Сьогодні Ліля чекала на чоловіка з роботи з особливим нетерпінням. Вона навіть кілька разів виглядала у вікно, коли чула шум машини, що в’їжджала у двір.
Вона мала для Максима радісну звістку: вони з Борисом сьогодні були у спеціаліста і він повідомив, що у сина все буде чудово, що процедура, яку зробили три місяці тому, дала добрі результати.
– Звичайно, спортсменом та космонавтом хлопчик не буде, але згодом зможе вести нормальне життя, – сказав спеціаліст.
Адже цей перший рік життя їхнього сина дався Лілі дуже важко: з пологового будинку Бориса виписали лише за три тижні, чотири рази вона лежала з ним в палаті, потім процедура. І ось, нарешті, перші радісні новини!
Ліля знову визирнула у вікно: Максим паркувався на стоянці.
Вона вискочила назустріч чоловікові з посмішкою, коли той увійшов до квартири, і натрапила на його жорсткий погляд.
Максим відсунув дружину вбік, не роззувшись, пройшов у кімнату, відчинив шафу і мовчки став кидати свої речі у велику дорожню сумку.
– Максиме, що сталося? – запитала Ліля.
– Це ти мені маєш розповісти, що сталося, – відповів він. – Ми розлучаємося.
– Може, ти все-таки поясниш по-людськи?
– По-людськи не можу, бо я ось…, – заявив Максим, піднявши над головою руки з розчепіреними пальцями.
Підхопивши сумку, він подався до виходу:
– Решту заберу пізніше.
Підійшовши до вікна, Ліля побачила, як чоловік жбурнув сумки на заднє сидіння, сів за кермо і поїхав.
Жінка опустилася у крісло. Вона розуміла, що треба щось робити. Але що?
У цей момент з сусідньої кімнати долинув плач сина, що прокинувся, і Ліля кинулася до нього. Хоч як обнадійливо звучали слова спеціаліста, але для хлопчика ще існували деякі обмеження, і Ліля намагалася не залишати його одного.
Спробувавши додзвонитися до Максима, вона зрозуміла, що він, найімовірніше, вніс її номер до чорного списку.
Натомість мама відповіла відразу, і за годину вони з батьком були вже тут.
– Мамо, я не уявляю, що з ним трапилося – забіг, звинуватив мене незрозуміло в чому, сказав, що ми розлучаємося, і поїхав.
– А ти йому дзвонила? – Запитала мама.
– Дзвонила – марно.
– Гаразд, заспокойся. Тобі зараз у першу чергу треба думати про Бориса. А завтра я сама зателефоную Лідії Анатоліївні, може вона знає, що трапилося з Максимом.
Але Лідія Анатоліївна – свекруха Лілі – зранку прийшла сама.
– Ну, ось все і з’ясувалося. Жаль, що так пізно. А я одразу тоді Максимові сказала, що в нашому роду таких проблем не було, у нас усі діти народжувалися здоровими.
Свекруха відкрила шафу і стала збирати речі Максима, що залишилися, у велику валізу, яку принесла з собою.
– Нам із Максимом треба поговорити та все з’ясувати, – сказала Ліля. – Він не може просто так піти.
– Значить, він не може? – посміхнулася Лідія Анатоліївна. – А ти можеш почепити йому на шию нездужу дитину. Причому чужу.
– Борис – син Максима. І він це чудово знає, – сказала Ліля.
– Щиро кажучи, мене це вже не цікавить. Так, на розлучення він подасть завтра. А ти не надумай подавати на аліменти – соромлю так, що на вулицю не зможеш вийти.
– Ну ні! – вигукнула Ніна Миколаївна – мати Лілі. – Обов’язково треба подавати на аліменти, а ще й додатково на твоє утримання на два роки. Ми з батьком вас, звичайно, прогодуємо. Але дуже здорово буде Максиму, якщо для нього все це без наслідків обійдеться. А ці гроші відкладатимемо – мало що, раптом процедура чи ще щось для Бориса знадобиться. До того ж санаторій йому не завадить! А зараз збираємо речі та їдемо додому. Договір із господарем хто укладав – ти чи Максим?
– Максим.
– Ну, ось нехай він далі з усім і розбирається.
Ліля подала на аліменти. Максим подав два зустрічні позови: на розлучення та на заперечення батьківства.
Результат тесту, призначеного судом, для чоловіка став здивуванням: Борис був його сином.
Того ж вечора він стояв під дверима квартири батьків Лілі. Але до будинку його не пустили – Ліля вийшла поговорити з ним до під’їзду.
– Ліля, пробач, давай почнемо все спочатку. Я заберу заяву про розлучення, знову житимемо разом, – попросив Максим.
– Знову. Разом. Поки тобі в черговий раз щось на думку не спаде. Ні. Не хочу. Мені такі американські гірки не потрібні, – сказала Ліля і збиралася йти.
– Послухай, мені того дня з шести різних номерів надійшло повідомлення, що ти зустрічаєшся з Олегом – своїм колишнім. А потім ще ось ці фотографії, – Максим показав Лілі свій телефон.
На фотографії була Ліля за столом кафе, а поряд, трохи нахилившись до неї, сидів той Олег, з яким дівчина зустрічалася за два роки до знайомства з Максимом.
– Ну, і що ти тут такого побачив? – Запитала Ліля.
– Ти казала, що більше не зустрічаєшся з ним, але на тобі синя сукня, яку ти купила після нашого весілля.
– Ці фотографії зроблені за місяць після весілля, на дні народження у Аліси. Бачиш: за столом Дарина, я та Соня. Олег стоїть біля столу з букетом, а Аліса нас фотографує. Цей букет він їй подарував. А потім сів за стіл, і тим часом принесли тортик. Аліса схотіла його сфотографувати. До мене з одного боку посунулась Соня, з іншого – Олег. А Дарина, дивися, взагалі йому голову на плече поклала. І через ці фотографії ти зруйнував наше життя? Олег взагалі посидів з нами хвилин десять і пішов, я йому, крім «Привіт. Як справи? – нічого не сказала.
– Але ж я не знав…
– А спитати не міг? Люди, коли хочуть щось дізнатися, розмовляють. А ти справді не розумний, – сказала Ліля і пішла.
Вже ввечері, уклавши сина спати, вона задумалася: а хто міг надіслати ці фотографії Максимові? В принципі, будь-хто, хто побачив їх на сторінці Аліси в соціальних мережах.
Ліля вирішила перевірити, але цих фотографій там не було. Більше того, виявилося, що день народження у Аліси зовсім не у серпні, а тринадцятого січня. Ось і вітання, і вона у відповідь дякує. А що ж тоді було? Ліля подзвонила Соні.
– Соня, привіт! Ти не знаєш, коли в Аліси день народження? – Запитала вона.
– Влітку колись, пам’ятаєш, вона нас запросила в кафе? Але якого числа я не пам’ятаю, – відповіла Соня. – Я тоді взагалі здивувалася, що вона нас з Дариною покликала, адже ми ніколи з нею особливо не дружили. Як там у вас із Максимом? Не хочете помиритися?
– Він хоче, я – ні. Пережила Тож назад шляху немає.
«Виходить, що фотографії Максимові надіслала Аліса. Невже вона така злопам’ятна? – подумала Ліля.
Коли Ліля вперше з’явилася в їхній компанії, Максим одразу став надавати їй знаки уваги. Хтось із дівчаток тоді попередив Лілю, що начебто у Максима та Аліси зав’язується роман.
Дівчина не хотіла влазити в чужі стосунки, тому прямо запитала про це хлопця. Але Максим все заперечував. А в Аліси, значить, була інша думка.
Виходить, що вона чекала майже три роки, щоби поквитатися?
Щоб переконатися у цьому, Ліля набрала номер Аліси:
– Я тут заплуталася, не нагадаєш мені, коли в тебе день народження? – Запитала вона.
– Здогадалася? У січні я маю день народження, а тоді я вас у кафе на «фотосесію» запросила. Чудово вийшло, правда? – сказала Аліса. – Запам’ятай: не треба брати чужого.
– Добре, а чому ти одразу не відправила фотографії Максиму? – поцікавилася Ліля.
– Я хотіла поквитатися тоді, коли противник цього не чекає і коли йому є, що втрачати. Ну, послала б я фотографії відразу, ви б розлучилися і все. А зараз ти – матір-одиначка, та й дитина у тебе, як я чула, не дуже здорова.
Ліля не стала слухати далі, натиснула кнопку закінчення виклику та занесла телефон Аліси до чорного списку.
Минуло два роки
– Лілю, привіт! Як твої справи? – Запитала Соня. – Дарина сказала, що ти на роботу вийшла.
– Так, мама погодилася з Борисом сидіти. Ми його в садок на весь день поки що не наважуємося віддавати. Мама водить його в приватний садок на дві-три години, щоб він звикав. А за рік спробуємо стати, як усі, – відповіла Ліля.
– Максим приходить?
– Приходить, але, здається, вже зрозумів, що я до нього не повернуся. З Борисом гуляє у дворі, подарунки приносить.
– Ліля, а ти чула – Аліса заміж нарешті зібралася. І, до речі, чудового чоловіка знайшла – весь упакований: трикімнатна квартира, дача, машина, а нещодавно ще свою справу відкрив. Щось пов’язане з нерухомістю чи землею. Весілля через півтора місяці. У весільну подорож до Домінікани полетять. Тільки він у неї трохи дивний – помішаний на здоровому способі життя: чи то вегатеріанець, чи то йог. Тож тепер Аліса про шашлики на дачі тільки мріятиме.
– Ну знаєш, між Домініканою та шашликами я б теж обрала Домінікану, – посміхнулася Ліля.
“Влаштувала, значить, своє щастя Аліса”, – подумала вона.
А через місяць та ж Соня принесла нову звістку: весілля Аліси чомусь відмінилося:
– Уявляєш, Аліса вже сукню купила, вони ресторан вибрали, тур сплатили, і раптом – бац! – Все скасовується. А Алісі, між іншим, вже тридцять один. Де вона тепер ще такого нареченого знайде? – Розповідала Соня.
– А що трапилося? – поцікавилася Ліля.
– Ніхто не знає – таємниця, вкрита туманом. Але цей її Генадій Алісу навіть бачити не хоче.
А трапилося насправді ось що.
Мельник Геннадій Михайлович – кадастровий інженер тридцяти п’яти років – вирішив одружитися. «Все, що потрібно для того, щоб утримувати сім’ю, маю, – міркував він. – Бракує дружини-красуні та пари симпатичних діточок».
Але всі його плани зламав один телефонний дзвінок.
– Клініка “Здоров’я 365”. Мене звуть Галина. Мельник Геннадій Михайлович?
– Так, – відповів він.
– Геннадій Михайлович, ми пропонуємо вам негайно пройти обстеження у нашого кращого спеціаліста.
– Навіщо? – здивовано спитав Геннадій.
– Ви опинились у списку контактів одного з наших пацієнтів, – відповіла Галина.
– Вибачте, я нічого не розумію.
– Коли до нас звертається пацієнт, ми просимо його вказати всіх партнерів, щоб запобігти поширенню недуги. Хтось відмовляється, а цей пацієнт погодився. Якщо ви не хочете приходити до нас, можете пройти обстеження в будь-якій іншій клініці на умовах анонімності.
– А хто мене назвав? – Запитав Геннадій.
– Вибачте, я не маю права вам цього сказати, – відповіла Галина. – Тим більше, що тут список із дванадцяти осіб.
– Добре, давайте я вам назву одне прізвище, а ви мені скажете, є воно у списку чи ні, – почав умовляти дівчину Геннадій.
– Ну, не маю права нічого говорити.
– А давайте так: якщо цього прізвища у списку немає, ви так і скажіть, що нема. А якщо вона там є, ви нічого не кажете. Добре?
– Гаразд, – повільно сказала дівчина.
– Стефанишин Аліса Миколаївна, – сказав Геннадій.
– …, – відповіддю було мовчання.
– Дякую, – сказав Геннадій.
Він, звичайно, одразу анонімно здав усі тести. Переконався, що цілком здоровий, але одружитися чомусь передумав.
За два тижні до цих подій…
Повертаючись із роботи, Ліля побачила щасливу Алісу – дівчина вийшла з дорогої іномарки і під руку із симпатичним чоловіком попрямувала до дверей якогось офісу.
Вивіска на дверях говорила, що тут можна отримати послуги кадастрового інженера.
Наступного дня Ліля зайшла до контори. Її зустріла дівчина-секретар.
– Геннадія Михайловича зараз немає, але ви можете зателефонувати йому і домовитися про зустріч, – дівчина простягла Лілі візитку.
– Дякую, обов’язково зателефоную, – сказала Ліля.
Майже два тижні вона думала, а потім таки зателефонувала. Тільки радості її дзвінок Геннадію не приніс.
«Може, колись мені буде соромно за цей вчинок, – думала Ліля, – але чому на зло треба відповідати добром чи взагалі залишати безкарним? Аліса зруйнувала мій шлюб, залишила мого сина без батька. Чому вона має бути щасливою?»
А Аліса так і не зрозуміла, чому Геннадій скасував весілля.