Катя сиділа на кухні, розглядаючи в лупу нову каблучку – черговий подарунок “просто так”, і нічого, крім суму не відчувала. Нестерпно важко жити з тим, кого не любиш…
Із Віктором вона познайомилася давно. Він був просто добрим другом. І якщо бути справедливою, найпоряднішою, доброю людиною в її оточенні.
Коли Віктор почав її доглядати, Катя довго не сприймала це всерйоз. Була з ним холодна, навіть надто.
Але він не відступав.
У результаті вони почали зустрічатися, а потім і жити разом.
Проте Катя так і не змогла покохати Віктора.
Він завжди був неможливо терплячий і готовий заради неї на все. Вона ж сприймала його поведінку як слабкість.
Всі довкола казали, що Віктор чудовий, що Каті неймовірно з ним пощастило. Багато подружок відверто заздрили.
А нишком балакали, що цинічна, байдужа Катя не заслужила такого доброго, терплячого, люблячого хлопця.
Віктор ні про що таке не думав.
Вчора помітив як вона затримала погляд на цій каблучці… Купив…
А зараз, не чекаючи подяки за подарунок і не звертаючи уваги на її похмурий вигляд, заварював їй трав’яний чай за всіма правилами. Заспокійливий…
– Не буду, – буркнула Катя, відсуваючи чашку. – Ця ромашка неприємна. Я що, нездужаю?
Віктор промовчав. Він завжди мовчав. Навіть тоді, коли на вечірці у друзів вона навмисне загравала з його колегою, а потім у таксі з насмішкою спитала: «Ну що, ревнуєш?»
Віктор тільки зуби стиснув. До вікна відвернувся.
Слабак їй богу.
Настав день, коли Катя вирішила, що цей концерт настав час закінчувати.
Вранці Віктор, як завжди, приготував їй яєчню з беконом, вона поколупала жовток вилкою і зітхнула.
– Знову пересмажив. Скільки можна? Я сто разів казала, що він має бути рідким.
Віктор узяв тарілку, щоби переробити.
– Гаразд, не треба, все одно їсти не буду, – вона відсторонила його руку, і тарілка з дзвоном опустилася на підлогу.
Тиша.
– Чому ти так зі мною? – тихо спитав Віктор.
Не сварився. Не сердився. Тільки голос здригнувся, мов напнута струна.
Катя розсміялася:
– Ой, та гаразд! Що ти як маленький?
І раптом Катя побачила, як Віктор повільно стискає кулаки, як у його очах – вперше за три роки – з’являється не хвилювання, а щось інше…
От і чудово!
Наступного дня вона зібрала речі.
– Їду. Набрид, – Катя навіть не обернулася.
А Віктор стояв у дверях. Блідий, з червоними від безсоння очима.
І не став її зупиняти.
…За два тижні в барі її підчепив Андрій.
Того вечора Катя була в хорошому настрої. Стукала підбором по стійці, просячи четвертий коктейль.
Бармен наливав неохоче – погляд клієнтки вже став скляним.
– Це останній, – промимрив він, наливаючи склянку.
– Ой, та гаразд! – Вона голосно засміялася. – Ти що, теж будеш мене…
Тут до стійки підійшов чоловік і, зупинивши її, спитав:
– Буду тебе що?
– … Виховувати, – театрально прошипіла Катя. – А то давно ніхто не читав мені моралі.
Очі незнайомця були карі, але якісь холодні, без іскорки:
– Моралі не буде. Тільки факти: через 20 хвилин тобі стане зле в туалеті, а через рік ти все ще згадуватимеш того, кого покинула.
Від його нахабства Катя трохи прийшла в себе.
– Андрій, – представився той, не чекаючи відповіді. – Доведи, що я помиляюся.
Ого! Виклик! Нарешті!
Вони поїхали разом. Їй стало зле в машині.
Андрій був схожим на чоловіка мрії. Впевнений, харизматичний, з дорогим годинником та звичкою замовляти найкраще ігристе у ресторані. Місяця три Катя купалася в його увазі, поки одного разу не помітила, як він роздратовано морщиться, коли вона говорить надто голосно.
Потім настав день, коли він не прийшов ночувати, і незабаром Катя застала його в ліжку з колегою.
– Ну то й що? – Андрій навіть не прикрився простирадлом. – Хіба я щось тобі обіцяв?
Катя вибігла надвір. Дощ стікав по обличчю, змішуючись із сльозами. Вона дістала телефон, тремтячими пальцями набрала знайомий номер і опустила руку.
Зачинившись вдома, Катя дивилася їх із Віктором фотографії та плакала. Дня через три до неї дійшло, що Андрій ставився до неї так само, як вона – до Віктора: байдуже, погано.
Покористувався та кинув.
Вона почала дуже переживати. Якось її забрала швидка. Організм не витримав стресу.
Віктор прийшов відвідати. Приніс ромашки, які вона любила більше за троянди. Звісно, він не забув.
Але коли він підійшов ближче, Катя побачила в його очах не співчуття, а втому і неприязнь.
– Навіщо прийшов? – прошепотіла вона.
– Не знаю, – чесно відповів він. – Мабуть, за звичкою.
Він пішов, залишивши квіти на підвіконні.
***
– Чому ти так боялася бути коханою? – м’яко запитав у Каті спеціаліст.
Катя заплющила очі. Десь глибоко всередині копошилося те, що вона роками не наважувалась витягнути на світ.
– Тому що кохання – це обман. Батько пішов, коли мені було сім. Просто зібрав речі та зник. Мама сказала: “Він нас більше не любить”, потім додала: “Довіряти можна тільки грошам і собі”.
У школі я намагалася дружити. Але дівчатка пліткували за спиною, а хлопчик спочатку вдавали, що закохані, а потім хвалилися один одному, як мене «розвели».
В університеті хлопець, з яким я зустрічалася цілий рік, кинув мене смс-кою: «Ти дуже серйозно до всього ставишся».
Катя зітхнула.
– А потім Віктор. Сам до мене приклеївся, як не гнала. Він був… іншим. Добрим, дбайливим. Але що більше він мені давав, то страшніше мені ставало.
Я ніяк не могла йому повірити, чекала, коли він покаже себе справжнього. Ображала, перевіряла, відштовхувала.
А він жодного разу не дорікнув. Його ставлення до мене взагалі не змінювалося. Навпаки: він намагався мене оточити турботою, ласкою. А причини суперечок шукав у собі.
Катя затихла.
Спеціаліст обережно простягла коробку із серветками. Тільки тепер Катя зауважила, що плаче – тихо, без ридання. Сльози текли з очей, як краплі дощу по шибці.
– Хочеш його повернути? – тихо спитала психолог.
– Дуже, – схлипнула Катя. – Я намагалася вже, але безрезультатно. Він не схотів мене бачити. Не уявляю, що робити. Хіба можна мені пробачити?
***
Минуло два роки.
Катя сиділа у кафе, нервово перебираючи край серветки. Через три столики сидів Віктор, гортав меню.
Його пальці звично вистукували ритм по скляній стільниці – так само, як раніше. Він завжди так робив, коли нервував.
Катя вдихнула глибше і підійшла:
– Привіт…
Він звів очі. У них не було невдоволення. Тільки настороженість.
– Можна сісти? – Запитала вона.
– Сідай.
– Я… хочу вибачитись. Хочу, щоб ти знав: я зрозуміла, як сильно була неправа. Я поводилася жахливо і не прошу тебе повернутися.
Віктор мовчав.
– Знаєш, я рік ходила до спеціаліста. Виявляється, я не «практична цинічна негідниця», а лише… налякана дитина, яка колись вирішила, що краще бити самотньою.
– Навіщо ти мені це кажеш?
– Щоб ти… , – Катя мало не розплакалася, – словом, твоя доброта не пройшла даремно … Пробач мене …
Катя рвучко встала і пішла.
За тиждень Віктор написав.
«Давай спробуємо знову… Тільки повільно».
***
Минуло півроку.
Вони не стали з’їжджатися, обидва залишилися у своїх квартирах.
Побачення – на нейтральній території.
На холодильнику у Каті висить магнітик із цитатою Ремарка:
Якщо вам холодно, поводьтеся тепліше.
Їх «повільно» виявилося дуже повільним. Але Катя сподівається, що поверне Віктора, котрий так сильно її любив.