– Агов, а що трапилося?! До кого швидка приїхала? – зайшов у кабінет захеканий Кирило.
Хлопець сьогодні на десять хвилин спізнився і дуже сподівався, що через метушливих лікарів строга начальниця Віолетта не помітить його відсутності на робочому місці.
– Та начебто у нас все тихо, – відповіла Світлана, відволікшись від екрана монітора. – А що там таке?
– Все, як годиться при виклику швидкої, – пояснив Кирило, – машина біля офісу, в коридорі лікар, медсестра з валізкою, ноші…
– О! – Підняв голову від ноутбука Павло Сергійович. – Якщо справа дійшла до нош, значить все серйозно, комусь дуже недобре. Схожу гляну.
Він встав з місця і вийшов з кабінету.
– Не відволікайтеся! – невдоволено сказала Ганна Петрівна. – Через дві години на мене зі звітом начальство чекає!
Ганна Петрівна завжди нервувала, коли її чекала зустріч з директором Віолеттою Іванівною. Сорокарічну директорку в колективі побоювалися і недолюблювали всі. Ганна Петрівна була винятком.
Не минуло й кількох хвилин, як у дверях з’явився здивований Павло Сергійович:
– Ви не повірите! – раптом сказав він.
– Не повіримо у що? – всі застигли, нічого не розуміючи.
– Швидка приїхала до Віолетти!
– Точно – не повіримо! – підтвердила Світлана. – Вона ж молода, здорова і абсолютно несприйнятлива до будь-якої халепи. Не пригадаю жодного разу за вісім років, щоб її щось турбувало. Бо ж її нічого не бере.
– Може на своїх вічних шпильках не втрималася? – хихикнула молоденька Таня.
– Ви можете розслабитись, Віолетті зараз не до нас, – сказав Павло Сергійович. – А я піду, розберуся, що ж сталося.
Чоловік пішов у бік кабінету директорки. Біля дверей стояли схвильована секретарка й молодий охоронець.
– А ти чому не на вході? – запитав у охоронця Павло Сергійович. – Раптом когось принесе.
Хлопець виглядав досить розгублено:
– Павло Сергійович, та тут такі справи… Я як розібрався, що відбувається, так за голову схопився. Не знав, що робити.
– Ходімо на пост, – сказав Павло Сергійович, беручи хлопця до місця його чергування на вході в офіс. – Розказуй, що сталося.
– Спершу все було, як завжди, – почав охоронець. – Співробітники на робочих місцях. Пара клієнтів у кабінетах. Тихо, спокійно. І раптом з’являється розгнівана бабуся. Років сімдесят. Така на вигляд проста, сільська. А обличчя невдоволено!
– Невдоволена клієнтка? – припустив Павло Сергійович.
– Я теж так подумав, кажу, сядьте в кабінеті, зараз запрошу спеціаліста, розберуться. А вона почала мене звітувати, і такими словами грубими. Сказала, що до Віолетти.
– А ти? – запитав Павло Сергійович.
– Та дякувати Лілі, адміністраторці. Підскочила і каже старенькій, мовляв, секундочку, зараз я про вас повідомлю. Запитує, яке питання, як її представити. Стара спочатку до неї насварилася, що пхне свій ніс куди не треба, а потім каже:
– Скажи, що її мати прийшла!
– Невже у Віолетти така мама! – ахнув Павло Сергійович.
Сорокарічна Віолетта Іванівна була дуже гарною, витонченою жінкою з вишуканими манерами. Вона вже вісім років керувала власним агентством нерухомості та щорічно отримувала досить пристойний прибуток.
Володіла великою трикімнатною квартирою в центрі й затишним заміським будинком у передмісті.
Сама керувала дорогою американською машиною.
Жінка за плечима мала юридичний факультет університету.
Вона вільно говорила іспанською та французькою.
Щоправда, з особистим життям у неї не складалося. Незважаючи на привабливу зовнішність, за останні роки біля неї не було помічено жодного шанувальника. Усі вважали, що виною тому сталевий характер Віолетти.
Вона завжди була серйозною, строгою, вимогливою. Говорила добре поставленим командним голосом. Майже не посміхалася і розмовляла лише про роботу.
– Ну а швидка!? З якого випадку? – запитав Павло Сергійович.
– Як тільки бабуся зайшла в кабінет Віолетти Іванівни, звідти почувся галас, – продовжив охоронець. – Це бабця репетувала. Я під дверима став, прислухався, хотів зрозуміти, чи потрібна Віолетті Іванівні моя допомога чи ні. Але двері раптом відчинилися. Господиня бліда, каже мені: «Виклич швидку».
– Ну і ну! – сказав здивований Павло Сергійович.
У їхньому офісі завжди панувала ділова атмосфера. І навіть якщо виникали конфлікти з клієнтами, вони завжди вирішувалися швидко й мирно.
Віолетта за цим стежила строго. І раптом така подія!
– Найголовніше, – понизив голос охоронець. – Галасувала стара довго, але я так і не зрозумів, у чому річ.
– Оце так! – продовжував дивуватися Павло Сергійович. – Ніколи б не подумав, що в когось вистачить духу сваритися з Віолеттою. Де вона зараз?
– Лікарі кажуть, що їй треба в лікарню. Та хіба ж вона поїде? Роблть їй в машині кардіограму і ще щось роблять. Сказали, зараз впораються й відпустять.
– А де її мати? – Павло Сергійович вирішив розібратися у ситуації до кінця.
– У кабінеті у Віолетти сидить, чекає на когось.
– Ось це день сьогодні! – почухав потилицю Павло Сергійович.
З його обличчя охоронець зрозумів, що чоловік ухвалив якесь рішення.
– Мені не сімдесят, – усміхнувся Павло Сергійовіч. – А всього п’ятдесят вісім. Але думаю, я зможу порозумітися зі старенькою. Піду познайомлюся з нею і спробую щось дізнатися. Може, Віолетту рятувати треба! Яка не яка, а рідна начальниця! Із самого відкриття офісу разом працюємо!
Павло Сергійович рішуче відкрив двері кабінету директорки. На м’якому дивані по-домашньому розмістилася простенька на вигляд бабуся. Побачивши чоловіка, вона невдоволено насупилась.
Павло Сергійович показав найпривітнішу усмішку, на яку був здатний:
– Доброго дня. Зайшов вас заспокоїти. З Віолеттою Іванівною все гаразд. Незабаром її відпустять.
Гостя байдуже слухала його. Не дочекавшись відповіді, він продовжив:
– Вона так багато працює. А бізнес у неї серйозний, відповідальний, ось видно і перепрацювала, серце не витримало навантаження.
– Та серце в неї з дитинства слабе, – сказала стара. – Вона взагалі ніколи міцним здоров’ям не вирізнялася. То одне, то інше…
Чоловік дуже здивувався почутому. Він і всі його колеги були впевнені, що у директора залізне здоров’я.
– Мене Павло Сергійович звуть, а вас?
– Марія Петрівна, – невдоволено буркнула стара.
– Маріє Петрівно, поки Віолетти Іванівни немає, може я можу вам допомогти чимось? Може, чаю? Чи перекусити? А може відвезти вас кудись треба?
– Так, чаю можна, і чогось солодкого, – розпорядилася жінка. – А відвозити мене нікуди не треба. Я тут на сина чекаю. Ми з ним домовилися до одинадцятої прийти. Та я й так рознервувалась, що прийшла раніше, щоб з дочкою поговорити.
– Ви приїхала в гості до Віолетти Іванівни?
– Скажеш теж, у гості! – хмикнула стара. – Та не в гості я з села приїхала, а в очі їй, безсоромні, подивитися!
– Загалом у колективі у нас до Віолетти Іванівни всі ставляться з великою повагою, – обережно підбираючи слова, заступився за начальницю чоловік. – Вона хоч і дуже строга, але справедлива, чесна.
– Та це вона з вами така! – роздратовано сказала бабуся. – А до рідного брата ставиться погано! Але ось ти сам подумай!
Бабуся почала говорити. Вона емоційно й обурено почала розповідати Павлу Сергійовичу історію своєї родини…
…Коли Марія Петрівна була вагітна Віолеттою, вони з чоловіком чекали сина. Чоловік увесь час говорив, що син народиться розумним, сильним, опорою для батьків. А коли народилася дочка, вони обоє дуже засмутилися.
Навіть не знали, як її назвати. Увечері якось дивилася телевізор, там у кіно була красива героїня Віолетта. Так і обрали ім’я дочки.
Проте через рік народився Петро. Оце радість для батьків була! Батько його обожнював. Ну а сама Марія Петрівна раділа, що трапилася коханому чоловікові, і теж усю увагу на Петра переключила.
А коли Віолетті було сім років, а її братові шість, батька не стало. І тільки у цей час Марія Петрівна почала розуміти, що із сином щось не так.
– Ти уявляєш, – скаржилася бабуся Павлу Сергійовичу. – Я Петра відправляю в магазин, дам йому грошей на два буханці хліба і пляшку олії, а він повернеться з магазину, а в сумці у нього цукерки і пряники!
– З хлопцями таке трапляється, – усміхнувся чоловік. – Часто неслухняними ростуть.
– Нічого ти не розумієш, – зиркнула на нього стара. – Він слухняний у мене був! Ніколи мені не суперечив. Але скоро я зрозуміла, що він у мене убогий: обділив Бог його розумом! Віолетта, та точно будь–яке моє доручення виконає.
Все намагалася, щоб її похвалила. Зі шкіри лізла. А що її хвалити, коли їй все легко давалося?! І по дому все справно робила, і вчилася завжди на п’ятірки. Аби тільки я похвалила! А мені ніколи було її хвалити, сином треба було займатися. Не могла ж я його залишити без уваги.
– А у Петра, значить, труднощі були? – підтримав розмову Павло Сергійович.
– Та ще й які! – підтвердила старенька. – Петро обов’язково все переплутає! А вчителька його мені казала, що він у мене дуже балуваний!
Багато вона розуміла! Все сварилася до мене, що я дочку не люблю, а сина залюбила! А я завжди думала, коли Віолетта розумна, хай сама про себе подбає!
Нехай із дитинства звикає бути самостійною. Вона сильна, нехай сама собі дорогу у житті пробиває. А мені одній сили на двох нема звідки взяти!
– То ви що ж, зовсім доньку не любили? – запитав Павло Сергійович і тут же ж замовк, побачивши злий погляд старенької.
– Нічого ти не розумієш, – прошипіла вона. – Мені Петра, убогого, довелося все життя біля себе тримати! Думаєш, це просто!
А потім, коли він одружився, вирішила його ближче до сестри в місто відправити. Я не вічна, а у Віолетти завжди гроші водяться.
Все кликала мене, обіцяла квартиру купити мені чи будинок. Та я ніколи у місті не хотіла жити. Вся моя рідня в селі похована. І я хочу біля чоловіка лежати! Але я вирішила, якщо гроші є, нехай брату житло купить. Так ти знаєш, що вона надумала!?
– Що?
– Двокімнатну братові купила, а в нього дружина і двоє дітей! Я їй кажу, що ж ти жадібний для своїх!? А вона відповідає, що брат має хоч щось сам заробити.
– Звичайно. Адже він чоловік і повинен про сім’ю подбати, – погодився з міркуваннями начальниці чоловік.
– Ось я їй і говорю, візьми до себе його з дружиною працювати! А вона мені каже, що не може взяти! Робота, каже, дуже відповідальна! У неї всі люди працюють із освітою, дуже грамотні. Брата рідного забракувала, а чужих набрала і платить їм шалені гроші! Та хіба ж хороша сестра так зробить!? – обурювалася старенька.
Тут Павло Сергійович не стерпів.
– Маріє Петрівно, але Віолетта Іванівна має рацію! Якщо ріелтор щось пропустить чи не перевірить, його клієнти можуть опинитися на вулиці! Ви знаєте, скільки людей судяться через неграмотно проведені угоди? А у Віолетти Іванівни за вісім років не було жодного суду! Це тільки тому, що вона дуже грамотних та відповідальних людей набрала!
– Бездушна вона, ось що я тобі скажу! Зовсім про майбутнє своїх племінників не думає!
Чоловік вирішив змінити тему:
– Маріє Петрівно, а яка професія у вашого сина? У мене зять начальник на будівництві, я можу попросити його, візьме до себе. На будівництві завжди люди треба. Там просто на місці і навчать його.
– Я ж тобі пояснюю, синок у мене убогий! Ледве дев’ять класів закінчив. Дочка купила йому комп’ютер, хотіла, щоб він програмістом став, та не подужав, каже, нудно і незрозуміло.
А я хотіла, щоб він став автомеханіком. Вони у нас техніку ремонтують, добре заробляють.
Він начебто відучився. Взяли його в одне місце але потім виставили. Щось він там не зробив. Ось він все життя біля мене і просидів, доки не одружився.
– У селі можна жити своїм господарством, щось вирощувати на продаж, – сказав Павло Сергійович, – Петро не пробував так жити?
– Ой який ти спритний! – посміхнулася старенька. – Ти спробуй вирости і продай! Це легко говорити! От і подумала я, роки йдуть.
От не стане, хто за сином доглядатиме, допомагатиме? Вирішила його ближче до сестри. Думала, вона йому і квартиру велику купить, і на роботу до себе візьме, а вона бач, що робить!
Не встигла жінка закінчити, як у кабінет увійшла Віолетта Іванівна. Вона була блідою. Павлові Сергійовичу стало дуже шкода її.
– З’явилася? – невдоволено запитала мати.
Чоловік підвівся:
– Віолетто Іванівно, вам щось потрібно?
– Так, сядьте. У мене до вас є доручення, – слабким голосом сказала директорка.
– Яке доручення!? – ахнула мати. – Ти ще питання з Петриком не вирішила! На що його сім’я житиме?
– Мамо, я допоможу йому з грошима, поки вони влаштовуватимуться. – відповіла Віолетта. – Допоможу йому та його дружині знайти роботу. А потім хай думають про себе самі. Нехай звикають до самостійного життя, їм обом уже під сорок.
– Та що ж ти така не жаліслива! – обурилася мати. – Знаєш не гірше за мене, що брат у тебе убогий! Не може він на нормальній роботі працювати. Ти могла б цю фірму на нього оформити, хай би в нього справа була. А сама можеш собі відкрити нову.
– Добре, мамо, – здалася Віолетта. – Я обіцяю тобі, що відкрию для Петра якусь фірму. Але не агенцію нерухомості. Скоріше, клінінгову компанію. Нехай там працює з десяток людей. Петра дружина контролювати все буде, думаю, у неї вийде
– Ось це інша справа, – сухо погодилася мати жінки.
– Мамо, мені працювати треба, – сказала Віолетта. – Приходьте все до мене ввечері. Поговоримо. А зараз я викличу тобі таксі.
– Викликай! – погодилася мати. – А я поки що Петру подзвоню, скажу, щоб удома на мене чекав.
Бабуся вийшла. Нещасна Віолетта втомлено подивилася на Павла Сергійовича. Він ніколи не бачив своєї начальниці такою.
– Павло Сергійовичу, – попросила жінка, – я сподіваюся, ніхто не дізнається про те, що ви тут бачили та чули?
– Звичайно, – твердо запевнив її чоловік.
Віолетта змучено дивилася на свого підлеглого. Потім трохи посміхнулася:
– Батьки ніколи мене не любили. Я зі шкіри лізла, щоб заслужити їхнє схвалення. Але що б я не робила, похвали та любові так і не дочекалася. Бо ж я сільська. Мені і навчання, і бізнес все давалося дуже важко. Але я намагалася довести мамі, що мене можна якщо не любити, то хоч би поважати. Але нічого в мене не вийшло. Прикро.
– А ваш брат? Він слабий? – запитав Павло Сергійович.
– Абсолютно здоровий, міцний, але дуже балуваний чоловік. Він так і не виріс. Поводиться як підліток. Добре, що мама знайшла йому дружину і просто передала його з рук у руки. Ну, а мене зробили банкіром для сім’ї брата. Отак і живу. Сама не розумію, чого заради.
– Віолетто Іванівно! Ви чудова жінка. Пора б вам і про себе подумати!
– Павло Сергійовичу, ви думаєте, ще не пізно? – Директорка напружено чекала відповіді. – Бо ж мені сорок!
Чоловік засміявся:
– Зовсім не пізно! У мого зятя через тиждень день народження. На ювілеї буде кілька неодружених друзів. Чудові хлопці. Я вас запрошую! Впевнений, що ви полюбите всіх. Вам залишиться тільки вибрати і трохи порадіти життю.
– Ви думаєте? – збентежилася Віолетта.
– Познайомлю вас із моєю родиною, – натхненно пообіцяв чоловік. – Вона в мене чудова! Заперечення не приймаються, Віолетто Іванівно!
– Мабуть, я прийму ваше запрошення, – несміливо погодилася жінка.
Павло Сергійович вийшов з кабінету, дуже злий на себе – ну як можна було вісім років працювати і не бачити, як переживає поряд з тобою людина…