Катя завжди пишалася своєю пунктуальністю. Навіть зараз, під’їжджаючи до будинку сестри на п’ятнадцять хвилин раніше, вона посміхнулася зі своєї звички.
У сумці лежав подарунок – рідкісна книжка з психології, яку Ольга давно шукала.
Сестра нещодавно захопилася саморозвитком, і Катя, як завжди, підтримувала її починання.
Припаркувавшись біля знайомого під’їзду, вона дістала зв’язку ключів. Запасний ключ від квартири Ольги завжди був із нею – сестри довіряли одна одній беззастережно.
– Може, зроблю їй сюрприз? – подумала Катя, піднімаючись сходами.
Двері відкрилися безшумно. У коридорі панувала напівтемрява, але з вітальні чулися якісь приглушені голоси…
Катя зробила кілька кроків уперед і застигла від побаченого.
На дивані, у м’якому світлі настільної лампи, сиділи її чоловік Андрій та сестра Ольга. Вони трималися за руки, і в поглядах, якими вони обмінювалися, читалася така ніжність, що Каті перехопило подих.
Час зупинився. У голові промайнуло одразу все: п’ятнадцять років шлюбу, задушевні розмови із сестрою, спільні свята…
– Катя… – голос Ольги здригнувся, у ньому змішалися острах і провина.
Андрій різко відсмикнув руку. Його обличчя побіліло, губи беззвучно ворушилися, намагаючись знайти слова виправдання.
Книжка вислизнула з рук Каті і глухо опустилася на підлогу. Цей звук ніби розвіяв заціпеніння. Не сказавши жодного слова, вона розвернулась і попрямувала до виходу. За спиною почулися квапливі кроки.
– Стривай! Це не те, що ти думаєш! – голос Андрія звучав нещиро.
Катя мовчки відкрила двері і вийшла. Тільки в машині, міцно стискаючи кермо, вона дозволила собі зробити глибокий вдих. Телефон у сумці почав вібрувати – знову і знову. Але вона не могла, не хотіла відповідати. Не зараз.
Ніч видалася безсонною. Катя сиділа у кріслі біля вікна своєї квартири, механічно гортаючи вхідні повідомлення. Телефон деренчав від дзвінків та СМС.
“Це помилка, сестричко. Благаю, давай поговоримо,” – писала Ольга.
“Катю, кохана, дозволь мені все пояснити” – від Андрія.
Гіркий сміх… Пояснити? Що саме? Як її чоловік і сестра, дві найближчі люди, місяцями дивилися їй в очі і брехали? Як обговорювали з Ольгою їх із Андрієм проблеми в ліжку, а та, виявляється, вже… Катя різко зупинила цю думку.
Пам’ять послужливо підкидала картинки: ось вони втрьох на дачі тиждень тому, Ольга незвично жвава, Андрій задумливий. А ось сімейна вечеря, де сестра старанно уникала дивитися їй у вічі. Тепер все набувало іншого сенсу.
На світанку в замку повернувся ключ. Андрій. Катя навіть не обернулася до нього.
– Я всю ніч дзвонив… – почав він хрипко. – Катрусю, це якась мара. Ми не хотіли…
– Скільки? – її голос звучав напрочуд спокійно.
– Що?
– Скільки часу ви зустрічаєтеся?
Андрій помовчав, потім видавив:
– Два місяці.
Катя повільно встала, пішла у спальню і дістала велику валізу.
– Що ти робиш? – у його голосі з’явилися незвичні нотки.
– Збираю твої речі. У тебе є година.
– Катю, давай все обговоримо! Я знаю, що винен, але п’ятнадцять років не можна…
– Можна, – сказала вона. – Можна зрадити за секунду. Можна розтоптати довіру одним вчинком. Можна перекреслити все однією брехнею. Годину, Андрію. Потім я змінюю замки.
Він спробував обійняти її, але вона відсторонилася:
– Не торкайся до мене. Ніколи.
І вперше за цю ніч у її очах з’явилися сльози.
Наступний тиждень перетворився на нескінченний потік дзвінків та повідомлень. Ольга буквально діставала її:
“Катрусю, я повинна тобі все пояснити!”
“Це було помутніння… Я не знаю, що на мене найшло…”
“Ти ж моя єдина сестра! Благаю, дай мені шанс!”
Катя методично видаляла всі повідомлення. На роботі вона взяла відпустку – не могла зараз зосередитись. Колеги з тривогою поглядали на її змарніле обличчя, але запитань не ставили.
Одного ранку вона побачила Ольгу біля своїх дверей. Сестра виглядала змученою, з червоними від сліз очима.
– Катю, будь ласка… – почала вона.
– Іди.
– Ні, вислухай! – Ольга схопила її за руку. – Я знаю, що зрадила тебе. Але ти завжди була такою правильною, такою ідеальною… А я… я просто заздрила. Андрій здавався таким нещасним, коли розповідав про ваші проблеми…
Катя різко забрала руку:
– Про які проблеми, Олю? Що ти знала як моя сестра? Про те, що я ділилася з тобою найпотаємнішим? І ти використала це?
– Я не хотіла! – заплакала Ольга. – Просто він був такий уважний, такий… Я відчула себе особливою.
– А я? Ким я повинна почуватися? – тихо спитала Катя. – Ти була єдиною людиною, кому я довіряла беззастережно. Навіть більше, аніж чоловікові.
– Вибач мені… – прошепотіла Ольга.
– Ні, – похитала головою Катя. – Деякі речі пробачити не можна. Іди. І більше не приходь.
Увечері того ж дня надійшло повідомлення від Андрія:
“Я все зіпсував. Ольга – це помилка. Я люблю тільки тебе.”
Катя посміхнулася. Як легко вони зруйнували все, що було дороге, а тепер намагаються склеїти уламки сльозами та вибаченнями. Вона відкрила скриньку з прикрасамиі дістала обручку. П’ятнадцять років вона її не знімала. Тепер вона здавалася неймовірно важкою.
Завтра вона віднесе її у ломбард. А потім зателефонує юристу.
…Осінь пофарбувала місто в золото. Минуло три місяці з того вечора, який розділив життя Каті на “до” та “після”. Розлучення пройшло швидко і тихо – Андрій не став заперечувати жодної її вимоги. Може, від почуття провини, а може просто втомився.
Вона поринула в роботу з головою.
Ольга продовжувала писати, але рідше. В останньому повідомленні було:
“Я втратила не тільки сестру, а й себе. Андрій пішов. Виявилося, я зруйнувала все заради ілюзії.”
Катя видалила повідомлення, не відповівши. Дивно, але переживання притупилися. Залишилася лише втома і якесь нове почуття – свободи.
Одного з таких вечорів вона зіткнулася з Андрієм у супермаркеті. Він змарнів, у волоссі з’явилася сивина.
– Катю… – почав він.
– Не треба, – спокійно зупинила вона його. – Все вже сказано.
– Я просто хотів… Ти виглядаєш щасливою.
– Я не щаслива, Андрію. Я вільна. Це – різні речі.
Вдома, розбираючи покупки, вона побачила своє відображення у вікні. Справді, вона змінилася. Зникла м’якість у погляді, з’явилася якась внутрішня сила. Жінка у відображенні знала собі ціну.
Задзвонив телефон – новий знайомий із курсів англійської запрошував на виставку. Катя посміхнулася. Можливо, вона не готова до нових стосунків. Але вона точно готова до нового життя.
На столі лежало запрошення на день народження племінниці – доньки Ольги. Катя довго дивилася на конверт. Дівчинка не винна у вчинках матері. Можливо, варто…
Ні. Поки що рано.
…Грудень закутав місто снігом. Катя стояла біля вікна свого кабінету, спостерігаючи за сніжинками. На столі лежала купка документів та новенький закордонний паспорт – через тиждень вона їде на конференцію у Барселону.
Раніше вона завжди відмовлялася від таких поїздок, боячись залишити Андрія одного. Тепер ця думка викликала тільки гірку усмішку.
Телефон завібрував – повідомлення від дочки Ольги:
“Тітко Катю, я дуже сумую. Мама плаче щовечора. Вона каже, що зробила найбільшу помилку в житті. Будь ласка, поговори з нею.”
Катя заплющила очі. Племінниця… Єдина ниточка, яка ще пов’язувала її з минулим. Вона набрала номер:
– Привіт, сонечко.
– Тітонько Катю! – голос дівчинки здригнувся. – Ти подзвонила!
– Послухай мене уважно. Те, що сталося між дорослими – це їхня історія. Ти тут ні до чого. Я тебе люблю, і це не зміниться.
– Правда? А можна… можна ми зустрінемося?
Катя помовчала.
– Так. У ці вихідні, якщо хочеш. Тільки ти і я.
Після розмови вона довго сиділа, дивлячись на сніг. Життя не закінчується зрадою. Воно просто стає іншою.
Увечері, повертаючись додому, Катя помітила у вітрині книгарні своє відображення. Строге темне пальто, пряма спина, впевнений погляд. Де та м’яка, трохи наївна жінка, котра вірила, що сім’я – це назавжди?
Вона дістала телефон, перегорнула контакти до літери «О”.
Палець завис над кнопкою “Видалити”. Ні, нехай лишиться. Як нагадування про те, що іноді потрібно втрачати, щоб знайти себе.
У квартирі пахло корицею – вранці вона спекла печиво за новим рецептом. На столі лежали квитки до Барселони. А ще візитка психолога, до якого вона почала ходити місяць тому.
“Знаєте, Катерино,” – сказав він на останньому сеансі, – “іноді зрада – це подарунок. Вона звільняє нас від ілюзій і змушує рухатися вперед.”
Катя увімкнула музику і підійшла до вікна. За склом кружляв сніг, вкриваючи місто білим покривалом.
Старий рік добігав кінця, забираючи з собою переживання й образи.
Попереду був новий розділ – її власна історія…