Спека стояла нестерпна, як це часто буває в середині липня. Над полями та городами було справжнє марево, галявини пахли сухою травою. Троє друзів, Ігор, Владик і Павло тинялися по подвірʼю, поки Владик з хитрою посмішкою не прошепотів:
– А як мотоцикл взяти?
– Ти що, зовсім? – Ігор спохмурнів. – Він же ж гуркоче, як трактор. Нас одразу почують!
– Та дід навіть не дізнається. Він у тітки Ніни, сьогодні точно не повернеться, – відмахнувся Владик. – Ну, хлопці, не все ж таки життя на велосипедах ганяти?
Павло тільки усміхнувся і підморгнув:
– Я за. Тільки Ігоря за кермо не садити, бо буде нам поїздка.
– Дуже смішно, – буркнув Ігор. – У мене, між іншим, більшого досвіду в цьому!
– Ой! – пирхнув Владик. – Гальмувати вмієш?!
Мотоцикл старий, але міцний стояв у сараї під брезентом. Хлопці вивели його на вулицю, покотили курною дорогою до кар’єру, куди рідко хтось зазирав.
– Ну що, по колу? – Владик сів першим, завів, проїхався, петляючи, як шалений.
Павло сміявся, Ігор підбадьорював, а потім прийшла його черга.
– Акуратніше, – сказав Владик, передаючи кермо. – Це не велосипед.
– Та зрозумів я.
Ігор рушив плавно, спочатку все було нормально. Але потім, коли він спробував розвернутися, різко смикнув кермо, мотоцикл повело вбік. Кермо вивернуло, і вся конструкція з гуркотом завалилася набік.
– Ігорю! – водночас вигукнули Владик і Павло.
Вони підбігли. Ігор лежав.
– Ти як? – Павло вже навколішки, намагається підняти друга. – Нога? Рука?
– Бік… Ох… – Ігор спробував встати, похитнувся. – Живий. Здається, тільки важко…
Владик нахилився, схопив мотоцикл за кермо, став тягнути, щоб підняти. У цей момент мотоцикл різко смикнувся, і щось у руці хруснуло.
– От же ж! – він тримав лікоть, обличчя побіліло.
– Що? – запиьтав Павло. – Рука?
– Все, ох буде мені!
– Треба додому. Кидаємо мотоцикл, ходімо.
– Стривай, – Павло смикнувся, хотів допомогти Владику встати, але зачепився за кущ.
Гілка хльоснула, і він різко відскочив, схопившись за око.
– От же ж!
– Павло! – Ігор, незважаючи, кинувся до нього. – Ти що? Що це було?
– Та нормально. Просто гілка, – Павло намагався вдати, що все під контролем, хоча по обличчю вже йшов багряний слід.
Владик зітхнув, намагаючись стримати сльози.
– Мама мені влаштує… За руку, за мотоцикл, за вас двох… Усе…
– Живі, тож все нормально, – сказав Ігор, спираючись на Павла. – Головне, твій дід нехай на нас не дуже свариться.
– От тепер точно літо запам’ятається, – пробурчав Павло. – І на обличчі нагадування залишиться.
Мати тоді дуже перелякалася. Але на щастя не стала говорити дідові. Мотоцикл допомогли перетягнути до будинку друзів батьків.
Хлопців ніхто не сварив за таку поведінку. Але кожен урок засвоїв…
Роки йшли, а хлопці так само дружили. Вже не бігали по селу з рогатками, не лазили на дахи, але збиралися – то в когось на дачі, то в місті посидіти, поговорити, згадати.
Здавалося, літо з тим мотоциклом було сто років тому, але у кожного про нього залишилося своє нагадування.
У Павла – слід через все обличчя. Від брови до самої щоки.
Коли його питали, що трапилося, він зазвичай відмахувався:
«Так нісенітниця. Випадок у дитинстві».
У Влада права рука так і залишилася не до кінця робочою і більшою, аніж ліва.
Наче й сильна, але часом нила, погано слухалася, особливо якщо прихопить раптово.
Але він якось звик. Навіть жартував з цього.
А Ігор так і не навчився їздити. Пробував, але щоразу кидав. Йому від самого звуку заведеного двигуна ставало не по собі. Павло якось сказав:
– Та облиш ти, ніхто ж не змушує. Хочеш – не їздь. Хто сказав, що кожен повинен?
Ігор кивав. Він, до речі, найбільше тягнувся до них. Якщо у когось щось траплялося, першим дзвонив Ігор. Якщо треба було допомогти – він приїжджав електричкою, автобусом, пішки, але завжди був поруч і в біді, і в радості.
– Знову без машини? – сміявся Владик, коли зустрічав його.
– Звісно. У тебе ж дві руки, от і кермуй, – підморгував Ігор.
– Ага, однією рукою кермуй, а іншою – Павла тримати, щоб не втік, – додав Владик.
Вони ніколи не говорили один одному гучних слів, не давали клятв. Але вони знали: якщо щось трапиться, то завжди є на кого покластися…
Ігор довго не міг одружитися. Не тому, що не хотів, просто якось не складалося. Характер він мав спокійний, навіть м’який. Ігор не був із тих, хто з порога каже:
«Я сказав – значить так і буде».
Він був більше про підтримку.
А потім з’явилася Юля. Вона була гарна, розумна, впевнена у собі. Ігор спочатку вважав, що вона надто хороша для нього.
Але він ризикнув. Почав залицятися, кликав у кіно, приносив каву, терпляче слухав розповіді про колег, начальство, фітнес і нове взуття. Йому з нею було цікаво. А може просто хотілося, щоб нарешті все було як у людей.
Коли Юля погодилася вийти за нього заміж, Ігор одразу подумав:
– Треба познайомити з Павлом і Владиком. Без цього – ніяк. Бо ж вони як моя сім’я.
Він хвилювався, але думав: ось зараз усе складеться, всі подружаться, і буде їм потім, що згадати.
Вони зустрілися у Павла на дачі. Літній вечір, шашлик, чай, байки з дитинства. Юля весь цей час сиділа тихо. Ні питань, жодної реакції. Тільки ввічлива, натягнута посмішка і погляд убік.
Ігор тоді не надав цьому значення. Ну, мало що. Втомилася з чужими людьми, подумаєш?
Але ввечері, коли вони їхали додому, вона мовчала аж до квартири. А потім її ніби прорвало.
– Чого ти мене туди привів? – раптом запитала вона.
– У сенсі – чого? Це ж мої друзі!
– Теж мені друзі… Один – обличчя якесь дивне, ніби десь термін мав і от повернувся. Інший – з рукою, як у слабого якого. Хіба це добре? Вони прості, Ігорю. Без освіти, без смаку, без амбіцій. Ми з тобою інші.
Він дивився на неї і не розумів, як можна так говорити. Про Павла, який витягав його з-під мотоцикла. Про Владика, який руку пошкодив, піднімаючи цей мотоцикл. Про хлопців, з якими пройшов і страх, і сміх, і радість, і прикрощі.
– Юлю, – тихо сказав він. – Ти їх не знаєш. Ти навіть не пробувала дізнатися. Вони не «прості». Вони справжні. Це мої найкращі друзі. І якщо ти не можеш хоча б спробувати прийняти їх… То, може, ти не зовсім мене теж приймаєш?
Вона мовчала. Потім пішла у спальню, голосно гримнувши дверима.
А Ігор залишився на кухні. Сів. Налив собі чаю. І все думав: а що важливіше – гарна картинка чи люди, яких ти любиш?
З Юлею вони тоді сяк-так помирилися. Вона більше не говорила про друзів нареченого ні хорошого, ні поганого.
Просто мовчала, коли чула їхні імена. А Ігор теж не ліз. Не кликав нікого в гості, зустрічався на нейтральній території, а потім ішов додому.
До весілля залишалося два місяці, коли сталося страшне.
Ігор їхав у таксі – звичайний день, повертався з роботи. Таксист був нервовий, кудись поспішав: то різко змінить смугу, то сигналить, то їде майже червоний. Ігор навіть сказав:
– Мужик, тихіше можна? Мені додому треба доїхати.
Той тільки посміхнувся. А через кілька хвилин на перехресті в них хтось влетів… Вереск гальм, і темрява…
Коли Ігор не приїхав додому, не відповів ні на дзвінки, ні на повідомлення, Юля занервувала.
Спочатку – обурення: ну де він вештається?!
Потім тривога. А потім страх.
Вона дзвонила йому разів двадцять, оновлювала месенджери, визирала у вікно, але він не приїжджав.
Нарешті, не знаючи, що робити, вона сіла на кухні і тремтячими пальцями знайшла номер Павла. Потім – Владика.
– Павло… Привіт. Це Юля. Вибач, що пізно… Ігор не повернувся. Не відповідає. Я не знаю, що робити.
Вони приїхали через пів години.
– Спокійніше, Юлю. Вдих, видих… Все буде добре, – казав Владик, поки Павло обдзвонював лікарні.
– Ми знайдемо його. Він не з тих, хто йде в загул, сказав Павло.
Через дві години стало ясно: Ігор – у лікарні і поки що спить.
– Поїхали, – сказав Павло.
Але Юля не могла зрозуміти навіщо.
– Але ж нас не пустять! Вже ніч…
– Не переживай, – відмахнувся Владик. – Пустять. Ми вміємо.
Біля входу чергова медсестра спробувала їх зупинити:
– Час прийому з восьмої ранку…
– Слухайте, – сказав Павло. – Там лежить наш брат. Вона – його наречена. Їм одружуватися через два місяці. Давайте не будемо про “режим”. Ми не галасливі. І вміємо дякувати!
– Він лежить у сні.
– Ну, може, поцілунок принцеси його розбудить?! – додав Владик, з такою щирістю, що в жінки засяяло обличчя.
У результаті вони пройшли. Ігор лежав, блідий. Дихав він рівно, але очі були заплющені.
Юля стояла і боялася поворухнутися.
– Він дихає, Юлю. Бачиш? Дихає, – прошепотів Павло, поклавши їй руку на плече.
Юля кивнула і заплакала… Вона була дуже рада, що з її нареченим усе гаразд.
У день виписки Павло з Владиком приїхали з самого ранку. У лікарню залетіли, як ураган, з пакетом смаколиків, квітами для медсестер і купою безглуздих жартів.
– Ну що, готовий на вихід? – спитав Павло, підморгуючи Ігореві.
– У мене ноги ходять, не треба мене тягти, – буркнув той.
– Та ти взагалі бадьорий! Тільки обличчя трохи сумне, – додав Владик.
– Обережно, не впустіть мене по дорозі! – удавано обурився Ігор, коли ті взяли його під руки, ніби він і справді дуже слабий.
Добравшись до квартири, вони поклали Ігоря на диван, поставили поруч воду, плед і все, що, на їхню думку, мало там бути. Вони вже вирішили йти, як раптом Юля їх зупинила.
– Зачекайте… Я хочу подякувати вам… Дякую, Владику, дякую, Павло!
Вони обернулися.
– Я раніше… Ну, я не розуміла. Всі ці ваші історії, “друзі–друзі”. Мені здавалося, що він з вами ніби в дитинстві застряг… А тепер я йому навіть заздрю. По-доброму, звісно. У мене таких друзів нема. І ніколи не було.
Павло награно образився:
– Як це нема?! Як? А ми? Ми що не друзі тобі тепер?
Владик відразу підхопив:
– Ми, між іншим, уже повноправні члени вашого маленького осередку суспільства. Все, ви тепер із нами пов’язані.
Юля зам’ялася, почервоніла, але посміхнулася:
– Ну, коротше кажучі… Я не знаю, коли тепер у нас буде весілля, але ви – найголовніші гості.
– Що значить “коли”? – здивовано запитав Ігор. – Ти чого?
Павло, не стримуючи себе, засміявся:
– А ти бачив себе в дзеркало? Тільки на весілля!
– Ой, та годі тобі, – заступився Владик. – Юлю, не слухай його. Все до весілля пройде, а якщо не пройде – то це навіть плюс. Для чоловіка нормально. Не скасовуйте свято.
– Гаразд, ми підемо, – сказав Павло. – Одужуй, Ігорчику. Юлю, тримайся! Якщо щось треба – дзвоніть. Допоможемо.
Вони вийшли. Гримнули вхідні двері. У квартирі знову стало тихо.
Юля підійшла до Ігоря, присіла поряд, погладила його по плечу. Декілька секунд просто дивилася на нього, а потім вона сказала:
– Вибач за ті слова. Я тоді не зрозуміла. А тепер я розумію. Вони хороші. Дуже. І я така рада, що ми з тобою знову разом! Я тебе дуже люблю.
– А я тебе! – відповів Ігор, розуміючи, що з друзями йому дуже пощастило, а з нареченою ще більше…