Ліда йшла алеєю парку з важкими сумками. Вона поверталася з базару. До квартири було вже недалеко, і пенсіонерка звикла завжди після покупок відпочивати тут трохи на своїй улюбленій лавці.
Стояв кінець квітня. Небо було синім, і повітря прозорим і наповнене пташиним співом та ароматами первоцвітів, що прикрашали клумби.
Підходячи до своєї лавки, Лідія Іванівна ще здалеку помітила, що на ній сидить жінка, і теж із сумками.
«Напевно, як і я йде з базару», – подумала Ліда і додала кроку, щоб ніхто більше не зайняв місце на лавці, а то й посидіти тут не вийде.
Вона кивнула жінці, коли сідала, мовляв, не заважатиму? І поставивши сумку поруч, із задоволенням сперлася на високу спинку лавки.
Лише за хвилину Лідія Іванівна звернула увагу, що жінка, яка сидить поруч, якось дивно дивиться на неї…
Вона повернулася до неї, і тут же почула:
– Лідочко, це ж ти?!
– Я… – розгублено сказала Лідія, вже уважніше вдивляючись в обличчя жінки.
Вона не розуміла, що відбувається. І тут її осяяло!
– А ви не Зоя часом?! – запитала Ліда.
– Я! – зраділа, що не помилилася, Зоя Вікторівна. – Ну, треба ж! Скільки років! Лідочко… Як ти поживаєш? Замолоду практично не бачилися, ніби на різних кінцях планети живемо.
– Так і виходить, але в цьому немає нічого дивного, адже я виїжджала звідси, як відучилася і вийшла заміж.
Повернулася ось тільки років десять тому, щоб доглядати маму, донька за кордоном так і залишилася з сім’єю, але я вже нікуди звідси не поїду.
Чоловіка немає давно, мами три роки тому не стало, і мені одній тут і добре, і спокійно…
А як ти? Пам’ятається, що кохання у тебе було не розлий вода були ви, і вийшла ти заміж за… Як його… За Іванка, здається, найбільшого веселуна у нашій компанії?
Зоя засміялася із задоволеним виглядом.
– Правильно, всі тоді ми любувалися як він вмів танцювати на дискотеці… Ми були гарною парою, – кивнула Зоя.
– То що зараз? Як ваші справи? – поцікавилася Ліда.
– Та так само і живемо, ось ювілей у нас скоро. Золоте весілля! Оце час біжить! Здається, що нещодавно на весіллі ми з ним танцювали… А вже нам сімдесят цього року виповнилося.
– Ну, якщо золоте весілля, то значить, любов у вас справжнісінька! Як у романах пишуть… – посміхаючись, відповіла Ліда.
– Та ні. Казки все це про таке кохання… – несподівано відповіла Зоя. – Всяке у нас у житті було. Спочатку, звичайно, ми один без одного не могли. Але коли підняли доньок, виростили та й випустили зі школи у студентське життя, тоді й почали сваритися постійно.
– Та невже? – розчаровано сказала Лідія, – але, напевно, не так вже й серйозно, якщо все-таки не розлучилися і досі разом?
– Ой, по–різному було. Поки чоловік не змінив роботу на фабриці. Став він на посаді постачальника працювати, а раніше ж не було ні менеджерів, ні такої доставки всього, що завгодно до порога будинку, як зараз. Доводилося постачальникам бігати і шукати самим все необхідне для роботи виробництва.
А мій Іван якраз тим і займався – домовитися, розвідати, дістати – незамінною людиною був.
Став він часто їздити по відрядженнях. І це нас врятувало!
– Яким чином? – не одразу зрозуміла Лідія.
– Вимушена розлука, – відповіла Зоя, – поїде він, а я й рада, що трохи від нього відпочину, від турбот про нього, від його розмов, жартів і просто присутності поруч. Він дуже енергійна і галаслива у побуті людина.
– Не всяка дружина ось так запросто відпустить чоловіка, а як же ж ревнощі? – запитала Ліда, – по молодості ревнують всі.
– Не всі. Ми ніколи не ревнували, напевно, тому що знали, що нікуди нам не подітися один від одного… – задумливо сказала Зоя, – і ми вже були не такими юними і гарячими, коли діти навчалися в інститутах. Навпаки, виявилося, що розлука нам була потрібна.
– Вже за тиждень я починала сумувати без Івана, та й він дзвонив майже щодня, – продовжувала розповідати Зоя, – а як уже зустрічалися тепло, так і не передати…
– На довгий час вистачало? – засміялася Лідія.
– Не дуже… – теж усміхнулася Зоя, – але потім у нього знову роз’їзди, робота, і так ми й дотягли до пенсії. Тож розлука нам виявилася цілющою для стосунків.
– Виходить: нарізно – нудно, а разом – тісно, – сказала Ліда.
– Ось–ось! Воно якраз про нас. І як вийшов мій Іванко на пенсію, так і недовго просидів удома. Хоч і вік і здоровʼя не те, а почали ми з ним знову чіплятися по дрібницях один до одного. І влаштувався він сторожем в одну невелику організацію. То там і працює.
– А чи не пробували ви з ним у санаторії їздити? Адже поїздки так відволікають від побуту і турбот? – запитала Лідія.
– Пробували. Чого тільки ми не пробували, – кивнула Зоя, – от тільки і в санаторії їздили разом, а ходили там кожен сам собою. Я на процедури, а потім відпочивати чи в’язати сідаю на балконі в номері, а він їде на екскурсію або бере човен і катається озером. Зустрічалися тільки у їдальні і ввечері у номері. Не повіриш.
– Головне, що ви знайшли вихід із ситуації, і не заважали один одному жити так як хочеться, – відповіла Ліда, – ось тільки не зможе ж він працювати до кінця своїх днів?
– А я його і не жену на роботу. Він сам. Напевно, поки є сили та бажання спілкуватися з людьми. А вдома він зовсім не може сидіти, – засміялася Зоя, – так он він до нас іде! Не впізнаєш ти в ньому найзатятішого танцюриста і веселуна нашої юності?
Алеєю йшов сивий сухорлявий чоловік. Хода його була енергійною, а постава досі показувала приналежність до здорового способу життя.
– Ну, що, Іванку, – ласкаво сказала дружина, – Впізнаєш Ліду? Пам’ятаєш, разом із юності танцювали в нашому клубі?
Іван привітався і придивившись кілька миттєвостей в обличчя Ліди, вибачливим тоном відповів:
– Пробачте, але ні… Не пригадаю щось… Стільки років минуло. На жаль, забув…
– Це й не дивно. Він тільки на тебе й дивився, Зоє. А в інших дівчат не було жодних шансів, – засміялася Ліда, – мені тут Зоя вже коротко розповіла про вашу історію кохання та швидке золоте весілля. Наперед вітаю. І ви великі молодці.
– Так, молодці, звісно. Всяке бувало, але змогли прожити стільки років під одним дахом – за це нагороди треба давати! – напівжартома, напівсерйозно відповів Іван.
– Ага, якби не я, то, можливо, і був би ти цілком щасливий і задоволений своїм життям… – раптом додала з усмішкою Зоя.
– Ну от. Знову починається… – засміявся Іван, – але за це я її і люблю, а що тут поробиш? І не проміняю свою любу дружиноньку на якусь іншу…
Усі засміялися. Зоя встала з лавки і передала сумки чоловікові.
Встала і Ліда, і вони пішли всі разом до краю парку, радіючи гарній погоді, весні і сонечку, що пригрівало, а потім розійшлися по своїх маршрутах.
«Треба ж… Які тільки люди не вживаються разом. Але з одним я точно згодна, що за такі роки сімейного життя треба давати нагороди…» – думала Ліда, підходячи до будинку.
Ще здалеку вона побачила у вікні свого кота, який явно впізнав її, і дивився, не відволікаючись, як господиня підходить до під’їзду.
– Зараз. Іду вже, іду, любий ти мій! Ось ми з тобою стільки років разом і жодного разу не посварилися! Чим не компаньйон? – усміхалася Лідія Іванівна, відкриваючи двері під’їзду…