Заміж за Дениса Катя вийшла одразу після інституту.
Чоловіка вона кохала, батьки разом допомогли купити молодим двокімнатну квартиру.
В одній кімнаті дитячу зробили, два дитячі ліжечка купили і вже ім’я своєму першому малюку дали – Артем.
Чомусь були впевнені, що першим хлопчик народиться.
Було ім’я і на випадок народження дочки – Аліса.
Але розповідали всім про те, що народиться Артем, про Алісу навіть не згадували…
Дізналася про це її бабуся Софія і давай до Каті сваритися:
– Внучко не можна так робити, це погана прикмета! Імена можна давати тільки дитині, що народилася!
– Бабусю, ну, що ти віриш у різні нісенітниці?
…Минуло три роки, а Катя так і не змогла завагітніти. Дитяча кімната так і залишалася порожньою.
Лікарі казали різне, давали різні поради. Нічого не допомагало.
Вмовила бабуся Софія внучку сходити до знахарки – тітки Марини. Не вірила Катя у все це, але пішла.
Аж раптом допоможе?
Вислухала знахарка дівчину і каже:
– Мріяли ви з чоловіком, що першим у вас син народиться і навіть ім’я йому дали. Вийшло, що ім’я раніше за дитину народилося. Відібрав, хтось у вас це ім’я. Тепер і ви з чоловіком, і дитина, якій дали це ім’я, нещасливі. Ось як дитина буде щаслива, станете щасливими й ви.
Слухала її Катя і чомусь вірила у сказане.
– Тітко Марино, і що ж тепер робити?!
– Ти сама маєш зрозуміти, що робити. Зрозумієш – і щастя саме оселиться у вашому домі…
Минув ще рік. Дітей так і не було. Катя вже почала забувати про передбачення тітки Марини, але з чоловіком все ще сподівалися, що у них будуть діти.
Якось Катя у справах приїхала в інший район міста. Вона йшла повз якийсь ляльковий театр…
Під’їхав автобус, судячи з напису, із дитячого будинку.
Звідти почали виходити діти років трьох-чотирьох. Катя зупинилася і почала дивитись на них, як раптом пролунав галас однієї з виховательок:
– Арте-е-м!
Маленький хлопчик побіг слідом за своєю панамкою на дорогу…
Катя була найближче до нього. Кинулася, схопила, пригорнула до себе і раптом сказала:
– Артем!
– Мамо, – пролепетав малюк і обійняв її за шию.
Підбігла вихователька:
– Дякую!
Вона спробувала взяти дитину, але той міцно тримався за Катю.
– Артем, – повторила вона. – Ходімо лялькову виставу дивитися!
– Чому він мене мамою назвав? – запитала Катя, дивлячись на виховательку здивованими очима.
– Вони всіх називають мамами, хто їм сподобався, – і раптом спитала? – У вас немає дітей?
– Ні, – і на очах з’явилися сльози. – Ми з чоловіком так хочемо дітей…
Вихователька нарешті взяла хлопчика на руки, а Катя не могла відвести погляду від очей дитини, яка з сумом дивилася на неї. Вихователька повернулася і сказала:
– Артем дуже добрий хлопчик. Приходьте до нас у гості!
Дружина зустріла Дениса з роботи із заплаканими очима.
– Катю, що трапилося? – кинувся він до неї.
– Сьогодні до лялькового театру під’їхав автобус із дітьми з дитбудинку, – почала розповідати Катя, схлипуючи. – Один хлопчик побіг за своєю панамкою на дорогу. Я його схопила, а він обійняв мене і назвав мамою. А звати його – Артем…
І Катя заплакала, не стримуючи сльози.
– Все, все, заспокойся! – чоловік обійняв її і погладив по волоссю.
– Денисе, давай візьмемо його до себе! Буде у нас синочок, Артем.
Чоловік замислився. Але на його обличчі з’явилася посмішка:
– Катю, а йому скільки років?
– Три чи чотири. Він такий добрий. У мене все всередині перевернулося, коли я пригорнула його до себе.
– Все, все заспокойся!
– Мені й бабуся сказала, що даремно ми народженій дитині ім’я дали, і тітка Марина сказала, що ім’я раніше дитини народилося і хтось відібрав у нас це ім’я. І тепер і ця дитина, і ми будемо нещасливі, а як вона буде щасливою, так і ми станемо щасливими.
– Катю, і що ми повинні зробити.
– Денисе, давай його усиновимо, він такий хороший
– Гаразд, завтра сходимо до цього дитячого будинку. Все дізнаємось і вирішимо, що далі робити…
Наступного дня, купивши солодощів та іграшок, Денис із Катею поїхали до дитячого будинку.
Директорка дитячого будинку була в курсі вчорашньої події і зустріла гостей привітно:
– Здрастуйте! Проходьте! Мене звуть Ірина Іванівна.
– Здрастуйте! – Катя зрозуміла, що вести розмову має вона сама. – Я – Катя, а це мій чоловік Денис.
– Здрастуйте! – кивнув той головою.
– Катю, величезне вам дякую за вчорашній вчинок! – Продовжила директорка. Ці хлопчики…
– Ірино Іванівно, у нас немає дітей… Ми хотіли б… Ми прийшли познайомитися з Артемом…, – відчувалося, що жінка дуже хвилюється.
– Добре! Ходімо, зараз я його приведу.
Вони сиділи в кімнаті і чекали. Адже зараз відчиняться двері, зайде маленький хлопчик, який, можливо, переверне все їхнє життя.
Двері відчинилися, і директорка підштовхнула хлопця. Маленький чоловічок уважно подивився, його обличчя засяяло від радості, і він кинувся до Каті.
– Мамо!
Вона обійняла малюка і заплакала:
– Артемчику, рідний мій!
Коли Катя випустила його зі своїх обіймів, хлопчик почав з цікавістю спостерігати, що там дядько витягає з пакета. Він підійшов ближче.
– Давай розпаковувати! – запропонував дядько.
У першій коробці був трансформер, у другій – машинка, у третій – невелика мʼяка іграшка – ведмежатко.
Директорка підійшла до Каті і прошепотіла:
– Ходімо в мій кабінет, поговоримо. Вони нехай поки що пограються…
Коли Катя хвилин за двадцять повернулася з папкою в руці, вони все ще грали, а хлопчик називав її чоловіка татом.
– Ми з Артемом вже подружилися, – радісно сказав чоловік.
Зайшла директорка, посміхнулася:
– Артеме, тобі пора спати!
– Мамо, тату! – злякано сказав малюк.
– Артеме, – нахилилася до нього Катя. – Ми завтра до тебе прийдемо. Ти чекатимеш?
Хлопчик обійняв її і сказав на вушко:
– Чекатиму!
Катя почала збирати документи на усиновлення. Доводилося в цьому брати участь і Денису. Не обійтися було без участі майбутнього тата.
У вільний час вони приходили до свого майбутнього сина.
Малюк завжди чекав і був щасливий, коли вони приходили.
Тієї п’ятниці Денис прийшов один і без подарунків. Як завжди, взяв хлопця на руки:
– Артеме, підеш до нас у гості?
– Піду!
З цими людьми, яких він уже вважав татом і мамою, хлопчик був готовий іти куди завгодно.
– Ходімо, збиратися!
Вони зібралися вийшли і підійшли до машини.
– Сідай, Артеме!
– Ми поїдемо машиною? – в голосі хлопця чулося захоплення.
– Сідай, сідай!
Денис посадив щасливого хлопця у крісло, і вони поїхали…
Усю дорогу щасливий хлопчик дивився на всі боки. Під’їхали до будинку. Вийшли із машини. Біля під’їзду стояла…
– Мамо! – кинувся до неї хлопчик і захоплено сказав: – Ми з татом на машині приїхали!
Вони разом піднялися на другий поверх. Зайшли в квартиру, яка здалася хлопчику дуже гарною. Зайшли в кімнату, де стояло ліжечко.
– Сьогодні ти тут будеш!
Зайшли у ванну кімнату, де мама сказала йому помити руки і пройшли на кухню. На столі стояло дуже багато смачного…
За все своє маленьке життя Артем бачив тільки залу зі старими іграшками, спальню з безліччю ліжечок і їдальню, куди їх водили чотири рази на день.
Тут було все по-іншому, а головне, поряд були не виховательки й няньки, у яких не вистачало уваги на всіх, а мама з татом, які його любили.
Він це відчував і розумів…
Наступного дня почалися ще більші дива, про які маленький Артем не міг і подумати.
Мама його постригла в перукарні, викупала, одягла в гарний костюм, вони поїхали в гості… Спочатку до однієї бабусі, потім до іншої…
А ввечері в неділю його знову відвели в дитячий будинок. Було так сумно.
Але мама з татом обіцяли, що незабаром він назавжди піде з дитячого будинку і житиме з ними. І Артем чекав…
Цього дня в дитячий будинок тато з мамою приїхали разом.
Мама пішла в кабінет директора, а тато дав йому пакет, повний шоколадок.
– Артеме, ти сьогодні останній день тут. Роздай шоколадки, хлопчикам і дівчаткам зі своєї групи.
Він роздавав шоколадки. Його друзі і подруги, які були з ним разом усе їхнє маленьке життя, дивилися на нього одночасно з вдячністю і сумом.
Вони розуміли, що їхній друг іде зовсім в інший світ, де шоколадки та гарні іграшки будуть звичною справою, де у нього будуть мама і тато…
…Рік уже жив Артем із татом і мамою. Ходив у садок. Це майже як у дитячому будинку, але ввечері приходить мама, іноді хтось із бабусь, і забирають його.
Раптом сталося несподіване – приїхала швидка і забрала маму.
Він уже знав, що швидка відвозить до лікарні, тих, хто занедужає.
Але навіщо маму?!
Наступного дня мати так і не повернулася…
У садок за ним приїхав тато…
…Через три дні в садок його не повели зовсім.
Зранку прийшли обидві бабусі, а тато поїхав.
Артем уже все знав, але нікому не розповідав, так сказав тато.
Бабуся щось готували, постійно поглядаючи у вікно. І ось, глянувши вкотре, бабуся ахнула:
– Їдуть!
І ось вони зайшли.
Батько, з якимось згортком в руках, з якого чувся писк і щаслива мама.
Одна з бабусь узяла згорток з татових рук, відкрила ковдрочку, посміхнулася і нахилилася до хлопчика:
– Артемчику, дивись, це твоя сестричка!
– Ви, нарешті, скажете, як її звуть? – награно обуреним голосом сказала інша бабуся.
– Її звуть Аліса! – голосно сказав братик немовляти.
– Синочку ти мій рідний! – обійняла його мама. – Як я за тобою скучила…