– Лілю, ти ж знаєш, я тебе люблю… – почав Микола, але Ліля не дала йому договорити.
– І все життя любив би. І на руках носив. І порошинки б з мене здував, – монотонно закінчила вона за нього, дивлячись у вікно машини. – Пробач, Миколо, ми вже говорили про це.
Микола засмутився.
– Відвезеш мене додому? Або я на таксі можу.
– Відвезу, – відповів Микола.
З клубу їхали мовчки, кожен думав про своє.
Ліля знала, що Микола її любить, що він надійний, що справді кохав би, носив на руках і здував порошинки.
Але для неї він був просто добрим другом, а любила вона Вадима. А Вадим сьогодні з клубу поїхав із іншою. Ліля розплакалася, а Микола був уже тут, поряд, посадив у машину, купив каву. Хороший він.
Вони всі познайомилися і подружилися в інституті. Двоє друзів: серйозний і цілеспрямований Микола, і балагур, душа будь–якої компанії Вадим. Дві подруги: амбітна, яка звикла досягати свого Ліля, і добродушна тихоня Тоня. Вони робили якийсь спільний проєкт і подружилися, відтоді незмінно на лекціях сиділи вчотирьох на задній парті, у їдальню ходили разом, вечори проводили також. Хіба що тільки Вадим частенько йшов раніше, то проводити, то зустріти чергову дівчину, яка сподобалася йому.
– Лілю, він же ж бабій, прокинься ти. Навіщо він тобі? – Тоня намагалася навчити подругу.
Вона одразу зрозуміла, що Ліля закохалася у Вадима по самі вуха.
– Ой, Тоню, та знаю я все, а ніхто, крім нього, не потрібен. Ось побачиш, все одно він буде зі мною. – твердила Ліля.
Тоня зітхала, вже про своє. У душі вона розуміла подругу, адже сама відчувала подібні почуття, але тільки до Миколи, хоча ні для кого не було секретом, що Микола закоханий у Лілю.
Для цього йому не треба було освідчуватися їй у коханні, все було видно з його вчинків, по тому, як він огортав дівчину турботою, але одного разу він все ж таки промовив ті самі слова та обіцянки. Він приїхав до Ліли з букетом квітів та милим плюшевим зайцем. Сказав про те, як сильно її любить, і любитиме все життя, і гори зверне заради неї.
– Микольцю, вибач, я не можу, – Ліля обійняла його і поцілувала в щоку. – Не сумуй, ти хороший хлопець, і в тебе все обов’язково буде чудово, – усміхнулася вона.
– Якщо я такий добрий, чому ж ти обрала Вадима? – уїдливо посміхнувся від образи Микола.
– Нісенітниця. – Знизала плечима Ліля і пішла, не взявши ні квітів, ні зайця.
Тоня, дізнавшись про це, подумала, що їй ні квітів, ні зайців і не треба, аби Микола був поруч, але промовчала. Вадиму Ліля розповіла спеціально, щоб хоч якось звернути увагу на себе.
– Правильно, Лілю. Ти ось якась ефектна панночка, а Микола простак. Тобі інший чоловік потрібен.
– Може, такий, як ти? – із викликом запитала Ліля.
– А чому ні?! – розсміявся Вадим, він ніби тільки зараз помітив, що Ліля справді приваблива дівчина.
Після цього в них навіть почався роман, але до Лілиного розчарування, він виявився недовгим. Ну не міг Вадим тривалий час зосереджувати увагу на одній дамі свого великого серця. Ось і сьогодні, на очах у Лілі, він поїхав з іншою. Микола сподівався, що після цього Ліля одумається, але…
– Ну що, друзі, от і все! – Вадим виголосив перший тост після отримання дипломів. – А я вирішив їхати в інше місто. Там те що треба для мене.
– Чудово! – похвалив його Микола, радіючи, що суперник зникне з горизонту.
– І що мені знадобиться там окрім моєї харизми та оптимізму? – накручував цікавість друзів Вадим. – Звичайно, вірна супутниця, опора та підтримка. Лілю, поїдеш зі мною? – Видав він.
Ліля, яка ще не прийшла до тями від новини, що Вадим вирішив поїхати, мало не поперхнулася.
– Хоч завтра! – весело озвалася вона.
…Ліля не була у місті дитинства тринадцять років. Навіть батьків не відвідувала, все було не до того. Брат зустрів її на вокзалі.
– Закинеш валізи, хочу піти пішки. – попросила Ліля, коли вони проїжджали по центру міста.
– Не затримуйся, мама пиріг готує. Скучили. – усміхнувся у відповідь брат.
Ліля теж скучила, навіть часті дзвінки не замінюють тепла живого спілкування, але їй хотілося подихати тим повітрям, від якого в юності кружляло голову. На тринадцять років закружляло.
Після переїзду вони з Вадимом стали жити разом. У ЗАГС вести свою опору та підтримку Вадим не поспішав.
Але Ліля все одно була рада, що вони разом. З азартом вони взялися підкорювати велике місто, багато працювали, весело відпочивали. Ліля справді намагалася у всьому підтримати Вадима. Розписалися лише перед тим, як купувати квартиру в кредит. Хоч тут у неї вистачило розуму наполягти на своєму. Напевно, саме власна квартира і стала для Лілі точкою дорослішання, не цікавими стали галасливі тусовки, захотілося створювати затишок, виховувати дітей.
– Лілю, ну які діти? Встигнемо ми ще з дітьми. – морщився Вадим.
Проте Ліля все частіше залишалася вдома, до того ж на роботі її підвищили, вона стала більше втомлюватися.
Вадим все частіше затримувався на роботі, пояснюючи це тим, що не може відставати від успішної дружини і намагається вислужитися перед керівництвом.
Ліля була задоволена, що все так складається, була впевнена, що навіть такий, як Вадим нарешті став розсудливим.
Минуло ще кілька років, і вона знову почала розмову про дітей.
– Хочеш, давай народимо, – здався Вадим.
Але вагітність не відбувалася, Ліля з головою пішла в обстеження та здачу аналізів, а Вадим у роботу. Тільки через деякий час Ліля дізналася, якими саме підробітками зайнятий чоловік вечорами.
Якось він залишив увімкненим робочий ноутбук, а там сайт знайомств, де він листувався і домовлявся про побачення з різними жінками.
– Лілю, та облиш. Ти що ревнуєш? Це ж несерйозно. Ми разом, хіба цього мало? – Вадим обійняв дружину, коли Ліля підступила до нього, вимагаючи пояснень.
– Ти у своєму розумі? – Ліля не повірила, що Вадим навіть не намагається виправдатись.
– Усі мужики іноді зраджують. Такі ми від природи. – Вадим навіть зобразив визнання вини на обличчі. – Просто не всі дружини такі розумні, як у мене. А ти ж, правда, розумниця і не роздмухуватимеш з мухи слона? – посміхнувся він.
І ось тільки тут Ліля зрозуміла, що Вадима ніколи не зміниться. Йому просто було зручно мати під боком розумницю дружину, яка не лише займається домом, а й непогано заробляє. А вона зовсім ніяка не розумна, а навпаки.
Ліля взяла відпустку і поїхала до рідного міста. Вона розуміла, що не залишиться там, просто хотілося якогось перезавантаження.
І ось зараз вона сиділа в парку на лавці, на тій самій, де вони так часто збиралися їхньою четвіркою після навчання. Вона навіть не знала, як зараз Микола і Тоня, спочатку з подругою вона ще підтримувала спілкування, а потім все якось зійшло нанівець. Микола жодного разу не написав, не подзвонив, та й вона не прагнула цього.
– Тату, можна ми трохи покатаємося? – Просила дівчинка, що проходить повз, зі смішними хвостиками на голові.
– Добре. Тільки акуратніше. Павлику, дивися за сестрою. – відповів чоловічий голос.
Ліля здригнулася і підвела очі.
– Миколу? – Микола обернувся і кілька секунд мовчки дивилася на неї. – Не впізнаєш?
– Впізнаю. – Відповів він і сів поруч, склавши руки в замок, не дивлячись на Лілю, не хотів видати хвилювання. – Що ти тут робиш?
– До батьків приїхала. – Ліля посміхнулася, вона й сама не думала, що буде так рада побачити його. – Твої діти?
– Наші з Тонею, – відповів Микола.
Ліля на мить спохмурніла.
– Ви все-таки разом? Чудово! – схаменулась вона.
– Як Вадим? Ви разом приїхали? – запитав у свою чергу Микола.
– Ми розлучаємося, – коротко відповіла Ліля.
Микола нічого не сказав і не обернувся.
– Я піду, батьки чекають, мама пиріг спекла, – Ліля намагалася говорити швидко, щоб заповнити важку паузу.
Вона підвелася і поспішила піти.
– У тебе той самий номер? – запитав Микола.
– Так, – кивнула Ліля і попрямувала доріжкою до виходу.
Серце її чомусь стало битися частіше, а в голові крутилося на повторі: я люблю тебе і любитиму завжди, на руках носити, порошинки здувати.
Увечері вдома у батьків Ліля була задумлива. Від роздумів її відволік телефон, що вібрував поруч.
– Я внизу чекаю на тебе, – коротко сказав Микола.
Машина була вже іншою, вони були іншими, але вони знову сиділи і розмовляли. Микола розповів, що вони з Тонею довго залишалися просто друзями.
П’ять років тому він занедужав, Тоня примчала його доглядати, та так і залишилася. Через рік народився Павло, а ще через два Даринка.
– Тоня завжди була чуйною і доброю, – усміхнулася Ліля. – І тебе завжди кохала. Ти знав?
– Здогадувався, – відповів Микола.
– А у нас от із дітьми не склалося, – зітхнула Ліля і розповіла про життя з Вадимом та причину розлучення.
Потім вони довго мовчали.
– Ти щасливий? – нарешті, після паузи пошепки запитала Ліля.
– Так. У нас чудова родина, – охриплим раптом голосом відповів Микола.
– Дочка на тебе така схожа, щаслива буде, – Ліля постаралася, щоб її голос пролунав весело. – А я ненадовго, я поїду за тиждень. У мене там робота, квартиру будемо ділити, той ще квест.
Ліля знову намагалася говорити дуже швидко, щоб приховати тремтіння в голосі.
– Ну, давай, бувай, – вона вискочила з машини і зникла в під’їзді.
– Тоня хвилюватиметься. І Даринка чекатиме казку на ніч, – подумав Микола і поїхав додому.
– Заснули, – вклавши дітей, Микола зайшов на кухню.
Тоня сиділа за столом, перед холодною чашкою чаю.
– Таню бачила, вона сказала, Ліля приїхала. А діти сказали, що ти в парку розмовляв із якоюсь тіткою. Ти був у неї? – Тоня підвела очі на чоловіка.
– Ми, справді, випадково зустрілися у парку. Так перекинулися парою фраз. Я не надав цьому значення, навіть із голови вилетіло розповісти тобі.
А зараз я допомагав Сергію з машиною, я ж попереджав, – Микола сів навпроти дружини і взяв у руки її руку. – Я люблю тебе, наших дітей, нашу сім’ю і наше життя. Не бкри в голову нісенітниці.
Так попросив він і тепло посміхнувся Тоні.
Цієї ночі всі троє не спали. Кожен думав про своє.
Ліля не стала гостювати у батьків тиждень, поїхала за два дні.
Адже її, і справді, чекала робота та поділ майна.
У житті Миколі і Тоні вона більше ніколи не з’явилася.
Микола з дружиною й дітьми у найближчу відпустку поїхав на море.
Тоню весь час нудило, вона думала, це акліматизація, а потім виявилося, що незабаром у сім’ї буде поповнення.
Микола ж щиро зрадів, дізнавшись про це…