– Невже ми це зробили? – Катя стояла біля під’їзду, притискаючи горщик з фікусом. Вона навіть не могла повірити, що вони нарешті переїхали.
Весь цей час вона із чоловіком Славком та донькою Василиною жили в однокімнатній квартирі, яка дісталася Славку від бабусі. Василина вже перейшла до другого класу, і жити в одній кімнаті ставало дедалі складніше.
А тут, нарешті, Славко перейшов на іншу, більш оплачувану роботу, і вони вирішили, що настав час щось міняти. І як би їм не хотілося уникнути іпотеки, все ж таки самі купити квартиру вони не могли.
Вибір упав на новобудову. Новий будинок, ремонт у квартирі було зроблено попередніми мешканцями, які купили житло, але вирішили потім продати. Навіть не жили тут, але гарний ремонт зробили.
Квартира була двокімнатною, просторою. Велика кухня, яка могла служити ще й вітальнею, дві чудові кімнати, широкий коридор. Загалом місця цілком вистачало.
Сьогодні вони переїхали. Вантажники занесли всі меблі та важкі речі, а вже Катя з Славком віднесли все інше. Ось і квітка теж переїхала до нового будинку.
Василина була щаслива. У неї тепер є своя кімната, великий стіл біля вікна, за яким вона робитиме уроки. Бо раніше на кухні доводилося їх робити. А ще всі її речі тепер лежать окремо від батьківських, і вона не шукатиме свої, серед речей мами та тата.
Перші кілька тижнів Катя та Славко облаштовувалися. Наводили лад, збирали меблі.
Звісно, було трохи незвично жити у новобудові. Багато людей, машин. Раніше вони жили у маленькій квартирці, двір був практично закритим. Та й сусідів усіх більш-менш знали.
Але тут були інші порядки. Більшість навіть не уявляли, хто живе у них за стінкою. Віталися сусіди один з одним через раз, хіба що собачники та мами з маленькими дітьми знали трохи більше людей.
Але Катю та Славка це не надто хвилювало. Вони були не товариськими, тому відсутність дружби з сусідами їх не турбувала. Звичайно, якщо хтось раптом вирішить з ними познайомитись, вони проти не будуть. Але самі заводити дружбу не стануть.
А ось Василина вже першого тижня знайшла собі подружок. У дитинстві взагалі легше мати друзів. Можна підійти і просто познайомитися, і нікого це не бентежить.
До школи Василині було трохи далі, але все ж таки вона могла ходити пішки. Батьки спеціально підбирали нове житло, орієнтуюсь на доньку. Вони обидва працювали, і якщо зранку ще могли відвезти її до школи, то додому їй треба було добиратися самій.
Одного дня Василина поверталася додому зі школи, і біля під’їзду побачила бабусю, що сиділа, з книгою в руках. Був квітень, на вулиці різко потепліло, і тепер багато хто хотів насолодитися цим теплом, за яким так скучили після зими.
Коли Василина підходила, у цієї бабусі книга випала з рук. Василина одразу підскочила, підняла книгу, потрусила і простягла бабусі.
– Ой, дякую тобі. Руки погано тримають.
– Та нема за що. Ви гуляєте? – спитала Василина. Вона взагалі любила поговорити. Знала, що не можна спілкуватися з незнайомими, але це ж її двір, народу багато, та й бабуся, схоже, живе їхньому домі.
– Так, доню, гуляю. А ти, дивлюся, зі школи йдеш? Мабуть, хороші оцінки додому в портфелі несеш?
Василина зам’ялася.
– Ні, оцінку якраз таки погану отримала. З математики. Не зрозуміла тему.
– Буває, не переймайся, – усміхнулася бабуся.
– Мама засмутиться …
– А хочеш, я тобі зараз все поясню? Я раніше учителем математики працювала, – гордо сказала бабуся.
– Правда? – зраділа Василина. – Давайте!
– Мене Антоніна Григорівна звати. А тебе?
– А мене Василина. Ми в цьому під’їзді живемо, – вказала дівчинка на двері.
– А я в сусідньому.
Антоніна Григорівна й справді пояснила тему. І Василина одразу все зрозуміла. І навіть здивувалась, чому вона на уроці не змогла зрозуміти. Мабуть, їхня учителька Тамара Василівна якось складно пояснює.
– Якщо щось буде незрозуміло, ти заходь до мене. Квартира вісімдесят два, – промовила Антоніна Григорівна.
– Добре! Дякую вам!
Увечері дівчинка думала, розповідати мамі чи ні про її нову знайому. Але потім вирішила, що не варто. Мабуть, мама таке не схвалить. Скаже, що Василина знову до когось чіпляється, не дає відпочити спокійно старенькій жінці. А Василина не приставала, вона сама запропонувала.
Наступного дня, коли Василина знову поверталася зі школи, то побачила Антоніну Григорівну. Вона йшла з магазину, важко тримаючи в руках сумку з продуктами. Жінка справді була старенькою, було видно, як їй важко нести продукти.
Василина підбігла до неї і одразу забрала сумку.
– Ох, Василинко, налякала мене! Куди ж ти таку важкість схопила?
– А мені не важко! Знаєте, який у мене важкий портфель! Тож ваша сумка для мене легка! Давайте я донесу до дому.
А вже вдома Антоніна Григорівна пригостила Василину чаєм та цукерками, а ще допомогла з уроками.
– Дякую тобі за допомогу, – усміхнулася Антоніна Григорівна. – Бо ніхто мені не допомагає.
– А у вас що, дітей нема? – здивовано спитала Василина.
– Є син… Та не особливо він поспішає мене відвідати. Потрібна я йому була, доки квартиру не погодилася продати.
– А навіщо ви погодилися? – спитала Василина.
– Та допомогти хотіла. У мене квартира була розкішна! У центрі міста… стелі такі високі, що навіть штори я не могла почепити, доводилося когось просити! А ще чотири кімнати! Батько мій був свого часу великим начальником, йому цю квартиру дали! Та ось із дітей у нього тільки я лишилась, мені й дісталася квартирка. А потім син одружився, треба було їм із дружиною десь жити. Ось і запропонували вони цю квартиру розміняти, я погодилася. Собі двокімнатну купили, а мені ось цю, однокімнатну. Але я не скаржусь, вона простора, нова. Ось тільки шкода, що відвідувати мене зовсім перестали.
Василині було дуже шкода Антоніну Григорівну. А ще вона не розуміла, як можна забути про свою маму! Вона точно про своїх батьків ніколи не забуде.
– Тоді, я вам допомагатиму! – впевнено сказала Василина. – Ви ж мені з математикою допомогли!
– Ой, дякую. Але думаю, у тебе і своїх турбот вистачає.
– Мені не важко. Давайте по дорозі додому сміття викину. Щоб вам вже не йти. І коли вам потрібні будуть продукти, ви мені дзвоните, я сходжу і все куплю.
З того моменту Василина стала таємно допомагати Антоніну Григорівну. Мамі з татом так нічого і не говорила, не знала, як вони сприймуть. А Антоніна Григорівна, коли треба було, пояснювала Василині математику. У неї навіть оцінки покращувалися. Мама її хвалила, і навіть не уявляла, хто приклав руку до цих змін.
Але одного дня Антоніна Григорівна не відчинила Василині двері. Дівчинка, як завжди, зайшла до неї після школи. Хотіла побалакати і викинути сміття.
Василина і дзвонила, і стукала у двері. Але їй ніхто не відчиняв. Вона пробувала зателефонувати на телефон, думаючи, що, може, Антоніна Григорівна кудись пішла. Але на мобільний старенька теж не відповідала.
Василина почала нервувати. Вона відчувала, що щось не таке. Але що робити, вона не знала. І тоді зрозуміла, що настав час зізнаватися у всьому мамі.
Вона подзвонила їй, не стримуючи сліз.
– Що сталося? – захвилювалася мама, почувши схлипування своєї доньки.
– Мамо, з Антоніною Григорівною щось сталося!
– З ким?
Трохи заспокоївшись, Василина все розповіла. Звісно, мама дуже здивувалася і навіть не знала, як на це реагувати. Але вирішила, що спочатку треба з’ясувати, що зі старенькою, а потім вже думати, що сказати Василині.
Мама відпросилася з роботи та приїхала додому. Вони з Василиною сходили до сусідів, і в одних знайшовся номер сина Антоніни Григорівни.
Катя була в шоці. Чоловік зовсім не хвилювався, не хотів їхати. Зрештою погодився кур’єром надіслати ключі, мовляв, йому з роботи не піти.
Катя не пустила Василину в квартиру. Жінка похилого віку, з нею могло статися найстрашніше. А її доньці точно не варто таке бачити.
Але, на щастя, Антоніна Григорівна була живою, але їй було дуже погано. Катя викликала швидку, і в цей момент все ж таки в квартиру влетіла її дочка.
– Василино, – слабо посміхнулася Антоніна Григорівна. – Це ти мене врятувала, чи що?
– Я переживала, ви мені не відчинили. Подзвонила мамі.
Антоніна Григорівна перевела погляд на Катю.
– У вас чудова дочка. Я так була рада з нею познайомитись. Не сваріть її, вона лише хотіла мені допомогти.
Катя кивнула. Вона відчувала гордість за свою таку маленьку, але вже таку дорослу дитину. Звичайно, вона з нею побалакає, скаже про те, що таке від батьків приховувати не можна. І взагалі, без дозволу мами не можна ходити до чужих квартир. І що не всі бабусі бувають невинними.
Але це все згодом. Катя дала собі час пишатися донькою. Адже вона не кинула Антоніну Григорівну у біді, не пішла додому, коли не змогла додзвонитися. Адже невідомо, що було б далі. Можливо, і не вижила б ця жінка похилого віку.
Коли Антоніна Григорівна повернулася з додому, Катя на неї вже чекала. Вона подарувала жінці квіти та сказала, що мама дозволила їй її відвідувати. А ще, що вона запрошує її на вечерю, бо хоче з нею познайомитись ближче.
Антоніна Григорівна і мріяти не могла, що на старості років знову набуде родини. Її сім’я від неї відмовилася, але є люди, які готові допомогти. Є ті, кому не байдуже, що з нею трапилося. І в сусідньому під’їзді живе маленька, але вже така доросла дівчинка Василина, яка її врятувала.