До Лідії Олексіївні в кабінет зайшов заступник директора.
– Здрастуйте, Лідіє Олексіївно! – байдуже кивнув він. – Привіт, Яночко! – з чарівна усмішкою на обличчі обернувся він до її помічниці.
Заступник підійшов до столу Лідії. Посмішка з його обличчя зникла і він байдуже попросив:
– Лідіє Олексіївно, начальник просив премію порахувати всім…
Його обличчя було похмуре, байдуже.
– Добре, я все зроблю, – відповіла жінка.
Ліда провела його поглядом до дверей.
– Ну чому я – Лідія Олексіївна, а вона – Яночка? – подумала жінка. – Їй чарівна посмішка, а мені цілковита байдужість?! Вона ж всього на два роки молодша за мене. У неї чоловік і увага чоловіків на роботі, а на мене, хоча б хтось звернув увагу! Чому природа так розподіляє красу? Когось робить красунями, а когось такими, як я…
…Закінчився черговий робочий день. Нудний і рутинний. Почався вечір, такий же ж нецікавий, як і завжди. Порожня самотня квартира.
Ліда поїла. Увімкнула телевізор. Там, як завжди, серіали про кохання. А за вікном теплий осінній вечір. Встала з дивана і почала збиратися:
– Піду в паре прогуляюся, – глянула вона в дзеркало і важко зітхнула.
Довго гуляла парком. Почало темніти і Лідія попрямувала додому, але не центральною доріжкою, а навпростець ледь помітною стежкою. Так і до будинку ближче і веселі голоси не дратують.
І раптом під кущами акації вона побачила чоловіка. Ліда нахилилася і торкнулася його руки. Живий!
Дістала телефон і викликала швидку.
Вона приїхала хвилин через п’ять. Чоловіка відвезли, а Ліду порозпитували і відвезли додому.
Тієї ночі вона довго не могла заснути. Коли заснула наснився їй сон, та такий ясний.
Наче стоїть вона на мосту і дивиться на річку. Раптом з’являється човен, а в ньому незнайомець і кличе її до себе. І ось вона вже з ним у човні. А течія все сильніша і сильніша і несе їх незрозуміло куди.
Вона прокинулася і одразу кинулася до сонника. Соннику своєму Ліда вірила, він їй ніколи нічого хорошого не передбачав.
– Так, міст, річка, човен до зміни зовнішності, чи зміни сімейного статусу. Стрімко тече вода – до різкої зміни у долі…
Ліда довго сиділа, дивлячись у вікно. Адже сонник її ніколи не обманював…
…Пройшов місяць. Той сон почав забуватися.
Ліда була вихідна, і ще солодко спала. Раптом пролунав дзвінок домофону.
Ліда відкрила очі, прислухалася і повернулася на другий бік.
Але дзвінок не припинявся.
– Господи, вихідний же ж і поспати не дадуть з самого ранку, – пробурмотіла вона, взуваючи капці.
Ліда накинула халатик і взяла слухавку.
– Хто там? – запитала вона.
– Мені потрібна Лідія Олексіївна, це дуже важливо для мене, – несподівано почулося в слухавці.
Голос був чоловічий і зовсім незнайомий.
– А ви хто взагалі такий? – здивовано запитала Ліда.
Вона не розуміла, що відбувається.
– Ви місяць тому допомогли мені…
– Я? – вона навіть розгубилася від такого повороту подій.
– Пам’ятаєте, ви знайшли мене в парку?
– А-а-а, так-так! Заходьте! – вона натиснула кнопку і кинулася до дзеркала.
І ось він зайшов. На вигляд її ровесник, високий та гарний. Одягнений у джинси й сорочку, на ногах кросівки. Все модне і дороге.
– Здрастуйте, Лідо! Мене звуть Микола.
– Здрастуйте! Проходьте, проходьте! – заметушилась жінка. – Зараз пригощу вас чаєм.
Вони пройшли на кухню. Ліда почала готувати чай. Руки не слухаються, серце стрепнеулося.
Та ще й гість якось дивно дивиться на неї, особливо на обличчя.
Вона приготувала чай і сіла навпроти гостя. Ліда розуміла, що треба щось говорити, але на думку нічого не спадало.
Почав розмову він:
– Лідо, ви врятували мене. Лікар сказав – пару годин і все.
– А що з вами сталося?
– Робота в мене така, – він посміхнувся. – Трохи не так зробиш, і одразу недоброзичливців наживеш.
Він замовк, мабуть, згадуючи той випадок. Потім усміхнувся, дивлячись Ліді в очі:
– Я ваш боржник. Скажіть, як я можу вам віддячити.
– Ні дякую нічого не треба…
– Лідо, ви просто скажіть, про що ви мрієте, і я вам куплю…
– Про що я мрію?! – настрій у жінки зіпсувався. – Це у магазинах не продається.
– Зрозуміло, – на обличчі чоловіка з’явилася загадкова усмішка.
– Що вам зрозуміло?! – її почав злити цей красень.
– Зараз поп’ємо чаю і підемо виконувати вашу мрію.
– Як у вас все просто й швидко!
– Хто вам сказав: просто й швидко. До здійснення вашої мрії добрих пів року мине, – чоловік знову загадково посміхнувся. – Збирайтеся!
– З чоловіком? Кудись іти? – промайнули думки. – Я ж його навіть не знаю. Все одно піду…
І Ліда почала збиратися.
…Біля під’їзду стояла гарна машина. Микола відкрив задні дверцята і запросив:
– Сідай!
Коли машина рушила з місця, він повернувся і спитав:
– Ти не образилася, що я на «ти» перейшов?
– Ні, – і на обличчі Ліди мимоволі з’явилася посмішка.
– Тоді й ти переходь!
– Гаразд, Миколо!
Чомусь стало приємно, так звертатися до чоловіка, адже на роботі вона до всіх чоловіків зверталася на «ви» і на ім’я по-батькові, і вони до неї так само…
Вони зупинилися біля двоповерхової будівлі. Дуже сучасної.
Микола відкрив задні двері і, посміхаючись, промовив:
– Виходь!
На табличці красувався напис: «Центр краси».
– Це що, лікарня якась?
– Ти правильно зрозуміла. Заходь!
– Але ж там шалені розцінки!
– Згоден, – загадково посміхнувся той. – Але ця клініка наша з батьком. Батько займається організаційними питаннями, а я – лікар.
– Ти?
– Не схожий?
– Я не знаю, – але тут на думку спало головне питання: – А навіщо ми сюди прийшли?
– Маю ж я тобі віддячити. Не переживай! Я хочу зробити тебе гарною.
– Ти правду кажеш? – розгубилася Ліда.
– Ходімо!
…За кілька годин вони вийшли з клініки. Микола знову кивнув на машину:
– Сідай! Додому довезу.
– Що треба зробити найближчим часом я тобі записав. Головне – через два тижні ти маєш піди у відпустку, і відразу почнемо… Все зрозуміла?
– Так.
– Номерами телефонів ми обмінялися. Нагадуватиму. Є питання?
– А можна з іншої теми?
– Давай.
– Ти сказав, що у тебе робота така… Не дуже безпечна, чи що.
– Так воно й є, – на його обличчі майнула усмішка. – До нас ходять дуже круті пані і просять, щось неможливе, і дуже зляться, що вийшло трохи не те. Я ж не чарівник.
Він подивився на зосереджене обличчя жінки:
– Не переживай! Ми тобі все чудово зробимо.
…Як одночасно швидко й повільно проходили ці пів року.
Швидко, тому що для Ліди не існувало черг, все вирішував Микола.
А повільно, навіть дуже повільно – бо результат не одразу було видно.
І ще щось хвилююче турбувало в душі жінку. Ліда здригалася від кожного дотику Миколи, від його зосереджених очей біля обличчя.
Вона відчувала, як змінювалася її зовнішність, а разом із нею і ставлення до чоловіків. Якось на роботі начальник, підійшов до неї з якимись паперами і раптом застиг, наче побачив її вперше:
– Лідо, якою ти гарною стала!
– Дякую! – пробурмотіла вона.
Ліда стала помічати, як й інші чоловіки почали інакше дивитися на неї. А одного разу зайшов один із начальників і голосно сказав:
– Які ж у нас жінки гарні!
Але разом із радістю в душі оселилося і почуття страху. Адже колись Микола скаже, що все закінчено, і вони розлучаться.
Ліда розуміла, що він зробив для неї і так, здавалося, неможливе, але вона вже знала, що він неодружений.
Точніше, розлучений, уже двічі. Каже, що дружини йшли, бо в них не було дітей…
Того дня вона вкотре прийшла в лікарню. Разом із її улюбленим Миколою у кабінеті був молодий чоловік:
– Так, Лідо, – якось загадково промовив Микола. – Знайомся! Це Олег – стиліст. Зараз він попрацює над твоїм іміджем, і ти станеш справді красивою. Я вас ненадовго залишу.
Стиліст професійно зробив макіяж. Потім відсунув шторку.
– Переодягніться в те, що висить там на вішалці, і туфлі теж взуйте!
Вона одягалася, дивлячись у дзеркало. І не могла повірити, що стала такою гарною!
Коли Ліда вийшла, стиліста вже не було, а перед нею стояв Микола.
– Лідо, яка ти гарна, – ступив він їй назустріч і здивовано запитав: – А чому така сумна?
– Спасибі тобі, Миколо! – радісно сказала вона.
– Ходімо погуляємо! – запропонував той, і побачивши її здивоване обличчя, додав: – Не хочеться з тобою розлучатися.
І тут заграла музика у нього у телефоні.
– Так, тату!
– Ти коли приведеш свою красуню? Мати вже збирається на стіл накривати. Адже вона її так жодного разу й не бачила.
– Давай… – тут Микола глянув на годинник. – Через півтори години.
– Гаразд, чекаємо!
Ліда стояла поряд і все чула. Настрій різко зіпсувався:
– Миколо, може я піду додому. Тебе чекають…
– Ходімо, – обійняв він її. – Мені так багато треба тобі сказати.
Вони вийшли з клініки, і чоловік одразу почав говорити:
– Лідо, ти вже знайома з моїми клієнтками і знаєш про мене все. Що я був двічі одружений, що чомусь у нас не було дітей, хоч у мене з цим жодних проблем не повинно бути, як кажуть мої колеги.
Микола замовк, а вона відчула, що зараз станеться, щось зовсім неймовірне.
– Лідо, ми з тобою вже пів року знайомі… Навіть більше. Ти мені подобаєшся, дуже подобаєшся… Виходь за мене заміж!
Жінка зупинилася.
– Миколо, навіщо ти так жартуєш? – на її очах з’явилися сльози. – Я люблю тебе!
– І я тебе кохаю, Лідо!
Вони стояли, обійнявшись посеред тротуару, не зважаючи на те, що люди посміхалися і обминали їх. Першим знову заговорив Микола:
– Лідо, то ти вийдеш за мене заміж?
– Так.
– От і чудово! Ходімо, нас чекають.
– Нас?
– З моїм татом ти трошки знайома, а з мамою ще ні…
І вони, обійнявшись, пішли знайомитись з батьками Миколи.
…Через рік у молодих народилася дівчинка. Вона була дуже схожа на тата. Щасливою буде!