Телефон вібрував вже втретє. Катя розплющила одне око, намагаючись зрозуміти, котра година. Лише вісім.
Дзвонила мама. Катя важко зітхнула. Хотіла відіспатися нарешті. Тиждень видався дуже важким, працювати доводилося допізна. Катя навіть не пам’ятала, чи вечеряла вона цього тижня хоч раз нормально, або запихала в себе бутерброд і завалювалася в ліжко.
А тут вихідний, нарешті. І мама з ранку раніше…
Але з огляду на те, що мама дзвонила вже не вперше, напевно, щось термінове. Коли Катя остаточно прокинулася, відчула, як у душі з’являється хвилювання. А раптом щось сталося?
Вона дісталася до телефону і відразу відповіла.
– Мамо, привіт, що трапилося?
– Привіт, розбудила тебе?
– Так, – не стала обманювати Катя. – І я сподіваюся, що в тебе щось термінове.
– Власне, не настільки термінове, наскільки важливе.
Катя позіхнула. Хвилювання відступило. Отже, все гаразд, можна не хвилюватись.
– Ну, кажи вже…
– Олени, сестри твоєї двоюрідної, не стало.
Каті було соромно, що вона не відчуває горя та жалю. Але це було так. Олена в їхній родині була пропащою душею. Матері її, тітки Каті, не стало, коли Олені виповнилося дев’ятнадцять. Вона і до цього була не найдбайливішою дівчинкою, а потім взагалі пустилася берега.
Власне, про Олену Катя та її рідні не чули років п’ять, а, може, й більше. Якщо чесно, Катя взагалі думала, що її давно вже немає. У житті її сестри були гулянки та сумнівні компанії.. З родичами Олена не спілкувалася, та й вони не мали бажання. Спочатку, звичайно, намагалися допомогти, а потім махнули рукою. Якщо людині не потрібна допомога, не варто намагатися надати її.
– Шкода, звісно. Але я не здивована, – пробурмотіла Катя.
– Це зрозуміло, – зупинила її мама. – Ось тільки з’ясувалося, що в неї був син.
– Син?
Катя насупилась. Про Олену ще якісь чутки доходили, але про дитину вони нічого не чули.
– Так, син. Якийсь час жив у притулку, потім його Олені повернули. І ось зараз її не стало, а він лишився сам.
– А батько його? – запитала Катя, і тільки потім зрозуміла, що сказала не розумну річ. Напевно, там такий самий татко, як і сама Олена.
– Та хто ж про батька знає?
– А ти звідки все дізналася? – Запитала Катя.
– Та мені зателефонувала її сусідка. Виявляється, у Олени мій номер зберігся. Повідомила про все.
Історія справді ставала трагічною. Ні, Олену, безперечно, шкода, але такий кінець був неминучим при її способі життя. А ось про хлопця і не знав ніхто, і це було дуже сумно, що він залишився сиротою. Та й життя його, швидше за все, було не цукор.
– Так, а що з хлопцем у результаті? – Запитала Катя. Сон уже, як рукою зняло.
– Незрозуміло. До притулку, мабуть, вирушить.
Катя мовчала. Не по-людськи це якось. Адже він має рідню. І нехай про нього ніхто й не знав, це не скасовує факту наявності родичів.
Хоча, яка там рідня? Катя та її мама найближчі. Інші – всі далекі родичі.
– Гаразд, мамо. Піду поснідаю, давай пізніше зідзвонимося. Коли прощання?
– Післязавтра.
– Я так розумію, нам треба все оплачувати?
– Мабуть, – зітхнула мама. – Все ж таки по-людськи проводити потрібно…
Благо, проблем із грошима не було. Але тепер була інша проблема: у Каті з голови ніяк не йшов той хлопчик.
Одна думка чітко засіла у голові, але Катя її відчайдушно гнала. Ну, куди діти? Може, мати візьме його? Хоча, ні, мама точно не стане. Вона десять разів перехрестилася, коли Катя з’їхала. Вона зараз проживає своє найкраще життя і поратися з чужою дитиною точно не буде.
Ну а Каті навіщо ці проблеми? У неї роботи багато, особисте життя не налагоджене. Планів була купа. Та й виховувати зовсім незнайому дитину, у якої, швидше за все, купа проблем, таке собі рішення.
А чи простить вона себе, якщо ось так від нього відвернеться? Напевно, простить. Або ні…
Катя заплуталася. З мамою не радилася, знала, що скаже. А Каті тільки це й треба, щоб хтось відмовив її від цього безглуздого кроку. Тому все ж таки треба самій все зважити.
На прощанні Катя та її мама дізналися, що хлопчика тимчасово помістили до притулку, доки вирішується його подальша доля. Катя розмовляла з подругою Олени, щоб хоч щось з’ясувати. Було видно, що вона теж не найблагополучніша, але хоча б адекватна.
– Гарний хлопчик. Сергієм звуть. Олена, звичайно, не надто займалася його вихованням. Його ж навіть забирали. Але потім повернули, не знаю вже чому.
– Шкода його, – сказала Катя.
– Шкода. Я б взяла, та сама бачиш… Я не найкращий варіант матері.
Катя кивнула. Та й не віддасть його ніхто цій жінці. А ось Каті, мабуть, віддадуть.
Ще тиждень Катя зважувала всі «за» та «проти», а потім все ж таки вирушила до притулку. Поговорила із завідувачкою, дізналася, що потрібно для того, щоб оформити опіку. А потім зустрілася із самим хлопчиком.
Катя привезла йому подарунки: іграшку та солодощі. Сергію було сім років, пішов у перший клас. І, як сказали, вчився він непогано.
Він майже нічого не сказав. Привітався, подякував за подарунки, а потім попрощався.
Катю зачепив цей хлопчина. І поки вона не передумала, вирішила все ж таки забрати Сергія до себе.
Мамі повідомила лише тоді, коли всі документи були готові.
– Ти зовсім чи що? Навіщо тобі це потрібне?
Приблизно на таку реакцію Катя і чекала.
– А тебе не хвилює, що твій онук у притулку? – Запитала вона.
– Ну, по-перше, не онук, а онук сестри. По-друге, я його не знаю. І ти не знаєш! Може, він у матір свою пішов!
– А може, й ні, – відрізала Катя. – Принаймні я хочу спробувати. Хоча б знатиму, що зробила все можливе.
Мама так і не підтримала свою дочку, але та не надто й розраховувала на підтримку.
У день, коли Катя забирала Сергію, вона дуже нервувала. До цього вона ще кілька разів до нього приходила, але хлопчик так і був похмурий і небалакучий. Хоча дивно, якби було якось інакше. Все ж таки його життя не була схоже на казку.
– Тепер це твій дім, – з усмішкою промовила Катя. – Проходь.
Сергій роззувся, потім несміливо зробив кілька кроків уперед і застиг.
– Не соромся, ти можеш ходити, де хочеш, – посміхнулася Катя.
Сергій кивнув, проте з місця не зрушив.
“Не все відразу” – подумала вона.
Катя сама провела його до кімнати. Раніше в її квартирі була вітальня та спальня. Тепер вона свою спальню переробила під дитячу, а сама переїхала у вітальню. Але її не дуже хвилювало, кухня в неї велика. І, як правило, з друзями вони саме на кухні сидять.
– Це твоя кімната. Подобається?
Сергій кивнув. Він взагалі за все дорогу і пари фраз не сказав.
– Якщо тобі щось потрібно, ти кажи, гаразд?
Знову кивок.
– А завтра поїдемо купувати тобі одяг! Ти голодний?
Цього разу Сергій кивнув невпевнено. Неначе соромився того, що він хоче їсти.
Перші дні були дуже важкі. Хлопчик майже не розмовляв, і Катя не знала, що хоче, що йому потрібно. Та й сама вона не розуміла, що з ним робити. Навіть думала про те, що звалила на себе непосильну ношу.
На третій день не витримала мама Каті і все ж таки приїхала познайомитися з онуком. Вона багато балакала, у Каті навіть голова стала важка, проте Сергієві, начебто, було цікаво її слухати. І коли вона пішла, він навіть спитав, чи прийде тітка Тамара ще раз.
Потихеньку, Сергій відтавав. Він уже не соромився пересуватися квартирою, міг відкрити холодильник і щось взяти. І перестав смикатися від кожного шуму.
Катя дивилася на нього і гадала, як він жив. Можливо, колись Сергійко їй розповість про всі жахіття, що йому довелося пережити. Але явно не зараз.
Катя влаштувала хлопчика до школи. Поступово він приходив у норму. Завів друзів, намагався добре вчитися. Але, як виявилося, не всі проблеми забуваються так швидко.
Сергій виріс із куртки, і Катя повела його до магазину. Вона вибрала йому модну сіру і запитала, чи подобається вона Сергію.
– Так, подобається, – тихо відповів він. Але Катя зауважила, що хлопчик не зводить погляду з іншої речі – яскравої, різнокольорової куртки.
Катя сама такої ніколи не вибрала б. Але ж не їй носити.
– Тобі це подобається? – Запитала вона.
Сергій усміхнувся і кивнув.
– Давай поміряємо.
Куртка була недешевою. І хоч Сергій був досить маленьким, у цінах він, на диво, розбирався. Як пізніше Катя дізнається, він ховав гроші і сам купував продукти, коли жив з мамою. Тому вже з маленького віку вмів рахувати кожну копійчину.
– Ого, так дорого, – простяг він на касі.
– Нормально, Сергію, – усміхнулася Катя. – Тобі ж вона не на один сезон піде.
Цією фразою Катя хотіла заспокоїти дитину, щоб вона не переживала через ціну. Але Сергій зрозумів фразу зовсім інакше: треба дбайливо ставитись до куртки, щоб довго її проносити, адже вона дуже дорога.
Наступного дня Сергій повертався зі школи. Тиждень тому Катя дозволила йому приходити самому. Вона перевелася на віддалення, благо, в компанії увійшли в її становище і дозволили їй працювати цілий рік віддалено.
Сергій йшов не поспішаючи. Дивився навкруги. Потім побачив дерево, яке раніше не помічав.
З чого він вирішив на нього залізти, неясно. Напевно, коли його життя стало кращим, він почав перетворюватися на звичайного хлопчика, який завжди шукає якихось пригод.
Сергій видерся на нижню гілку, потім поліз далі. Але оступився.
Опинився на землі, чіпляючись за гілки та кору.
Він підвівся, обтрусився, і відразу жахнувся.
Куртка, та сама, дорога, була порвана. До того ж, навіть не в одному місці. Не вийде зашити, щоб не було видно.
На очах у хлопчика виступили сльози. Він згадав, що коли ще жив з мамою, він порвав штани. І мама його так сварила, казала, що він не цінує речей, а грошей на нові немає. Говорила, що поверне його до притулку, коли він такий невдячний.
І це всього штани були, до того ж їх навіть хтось віддав. А тут куртка. Дорога…
Сергій думав про те, як розсердиться Катя. Вона для нього стільки всього зробила, а він зіпсував дорогу річ. Вона точно поверне його до притулку.
Йому було страшно йти додому. Тому він сів на лавочку в сусідньому дворі і гірко заплакавл.
Катя дивилася на годинник. За ідеєю, Сергій мав уже повернутися. Вона сварила себе за те, що так ще й не купила йому телефон. Так би можна було зателефонувати.
Коли минуло півгодини, а Сергія так і не було, Катя не на жарт перелякалася. Вирішила сходити до школи, раптом їх просто затримали?
Вона вискочила з дому і вирушила тим шляхом, яким зазвичай ходить Сергій. Та й іти близько, навіть дорогу переходити не треба.
Невідомо, що привело Катю до сусіднього двору. Мабуть, передчуття, але вона вирішила заглянути туди. І майже відразу побачила яскраву куртку, яку ні з якою іншою не сплутати.
Вона кинулася до хлопчика, і лише потім помітила, що він плаче.
– Сергію, що трапилося?! – злякано спитала вона. – Чому ти тут?
Він звів очі, і Катя побачила в них хвилювання.
– Що таке? – тихо спитала вона. У голові промайнула сотня варіантів, що могло статися.
– Я куртку порвав. Пробач… Я повинен був акуратно до неї ставитися. Ти тепер мене повернеш у притулок, га?
Катя відчула, що й сама зараз розплачеться. Вона розуміла, що її вина в цьому є. Вона ж жодного разу не сказала, що нізащо не віддасть Сергія. Що тепер вони сім’я і так буде завжди.
– Сергію, – посміхнулася Катя, – мені начхати на цю куртку. Це лише одяг. Ми купимо тобі іншу, яку захочеш. І я ніколи тебе не віддам. Нікому. Ми тепер з тобою завжди будемо разом. І що б у твоєму житті не відбувалося, ти повинен знати, що я тебе завжди захищатиму і допомагатиму.
Сергій обійняв Катю, вперше сам. Притулився до неї, намагаючись заспокоїтись. А потім тихо промовив:
– Я тебе люблю.
– І я тебе.
Додому йшли разом. Катя не дивилася на Сергійка, але тільки тому, що плакала всю дорогу і не хотіла, щоб він бачив її сльози.
Вдома вона нагодувала його обідом, а потім слухала, як у нього минув день. І так, вона розуміла, що справді його нікому не віддасть. Тепер це її хлопчик, її син. І його життя буде найщасливішим, вже Катя намагатиметься зробити для цього все можливе.