Поспішала дуже, – знизала Люба плечима.
Вона розглядала хлопця.
– А ти вчишся? – він кивнув на книгу в неї на колінах.
– Ні, читаю.
– Ми хотіли в кіно сходити. Може, підеш зі мною? Не пропадати ж квиткам.
– Вийди, – сказала Люба.
– Не зрозумів? – розгублено перепитав хлопець.
– Вийди. Я переодягнуся, – посміхнулася Люба.
– А… в цьому сенсі, – хлопець розслабився. – Чекаю.
Він вийшов з кімнати.
Сусідка по кімнаті вихвалялася, що познайомилася з хлопцем, але Люба не думала, що він такий. Сашко їй дуже сподобався.
Вона відчувала, що теж йому подобається. Почуття провини її не турбувало.
Оксана познайомилася з ним два дні тому, навряд чи в них було щось серйозне.
Коли Сашко провів її до гуртожитку, то спробував поцілувати.
– Ти що? – вона відсторонилася від нього.
– Стривай, ти не так все зрозуміла. У нас із Оксаною не було нічого. Ти мені дуже сподобалася.
– Ага. А повернеться Оксана, з нею цілуватимешся? – Люба побігла в гуртожиток.
Всю ніч вона думала про нього. Наступного дня той знову прийшов. Вони почали зустрічатись. Незабаром Люба закохалася в хлопця по самі вуха.
Якось Сашко запросив її до себе додому. Квартира виявилася великою, з гарними меблями. Його батьки посміхалися їй, але вона відчувала, що не сподобалася їм, а посміхалися з ввічливості, бо виховані.
Коли Сашко пішов її проводжати, вона сказала, що батьки мають рацію, вона не підходить йому. Але Сашко не відступив.
Після закінчення інституту вони одружилися. Батьки, звичайно, намагалися відмовити сина, але Сашко сказав, що любить і наполіг на своєму. Батьки відмовили впертому синові у допомозі, сподіваючись, що незабаром той схаменеться і повернеться до них.
Молоді винайняли кімнату в бабусі, на більше не було грошей. Мама надсилала їм картоплю, банки з консервами. Так і жили.
Люба пам’ятала їхній перший вечір на квартирі. Вони сиділи на продавленому дивані, як два закохані голубки. Цілувалися, мріяли і були щасливі!
– У нас все буде, от побачиш, І квартира велика, і телевізор на всю стіну, і машина, діти.
І Люба вірила, що так буде.
Через пів року друг переманив Сашка до свого бізнесу. Справа пішла, він став добре заробляти. Через рік вони купили в кредит квартиру, а за три закрили його. Їхньому синові був уже рік. Ще за кілька років народилася донька.
Люба не працювала, сиділа з дітьми. Грошей вистачало. Потім Сашко збудував будинок. Тут йому допомагав батько. Батьки вибачили впертого сина, прийняли Любу, любили онуків.
Вона на той час вже стала справжньою пані, навчилася гарно одягатися. Їй заздрили подруги – люблячий чоловік, дім, діти, гроші і відпочинок за кордоном.
Все збулося, про що вони мріяли, сидячи на продавленому дивані в облізлій орендованій кімнаті.
– Хто це влаштував? Вона чи ти? – запитав чоловік, зайшовши у спальню.
Люба сіла на ліжку.
– Дуже хочеться сказати, що вона. Ні. Це я. Як ти допустив, щоб вона прийшла в наш дім? Тільки не кажи, що не знав. Вона висувала на тебе свої права. Як ти міг?
– Я чоловік…
– Їй вісімнадцять чи скільки? Ти не занадто старий для неї?
– Ти сама винна. Перетворилася на домогосподарку. Тебе ж нічого не цікавить, окрім дітей і хатніх клопотів. Я заробляв, а ти тільки те й робила, що витрачала гроші.
– Он як? А чи не ти сам відмовив мене працювати? Я витрачала гроші на наших дітей, на будинок, тобі купувала все найкраще.
Вони сварилися й раніше. Але так галасували один на одного вперше, не соромлячись у словах.
– Забери все, мені від тебе нічого не потрібно! – Люба схопила скриньку з тумбочки і кинула її чоловіку.
Золоті прикраси розсипалися по ліжку.
– Ах ти ж… – чоловік вийшов, гримнувши дверима.
Ту ніч вони вперше за сімнадцять років провели окремо.
Люба погано спала. Вранці дочекалася, коли чоловік піде на роботу і почала збиратися.
Хотіла залишити й машину, але потім передумала. З якого дива? Він купить коханці іншу, якщо вже не купив.
На картці грошей достатньо, для початку вистачить. Дітям вона нічого не скаже. Поки що. Але мама все зрозуміє.
Люба подивилася на себе у дзеркало. Очі згаслі, тужливі.
Діти зраділи їй, розпитували про батька. Люба сказала, що він зайнятий, не зміг приїхати. Незабаром побачаться і так, літо добігає кінця. Мама, звісно, все зрозуміла, при дітях не стала діставати Любу розпитуваннями.
– Що тепер буде? Сашко дітей не покине, надсилатиме гроші, – зітхала мама, коли Люба все розповіла.
– Мамо, діти з ним житимуть. Вони звикли, тут їм буде важко.
– Як знаєш, – зітхнула мама. – А сама?
– Працювати піду. Живуть же ж якось інші.
А через два дні подзвонив напарник Сашка і сказав, що той потрапив в пригоду на дорозі. Зараз у лікарні. Люба одразу зібралася їхати. Діти з нею.
Утрьох вони зайшли в палату. Сашко побачив дружину з дітьми й зрадів.
– Що з тобою? – запитала Люба.
– Нічого… Кажуть. Жити буду… Дякую, що приїхала.
Діти з обох боків обступили батька.
– Тихо ви, ще важко, – стримував він їх, усміхаючись.
Люба швидше відчула, аніж почула, як у палату хтось зайшов. Вона озирнулася. У дверях застигла коханка. Дівчина постояла мить і вийшла, прикривши за собою двері.
– Добре, що зі мною діти. При них вона не стане права качати, – подумала Люба.
– Ну все, ходімо, до тата прийшла … Співробітниця, – сказала Люба, багатозначно глянувши на чоловіка.
Діти не захотіли їхати з міста. Гаразд, день-два нічого не змінюють.
Наступного дня Люба відвезла дітей у лікарню, але сама до чоловіка не пішла, а залишилася чекати їх у машині.
Діти вийшли з лікарні, мовчки сіли в машину.
– Ви з татом посварилися? – запитав син.
– З чого ти взяв? – Люба обернулася до дітей.
– Він просив передати тобі, щоб ти не їхала. Мамо, вибач його. Він виставив ту…
Люба повернула ключ, машина виїхала з території лікарні.
Після вечері діти пішли по кімнатах, а Люба сиділа у вітальні перед телевізором із келихом ігристого. Це її останні дні в домі, який вона з любов’ю облаштовувала, де вона була щаслива.
Коли Люба почула, як клацнув замок, кроки в коридорі, то скочила з дивану, чекаючи чого завгодно, але не чоловіка.
– Я так переживав, що ти поїдеш…
– Тату! – зі сходів до нього вже бігла донька.
Син теж спустився, але не підійшов до батька, стояв осторонь.
– Ідіть в кімнату. Нам із мамою треба поговорити, – сказав Сашко. – Вибач мені. Я не знаю, що на мене найшло. Я їй нічого не обіцяв. Вона вже в минулому.
Він сів на диван, скривившись.
– Це більше не повториться. Обіцяю. Проси що хочеш, тільки не йди.
Люба сіла на іншому кінці дивану.
– Пам’ятаєш, як ми сиділи в маленькій облізлій кімнатці і мріяли? І як були тоді щасливі! Тепер ми це все маємо. А щастя нема. Ти все зруйнував, – сказала Люба.
– Тобто щоб відчути себе знову щасливими, нам треба повернутися до тієї кімнати? – запитав чоловік з надією.
Люба не відповіла.
– Ми знову будемо щасливі, бо не зможемо один без одного. Мені ніхто не потрібен. Я обіцяю, що цього більше не повториться ніколи в житті…
Люба могла відштовхнути його, не повірити.
Так складно повірити в обіцянки людини, яка тебе зрадила.
Але вона спробувала повірити, бо без нього також не зможе жити.
Вона підсіла до чоловіка і поклала йому голову на плече.
Він однією рукою обійняв її. Так вони й сиділи, а син і дочка дивилися на них з-за дверей, затамувавши подих.
У вітальні стояла тиша, наче час застиг. Слова були непотрібні.
За сімнадцять років вони навчилися слухати й розуміти мовчання один одного.
У ньому були прохання про прощення, докори, слова любові та обіцянок прожити ще багато років разом…