Як же ж важко залишитись одній. Зовсім одній.
Тоді здається, що світ руйнується, той звичний світ, у якому було так добре, тепло, затишно, і раптом…
Лідія сиділа біля темного вікна і розмірковувала про своє життя, яке тепер здавалося їй таким самим темним і непривабливим, як ця лютнева ніч за вікном.
Батьків у Ліди не було.
Батько давно зник з поля зору. Вона не знала, де він, та й чи живий. Зв’язку з ним не було ніякого ось уже років десять.
Близько року тому не стало мами, її єдиної близької і рідної людини.
Щоправда, була ще бабуся Катя, але вона давно жила в іншому місті зі своїм новим чоловіком, який до Ліди ставиться так холодно, що вона перестала бабусю відвідувати.
Боїться, що онука почне на житло претендувати, хоча жодних прав у неї на цю квартиру не було і не могло бути. Та й те місто вона не любила. Гарне місто, звісно, але галасливе і метушливе.
Коли мами не стало, єдиною живою істотою у її квартирі залишився улюблений пухнастий друг Рудько. Це вона його так назвала, коли бабуся подарувала їй крихітне кошеня близько п’ятнадцяти років тому. Тоді вона була ще школяркою, і як побачила це диво з янтарними очима, з рудою шерстю з ледь помітними білими смужками, так і застигла від щастя, пригорнувши його до грудей.
Який же ж це був чудовий котик! Вони разом росли, разом пізнавали цей світ. Ліда розповідала йому про свої шкільні справи та сердечні секрети.
Він слухав уважно і тихенько нявкав, наче кажучи, що розуміє її.
Рудько у свою чергу навчав її різних витівок, ховався в різні заповітні куточки, а вона знаходила його, брала на руки і кружляла по кімнаті.
Вони разом дорослішали, хоча Ліда знала, що коти стають дорослими набагато раніше за людей. І ось, коли їй виповнилося двадцять п’ять, Рудько став уже «старим», а на вигляд не скажеш.
Біля вікна Ліда влаштувала йому лежанку, застелила старим затишним пледом. Він міг цілими днями лежати на ній, спостерігати за машинами, що проїжджали по дорозі, супроводжуючи їх і поглядом, і поворотом голови. Рудько із задоволенням ловив лапкою бантик, зроблений із фольги, бавився з ним, як маленький, хоч і не встаючи з лежанки.
Він залишався життєрадісним до самого кінця, був сповнений життя, не те, що вона зараз. Млява, сумна, втомлена своїми втратами. Рудько заснув вічним сном, від якого не прокинувся ясним зимовим ранком…
Розлучення зі своїм улюбленцем було важким…
Подзвонила бабуся Катя, сказала, що Рудько «пішов на веселку».
Вона намагалася розворушити онучку, запрошувала в гості.
– Олег Васильович не заперечує, приїжджай, Лідочко, – говорила вона навмисне бадьорим голосом.
Але Ліда знала, що їй також нелегко. Втратити дочку – це ще те випробування. Але поруч із нею чоловік, дбайливий, турботливий. А Ліда зовсім одна у своєму горі. Звичайно, у неї є подружки і приятелі. Але користі від них було мало.
Комусь просто часу не вистачало вислухати та підтримати морально. Хтось не вважав втрату вихованця горем взагалі. Маму втратити – це так. Тут вони співчували, а до Рудька їм не було жодного діла.
Натомість у Ліди ці дві втрати злилися в одну і завдавали переживань. Рятувала робота, галасливі дітлахи-третьокласники любили її. З ними вона трохи забувалась, як і з перевіркою зошитів вдома. Але потім наставав пізній вечір і… туга загортала своїм холодним, колючим покривалом і ніби шепотіла: «Змирись, таке життя».
Що стосується особистого життя, любові, вподобань – то й тут один суцільний морок. Не пощастило їй поки що зустріти своє кохання. Мама все життя майже сама прожила, без чоловіка. Бабуся Катя теж. Чоловік її покинув у молодому віці, а за Олега Васильовича вона вийшла вже у 50-річному віці.
Вперше зважилася вирушити на курорт і там познайомилася з ним. Пощастило. Бабуся помолодшала років на п’ять, зібрала свої речі і щаслива поїхала до нього. Там вони розписалися і живуть приспівуючи. Ліда тішилася за неї, хоч із її чоловіком стосунки якось не складалися.
– Цікаво, яка доля на мене чекає? – говорила вона собі, схрестивши руки на підвіконні і поклавши на них підборіддя. – Буду, як мама, одна чи, як бабуся, зустріну свою долю в п’ятдесят?
За вікном ішов сніг, гарно, але не радісно. Був би Рудько, вона посадила б його на коліна, увімкнула телевізор, і вони разом дивилися б передачу про тварин чи подорожі. І було б усе по-іншому, не так, як зараз: самотньо та сумно.
Ліда не стала нічого дивитись, прийняла гарячий душ і лягла спати, завтра на роботу. Потекло звичайне, одноманітне життя: галаслива школа, пустотливі на перервах, але слухняні на уроках дітлахи, розмови з колегами після занять, потім супермаркет і додому. У свій замкнутий світ.
Цього дня Ліда повернулася трохи пізніше аніж зазвичай, бо їх усіх затримали на позапланову нараду, перед якою довелося похвилюватися: чому раптом?
Але нічого особливого, невеликі зміни в розкладі, а для вчителів початкових класів збільшення годин додаткових занять, щоб третю чверть усі діти закінчили наскільки можна без трійок. Місія неможлива, такого не буває.
Вона йшла додому і розмірковувала саме про це. Трієчників у неї в класі мало, але вони є, а оцінки вона натягувати не звикла. І вже кому не дається, наприклад, математика, то тут додаткові заняття навряд чи допоможуть.
Ліда зайшла у під’їзд, підійшла до своїх дверей на першому поверсі і… Застигла на місці від побаченого.
На її килимку лежало маленьке кошеня. Не більше двох-трьох місяців йому. Сіреньке у смужку. Гарненький, просто диво!
Побачивши її, воно стало на ніжки, а Ліда взяла кошеня на руки і занесла в квартиру.
– Ти звідки ж такий узявся, дитинка маленька? – ласкаво говорила вона і дістала пакетик корму, що залишився від Рудька.
Термін придатності ще не вийшов, знайшлася і миска її колишнього вихованця. Кошеня із задоволенням взялося за їжу, бурчачи і муркотучи. А Ліда сіла на стілець і почала милуватися цим дивом. Ну яке гарне!
Коли котик поїв, причому дуже акуратно, він застрибнув до неї на коліна, а вона не могла повірити, що їй так раптом пощастило.
Вона, звичайно, подумувала вже про нового вихованця, але щось її зупиняло поки що. Душа ще не отямилася, не звільнилася від спогадів про Рудька. А цей котик сам прийшов до її порога, хіба відмовишся?
Ліда почала обережно гладити його, і тут її спіткало розчарування: на шиї, в пухнастій шерстці знайшовся тоненький ошийничок з маленьким дзвіночком, який чомусь не дзвонив. Напису жодного не було.
Але все одно, значить кошеня домашнє, хоча це й так було помітно: чистеньке, доглянуте. Просто не хотілося цього одразу визнавати. Тут же уявилося, як хвилюються його господарі. Вона знала, як це, втратити улюбленця.
Ліда важко зітхнула, написала на кількох аркушах оголошення, що знайшлося кошеня, описала його та залишила свій номер телефону. Звертайтесь, мовляв, щасливчики, пощастило вам, живий і здоровий ваш котик.
Пухнастик уже задрімав на кріслі, коли Ліда взяла листочки, клей і пішла на подвірїя, щоб розклеїти їх на видних місцях.
Відчинили двері під’їзду і буквально зіткнулися з чоловіком, який теж чіпляв оголошення: «Зникло кошеня…»
Вони розговорилися, Ліда розповіла, що схоже, згуба знайшлася.
– Ошийничок був у вашого кошеняти на шиї? – запитала вона.
– Так, тоненький блакитний нашийник із дзвіночком.
– А чому ж він не дзвонить, цей дзвіночок? Який у ньому сенс тоді?
– Зламався, мабуть, я новий куплю, щоб можна було координати на ньому залишити. Але ви покажіть мені кошеня, я вас дуже прошу.
Ліда винесла чоловікові свою знахідку, кошеня радісно занявчало і перебралося до господаря на руки.
– Дякую вам! Навіть не знаю, як віддячити! Я нещодавно переїхав у ваш будинок, у третій під’їзд. Необачно залишив кватирку відкритою, у мене теж перший поверх. Ось він, пустун, і вистрибнув. І, мабуть, заблукав, ще не обжився.
– Я погодувала його кормом, він не голодний, – сумно сказала Ліда, прощаючись зі своєю несподіваною радістю.
А через два дні вони знову зустрілися з цим чоловіком на подвірʼї. Поговорити їм було про що: про Барсика, так звали кошеня. А чоловіка – Микола.
– Якщо є бажання, приходьте в гості, Барсик буде радий, – сказав їй новий знайомий, і вона пообіцяла прийти.
– Чекаю на вас тоді в неділю, зможете?
…Микола був самотній, із дружиною розлучився пів року тому, якось не вийшло у них сімʼї. Але він не шкодував, навіть радий був, що дитини не було, не переживав хоч так сильно.
– А Барсик звідки? – запитала Ліда за чашкою чаю.
– У друга забрав, він роздавав кошенят своєї улюбленої кішечки. У мене був у дитинстві кіт, тож я й підписався, зі знанням справи, так би мовити. І схибив з відкритою кватиркою. Ще раз, дякую, вам!
Ліда розповіла про свого Рудька, Микола щиро поспівчував. І якось так з ним було добре, спокійно, затишно. Барсик сидів у неї на колінах, чоловік дивився якось по-особливому і було зрозуміло: все не просто так, і ця знахідка, і ця зустріч.
І самоті іноді приходить кінець так несподівано, що не встигнеш і оком моргнути.
Микола та Лідія стали хорошими друзями, а незабаром їхні стосунки переросли у дещо більше.
Вони наче знайшли один одного!
Звичайно, вони зустрілися б і без Барсика, живучи в одному будинку.
Але його участь просто прискорила цей процес, за що закохані були йому дуже вдячні.
А котик щиро любив обох так, як може любити справжній пухнастий друг…