Снігу за зиму трохи насипало. Але сонце вже припікало, а брудний сніг підтавав за день. Та й гілки дерев вже знову стали набирати кольору, наливаючись соками – весна йде!
Лариса підійшла до вікна і аж примружилася від яскравого сонця: – Як добре!
Батько б сказав: – Ось і зиму пережили.
Але тільки нема тепер батька – не стало їх із сестрою в позаминулому році.
Тато у них веселий був, невгамовний. Мати на нього свариться, а він тільки посміхається:
– Та що ж ти, Таю, стільки сил на мене витрачаєш? Ох ти ж моя бідненька, побережи себе!
Мати це почує, і тільки далі до нього свариться, а батьку ще більш смішно. Обійме її, маленьку, але міцну, своїми великими руками:
– Та не галасуй ти так! Зроблю я тобі все, що скажеш, бо ж я тобі що хочеш зроблю!
– Пустодзвін ти, Семене, все тобі жартувати тільки! Ну-но відпусти, руки як кліщі в тебе, – мати робила вигляд, що сердиться, а сама пару вже випустила.
Любов у них з татом така…
Вона до нього начебто й свариться на все село. А тато вдає, що боїться свою Таїсію.
А сам же ж перед нею тане – він і справді на все для неї готовий був.
А дочок своїх Галю й Ларисочку так прямо обожнював…
Варто тільки поринути у спогади, і тут же ж сестра Галя їй дзвонить.
Голос аж дзвенить!
– Лариско, мамі недобре зовсім, що робитимемо? Їхати до неї треба. Я на Різдво в неї була, так злягла вона потім, не їсть нічого, не хоче каже.
А тут на заявила взагалі, що в засвіти зібралася, досить уже, каже, нажилася вона тут.
А там її мовляв Семен чекає, без нього їй тут нічого не хочеться!
– Галю, не хвилюйся, ми на вихідних з’їздимо з Павликом обов’язково, – пообіцяла сестрі Лариса, а сама передумала.
Як батька не стало, мати тут же ж і зневірилася.
Сумувала дуже, не відпускало її, навіть на городі минулий рік не стала нічого садити. Їла що доведеться, ніби загубилася без тата…
Потім наче відійшла, посміхатися стала, шуміти потихеньку.
Ну а що, їй всього сімдесят з невеликим, не стара ще їхня мати.
Вони з Галею ще з неї навіть трохи посміювалися, що ні на кого пару випустити.
Мати на ці жарти начебто й не ображалася, а тут бач, дивувати знову почала! Ще за неї, як за дитину, переживай тепер!
Вдома у Лариси і так клопоту вистачає.
Старша дочка он себе дорослою уявила.
Батько їй пізно приходити заборонив, то вона з ними тепер майже не розмовляє!
Завжди була їхня Даринка хоч і з норовом, але слухалася, а тепер ні в які рамки, зухвала стала. Каже ось виповниться їй вісімнадцять – так з дому піде! Мовляв, неможливо їй з ними з усіма жити. А чим вони погані і сама не знає…
– До матері поїдемо – Вітю з собою візьмемо. Нехай у неї побуде, канікули в бабусі проведе без телефону, зовсім вже вони в цих компʼютерах засиділися! – зупинив думки Лариси Павло.
І як у воду дивився!
– Павлику, а ти звідки знаєш, що поїдемо? – здивувалася Лариса.
– Так ви ж із сестрою в матір свою обидві – галасливі, по телефону говорите – на всю квартиру чути, – посміхнувся чоловік.
А от Вітя одразу почав вередувати, почувши, що без телефону до бабусі поїде:
– А що я там робитиму, не поїду я нікуди!
– Поїдеш, поїдеш, – сказала Дарина. – Я хоч від скарг твоїх відпочину…
На вихідні з самого ранку купили вони дорогою продукти і поїхали до матері в село.
По дорозі Лариса з Павлом обговорювали, що з матір’ю робити. Може, треба її до себе забрати, якщо їй там одній недобре?
Але Таїсія Денисівна категорично відмовилася їхати – мовляв, доживати віку у своєму домі буде.
Правда привітати їх встала.
Павло непомітно дружині очима показав мовляв дивися, трохи прикидається, що слаба.
Але й справді, їсти мати не стала, апетиту каже нема. Чай порожній з ними тільки й випила, хоч вони накупили всього – і ковбаски смачної, і торт мамин улюблений. Та повний холодильник їй завантажили продуктами, а їй, схоже, це й не треба.
– Мамо, Вітю в тебе доведеться залишити, а то він усі канікули вдома буде сидіти, ти не проти? – попросила Лариса.
– Та залишай поки, – байдуже махнула рукою Таїсія Денисівна.
Лариса аж розгубилася. Вона глянула на чоловіка – може, не треба, мовляв? Але Павло їй кивнув – все нормально буде, не переживай так…
Батьки поїхали, а Вітя так і сидів надувши губи на табуретці.
Але Таїсія Денисівна на нього нуль уваги. Вона пішла, знову лягла на свій диван, і згадувати своє довге життя…
…Як вони з Семеном так само рано навесні познайомилися.
Точніше, тітка його їх знайомила, він великий, незграбний, а сам сором’язливий був.
Тітка якось дізналася, що її племіннику Тая подобається, от і вирішила їхню долю на все життя.
А тепер ось скінчилося її життя, немає поруч її Семена і не буде більше ніколи…
– Ой, ой! – Почула Таїсія Денисівна галас, і аж стрепенулася від несподіванки.
І тут же є згадала – Вітя ж у неї залишився! Це він галасує – щось з ним трапилося!
Галас онука так само різко припинився, як і почався. Побачивши стривожену бабусю, він показав їй палець.
– Ти чого галасував? – обурилася Таїсія Денисівна.
– Пальця я прищемив, – онук дивиться на неї сердито.
– А чого такий злий приїхав? Їсти може хочеш? Дід твій Семен завжди похмурий ходив, коли голодний був, наче язика в нього не було, – мимоволі посміхнулася дивлячись на онука Таїсія Денисівна. – Мати твоя з батьком накупили, повний холодильник, що хочеш?
– Не хочу я їхню їжу, бабусю, у мене від неї живіт крутить, не буду їсти! – продовжував дмухати на палець Вітя.
– Чогось це він раптом у тебе від хорошої їжі крутить, хотіла б я знати? – примружилася баба Тая.
– А того, що вони мене зовсім не розуміють, бабусю, вони у мене на всі канікули телефон забрали, нудно мені, – сумно сказав Вітя, а потім попросив жалібно:
– Бабусю, приготуй мені твоєї локшини молочної, пам’ятаєш? Ну солодкої такої із маслом, будь ласка!
У Таїсії Денисівни аж серце зайшлося.
– Та ти просто як дід твій старий був! Такий же ж хитрун! Він як провиниться, так одразу лащитися починав.
А локшину молочну дуже любив, йому її мама його в дитинстві готувала.
Як засмутиться через щось, одразу мене і просить локшини приготувати. Казав, що від неї в нього вся туга проходить!
– Тільки ти зі мною їж, бо мені нудно, – попросив Вітя, і вже задоволений сів з ложкою за стіл в очікуванні…
…Лариса щодня матері дзвонила, хвилювалася, як вони там із Віктором пораються.
Мати спочатку така ж тиха була, але через пару днів почала бурчати і сваритися до Віті.
– Оце ж, що робить! Я йому кажу, щоб ноги витирав біля дверей на килимку, а він бреше, що живіт у нього крутить! Але я його швидко підлікувала, цукерок не дала, коли живіт. Тепер бруду додому не тягне, розумний став!
Павло усміхався.
– Ну що, є тепер нашій бабі Таї на кого бурчати і життю вчити? От і добре, їм обом корисно один з одним разом побути, щоб підбадьоритися!
Через тиждень приїхали Лариса і Павло по сина в село, а той від баби і їхати не хоче!
Таїсія Денисівна мало не розплакалася.
– Ну викапаний дід став! І звички, і настирливий такий самий, і ласкавий…
– Бабусю, ти не плач, я до тебе скоро приїду, – по дорослому якось сказав на прощання Вітя.
А вона йому у відповідь:
– Я на тебе, Вітю, тепер чекатиму. Ми з тобою город посадимо, і ти мені ворота полагодити обіцяв, та й інших у нас справ із тобою багато, Вітю!
– Бабусю, та я тобі все зроблю, ти не хвилюйся, все що хочеш! – сказав їй хлопець, і Таїсія Денисівна посміхнулася крізь сльози.
– Ну викапаний дід… Ви вже йому телефон хоч поверніть, а то як же ж онук мені дзвонити буде?
– Ну ти і класно придумав їх разом звести! – вже вдома сміючись сказала чоловікові Лариса.
– Клин клином вибивається! Наш Віктор кого хочеш дістане, коли йому щось треба. От і матір з ліжка підняв. Вона і на той світ іти зразу передумала.
Тепер і їй є кого життю вчити, бо ж наш Вітя – викапаний дід.
А вона це дуже вправно робить! Он яку мені дружину виховала!
І Павло з Ларисою щасливо засміялися. Життя ж налагоджується!