На ювілеї в Зої Михайлівни зібралася майже вся родина – діти, їхні чоловіки й дружини, онуки, племінники, двоюрідні сестри і брати і навіть дворічний правнук – всього майже тридцять осіб!
Та й як інакше?!
Все-таки сімдесят п’ять років один раз у житті буває! І невідомо, скільки їх ще залишилося на віку, цих ювілеїв…
За святково накритим столом було шумно і весело, гості спілкувалися між собою, сміялися, жартували, піднімали тости на честь іменинниці і з апетитом наминали виставлені на стіл салати й закуски, над якими сама іменинниця, дві її дочки і три онуки працювали майже весь день.
– Ну що, Катю, коли заміж? – раптом звернулася до молоденької вродливої дівчини, трохи вже весела жінка, напрочуд схожа на Зою Михайлівну.
Обличчя всіх присутніх обернулися у бік Катерини, з цікавістю чекаючи на її відповідь.
– Та ніколи мені, тітко Таню, навчання, робота, курси, – намагаючись зберегти незворушність, спокійно відповіла та. – Встигну ще!
– Ну-ну, встигне вона! – подав голос високий бородатий чоловік, що сидів недалеко від неї. – Годинник цокає! Вже не шістнадцять років! Замість того, щоб другу вищу отримувати, краще б про сімейне щастя задумалася!
– І я про те, Вітю! – тут же підхопила тітка Таня. – Ти б визначалася вже, дівчинко, може, досить перебирати кавалерів? Жіночий вік короткий, не встигнеш озирнутися – а вже й час вийшов, не потрібна нікому.
– Та відчепися від неї, Тетяно! – мати Катерини з докором подивилася на сестру. – Так говориш, наче їй уже за сорок. Катя в мене ще молода, всьому свій час.
– Та я ж як краще хочу, пораду дати, по-родинному! – не вгавала Тетяна. – Хоча, мені що? Мої дівчата давно прилаштовані, і чоловіки у них золоті. Я, он, третій рік, як бабуся, і скоро вдруге нею стану, а ви самі, як бажаєте! Тільки дивись, Оленко, такими темпами не доживеш до онуків!
– Так, ви начебто до мене на ювілей прийшли! – жартівливо насупилась Зоя Михайлівна, постукуючи вилкою по келиху. – А не до Катерини! Так ось, про мене й говоріть! Заслужила ж я хоч трохи уваги на своє свято, чи ні?
Катя з вдячністю глянула на бабусю, а та, впіймавши її погляд, ледь помітно кивнула. Вона бачила, як важко внучці витримувати подібні розмови, які незмінно виникали на кожному сімейному святі, і всією душею співчувала бідній дівчинці.
Розмова тим часом плавно втекла в інше русло, і незабаром усі забули про незаміжню родичку, проте Каті все одно було не по собі. Їй здавалося, що вся рідня дивиться на неї з якимось співчуттям і навіть жалістю.
Розійшлися гості вже пізно ввечері, ситі і задоволені.
– Мамо, може, залишитись, допомогти тобі прибрати все? – стоячи в коридорі, вкотре запропонувала молодша дочка Зої Михайлівни, Олена.
– Ні–ні, доню, ідіть, ми з Катрусею вдвох чудово впораємося! – запевнила її жінка. – Правда, Катрусю?
– Звісно. Я у бабусі переночую, все одно вихідний завтра, – відповіла дівчина. – А ви йдіть, відпочивайте.
Залишившись із онукою удвох, Зоя Михайлівна не поспішала починати розмову про те, що сталося на святі. Вони дружно прибрали зі столу, перемили посуд і упорядкували вітальню, весело говорячи про всяку всячину.
Коли, нарешті, з прибиранням було закінчено, Зоя Михайлівна запропонувала:
– Катрусю, а давай чаю, га? Щось я втомилася. Та й торт свій так і не спробувала, ось зараз тільки до нього й дозріла.
– Я теж не пробувала, – усміхнулася Катя. – Намагаюся не їсти таке.
– Усе фігуру бережеш, – розуміючи кивнула літня жінка. – І правильно, жінка повинна стежити за собою. Чоловіки, як відомо, люблять очима, спочатку на зовнішність дивляться і тільки потім звертають увагу на зміст. Але знаєш, іноді все ж таки можна себе побалувати, тим більше, що ми з тобою заслужили, он скільки справ переробили! Чи я не права?
– Та права, бабусю, права, давай сюди свій торт! – розсміялася Катя. – А я поки чайник поставлю.
Сидячи на кухні і насолоджуючись чудовим шоколадно-горіховим шедевром тортом, Катя раптом сказала:
– Ось ти кажеш, бабусю, що чоловіки люблять очима. Тоді дай відповідь, що зі мною не так?
– Все з тобою так! – впевнено відповіла Зоя Михайлівна. – І очі, і волосся, і фігурка гарна, і ноги від вух. Та й розумом Господь не обділив. А що?
– Як це що? Сама ж знаєш! – вигукнула дівчина. – Мені вже двадцять п’ять, а я досі одна. Подруги всі давно вже одружені, у багатьох діти, у деяких навіть по двоє вже, а я…
– А що – ти? – здивувалася жінка. – Ти просто не зустріла ще свою людину, от і все.
– Ну так, усі так кажуть, та тільки де вона, ця моя людина? Де її шукати? Що робити, щоб знайшовся цей чоловік?
– Та начебто був якийсь у тебе, як його… Данило, Кирило…
– Давид, – поправила Катерина. – Був та й загув. Виставила я його.
– Чим не вгодив?
– Одружений виявився! Я не одразу дізналася, через кілька місяців тільки.
– От же ж, який! – Зоя Михайлівна гнівно зім’яла в руці серветку. – А ти розумниця, з одруженими зв’язуватися – остання справа!
– Та я знаю, – зітхнула Катя. – Тільки ось, як на зло, мені то одружені, то розлучені з дітьми трапляються, ніби спеціально.
– Ну, а чого ти хотіла? Нормальних мужиків твого віку вже розібрали ті, хто спритніші! – розсміялася бабуся. – А якщо серйозно, то ти даремно так переживаєш, люба. Зустрінеш ти своє щастя, ось побачиш. Доля, вона, як то кажуть, де хочеш знайде! Ти не думай про це, розслабся, живи своїм життям, нічого не чекай, нікого спеціально не шукай. І все станеться само собою, вже повір старенькій.
– Та яка ж ти старенька, бабусю?! Ти в нас ще ого-го! – посміхнулася Катя. – Дякую тобі, що завжди мене підтримуєш, захищаєш від усіх.
– А як же ж! Ти ж моя улюблениця. Гаразд, давай спати лягати, пізно вже, втомилася я…
…Катя поспішала на роботу, перестрибуючи через калюжі і намагаючись не послизнутися на обмерзлому тротуарі.
Прикро буде забруднити нове світле пальто.
Однак поспішати треба, інакше запізниться, догану від начальства отримає.
Поринувши у свої думки, дівчина не помітила автомобіль, що на швидкості проїжджав повз.
Секунда – і її з ніг до голови обхляпало крижаною брудною водою з калюжі…
– Та щоб тебе! – Катя в розпачі стала струшувати з себе бруд. – От же ж!
Вона мало не плакала від образи, дивлячись як на світлій бежевій тканині розпливаються коричневі плями.
– Дівчино, вибачте, заради Бога! – звідкись збоку до неї поспішав високий симпатичний чоловік у строгому костюмі. – Я вас не помітив, на зустріч поспішав!
– А мені що від ваших вибачень?! – зі сльозами в голосі вигукнула Катерина. – Як мені в такому вигляді на роботу йти?
– Я оплачу хімчистку, – невдаха водій винувато дивився на мокру з голови до ніг дівчину. – А хочете, я вас підвезу? Ви ж змокли, замерзнете ще, занедужаєте!
– Вам же ж на зустріч треба?
– Та й грець з нею! Мене, до речі, Роман звуть! – він простягнув їй руку, допомагаючи переступити велику калюжу. – А вас?
– Катя.
– Ну от і познайомились! – усміхнувся Роман. – Значить, так, знімайте своє пальто, я його прямо зараз відвезу у хімчистку. А вас на роботу.
До офісу було недалеко, але Катя після недовгих роздумів все ж таки погодилася прийняти пропозицію нового знайомого – мерзнути на вулиці без верхнього одягу зовсім не хотілося.
Вже піднімаючись на свій поверх, дівчина згадала, що не залишила Роману свій номер телефону, та й його контакти теж не спитала. І як тепер бути? Як повернути своє пальто?
Весь день вона раз у раз згадувала про Романа і розмірковувала, як добиратиметься додому. Напевно, доведеться викликати таксі.
Вийшовши ввечері з офісу, дівчина вже дістала телефон, щоб викликати машину, як раптом її гукнули:
– Катю!
З протилежного боку вулиці до неї назустріч поспішав невисокий кремезний чоловік з великим букетом квітів.
– Почекай, давай поговоримо!
– Нам нема про що з тобою говорити, Давид, іди до дружини, я все тобі вже сказала! – Катя нервово смикала в руках телефон, раз у раз кидаючи погляд на екран.
До прибуття таксі залишалося ще сім хвилин.
І ось як тепер бути?
– Я просто так не заспокоюся, – Давид взяв її за руку. – Ти мусиш мене вислухати!
– Що тут відбувається? – Роман виріс за спиною дівчини ніби з-під землі. – Ти хто такий? Негайно руки від неї прибрав!
– А ти хто такий? – своєю чергою запитав Давид. – Це моя жінка!
– Люба, все гаразд? – Роман дбайливо накинув на плечі Каті пальто. – Хто цей чоловік? Ти знаєш його?
– Вперше бачу! – підіграла йому Катерина. – Помилився напевно. Не зв’язуйся, поїхали додому!
Вона взяла Романа під руку і, гордо піднявши голову, пройшла з ним до його автомобіля, залишивши здивованого Давида на самоті.
– Дякую вам! – сівши поряд з Романом на пасажирське сидіння, щиро подякувала дівчина. – Ви мене просто врятували!
– Та нема за що, – посміхнувся чоловік. – І давай на “ти”, добре? Пальто твоє, як новеньке, а як вибачення за ранкове непорозуміння я хотів би запросити тебе на вечерю. Як ти на це дивишся?
– Ну ні, після всього, що між нами було, простою вечерею ти не відбудешся! – засміялася Катя.
– Он як! І що ж ти вигадала? – жартівливо, в тон їй, спитав Роман. – Я смиренно прийму будь-яке твоє рішення!
Молоді їхали вечірнім містом і весело балакали, і обом у цей момент здавалося, що вони знайомі все життя.
А вже через пів року вся численна рідня Катерини гуляла на них із Романом весіллі.
Все-таки, мала рацію Зоя Михайлівна – доля, вона всюди знайде!