Ольга не просто була заміжня, вона справді була за чоловіком, як за камʼяною стіною. Як сказав чоловік, так і буде. Він був главою сім’ї, вирішував усі важливі питання, а Оля, як справжній підлеглий, це все виконувала.
Коли у них народився син Олексій, чоловік сказав, що Оля більше не працюватиме.
– Як це так? – запитала вона. – Добре, перші три роки. А потім Олексій в садок піде, я можу і на роботу вийти.
– Все тобі пояснювати треба, – зітхав чоловік Іван. – Олексій спочатку часто нездужатиме, хто тебе на роботі триматиме з твоїми вічними лікарняними? А потім гуртки різні підуть. Та й не варто зволікати з другою дитиною. Потрібно щонайменше троє. А якщо не поспішити, то старими вже станемо. А нам ще дітей піднімати.
Оля лише кивнула головою. Логічно все Іван каже, тільки чомусь неприємно все це. Усе за Олю вирішили заздалегідь, життя її все розписали.
Коли Олексій пішов до садка, Оля захотіла вивчитися на права.
– Олексійка ж возити треба буде в різні гуртки, та й у поліклініку теж. Непогано б і мені навчитися водити.
– Нісенітниця яка! Знаєш, як кажуть про жінок за кермом? – Іван хмикнув. – Загалом, не жіноча ця справа. Не дозволю я наражати тебе і сина на небезпеку. Коли я зможу, я вас відвезу. А так, шукатимемо гуртки поруч із будинком, щоб ви дійти могли. Та й корисно ходити пішки.
Оля знову не стала сперечатися. Чоловіку видніше. Та тільки прикро було, що на мрії поставили хрест. Оля ще з юного віку мріяла, як вона водитиме машину. Їй здавалося, що це дуже цікаво. Ну і, звісно, зручно. Але Іван заборонив.
А потім Іван скомандував, що настав час йти за другим. І Оля послухалася. Невдовзі народилася донька Марійка.
І все почалося за ново. Безсонні ночі, постійне перебування у чотирьох стінах. Часом, Олі так хотілося кудись вибратися, вийти на роботу або зустрітися з подругами, але Іван був проти.
До речі, з дітьми та по дому він допомагав. Але робив лише те, що вважав за потрібне. Міг зранку встати і сказати, що відвезе Олексійка до садка. А коли його про це просила Оля, він завжди відмовлявся. Мовляв, сьогодні це мені незручно.
Із грошима теж усе було досить складно. Іван був економним, рахував кожну копійчину. Тому Олі він давав певну суму грошей, в яку вона мала вкластися. Звісно, якщо траплялися непередбачені обставини, типу недуги чи порваної куртки, Іван завжди додавав грошей. Але найчастіше Оля вкладалася у стандартну суму, бо, якщо грошей раптом не вистачало, вона мала навести аргументи, щоб Іван не вважав її марнотраткою.
Єдиною віддушиною Олі були книги. Коли Олексій був у садку, Марійка спала, а їжа була приготовлена, Оля поринала в інший світ. Там були пригоди, там була дружба, там була пристрасть та хвилювання. Загалом все те, чого не було у Олі.
Її життя крутилося навколо чоловіка та двох дітей. І коли Марійка пішла до садка, а Олексій до школи, чоловік почав активно натякати на третю дитину.
Оля вже була до цього готова. Вона, власне, навіть упокорилася з тим, що її життя завжди буде таким. Нудним, сірим, у чотирьох стінах. І вона навіть вже не мріяла про щось інше, адже всі її мрії розтоптували на корені.
Але все змінилося одного дня. Якось Іван прийшов із роботи і сказав Олі, що їм треба поговорити.
Вони зачинилися на кухні, щоби діти їх не підслухали.
– Щось сталося? – Запитала Оля. – Щось із роботою?
– Ні, з роботою все гаразд. Справа в тому, Оля, що я від тебе йду.
– Що?
Ольга дивилася на чоловіка і не могла зрозуміти сенс фрази.
– Куди ти йдеш? – запитала вона не розумне питання.
– Не куди, а до кого. До іншої, Олю. Розумієш, наше життя перетворилося на рутину, а я зустрів іншу. Вона весела, легка, із нею цікаво. А що ж у нас? Спільні вечері та обговорення дітей. Звичайно, в цьому не тільки твоя вина, мабуть, є і моя. Але ж так жити далі неможливо. Мені з тобою нецікаво.
Оля мовчала. Вона осмислювала почуте. Звісно, з нею йому не цікаво. Що й казати, Олі і самій із собою нудно. Чому так? Та тому, що її замкнули в чотирьох стінах.
– Але ж ти сам хотів, щоб я сиділа вдома і виховувала дітей… – пробурмотіла вона.
– До чого тут це? – скривився Іван. – Справа не в тому, чим ти займаєшся. Справа в тому, яка ти всередині. Тільки давай без з’ясувань стосунків і сварок, гаразд? Я зберу речі та поїду. Квартиру залишаю тобі та дітям. Аліменти платитиму справно.
Іван навіть, начебто, запишався собою. Мовляв, ось який я молодець, не смієш ти на мене злитися.
– Ти ж тиждень тому говорив про третю дитину? Невже ти на той момент не знав, що підеш? – запитала Оля.
– Я думав про те, чого не вистачає. Спершу вирішив, що ще одного малюка, але потім зрозумів, що це нічого не виправить. Давай закриємо тему. Я повечеряю, а потім піду збирати речі.
Якось механічно Оля поклала своєму чоловікові їжі, а потім пішла допомагати йому з речами. А то треба все акуратно скласти.
Іван пішов. Оля сиділа у вітальні та думала про те, що їй робити. Останні десять років вона робила тільки те, що казав їй чоловік. Вона ніби вже розучилася сама приймати рішення.
Було страшно. Адже Іван нехай і не прямо, але казав, що Оля не пристосована до життя. Що він знає краще. А тепер він пішов, і Оля переживала, що не впорається.
Всю ніч вона прокрутилася в ліжку, думаючи, що робити далі. Але до найцікавішого висновку вона дійшла лише під ранок. Так, вона переживала, але тільки через те, як житиме. І жодного разу вона навіть не заплакала через те, що чоловік пішов.
І ця думка, що її не надто турбує відхід Івана, надав їй сил. То може, й кохання давно не було? Оля жила з ним за звичкою, бо так треба було. А кому треба було? Начебто, тільки Івану.
Вранці, незважаючи на безсонну ніч, Оля вже була начебто іншою людиною. Сина відвела до школи, доньку до садка. Потім почала переглядати оголошення про роботу.
Подзвонила подругам, з якими вже сто років не бачилася, домовилася зустрітися. А потім, підрахувавши гроші, вирішила, що настав час порадувати себе. І купила собі нову сукню. Обновок у неї давно не було, Іван вважав, що ні до чого це. Що це марна трата грошей.
Сьогодні Оля була щасливою. Вона робила те, що хотіла. Дітям щось приготувала швидко, а сама з’їла на вечерю бутерброд, радіючи, що не треба стояти біля плити. А ще вона планувала. Багато, багато планів.
За тиждень Оля вже вийшла на роботу. За місяць пішла вчитися в автошколу. Нарешті її мрія буде виконана.
Почала відвідувати різні кафе, почала відправляти дітей до бабусі, а сама відпочивати. Чоловік раніше не дозволяв цього робити, мовляв, батьки мають виховувати.
Оля, начебто, помолодшала. Зайнялася спортом, відкладала гроші на покупку машини. Бачилася зі старими друзями та завела нових.
Вона робила все те, що мріяла. І що, як вона думала, їй не можна. Але, виявляється, все було цілком можливо, якщо прибрати одну лише перешкоду – чоловіка.
А тут, через півроку, той чоловік вирішив раптом повернутися в сім’ю. Мабуть, ту, іншу він теж намагався підім’яти під себе, але не вийшло. А може, навпаки, вийшло, і Іван зрозумів, що дружина була навіть найкращим варіантом.
Якось увечері, коли діти були в бабусі, а Оля дивилася серіал, пролунав дзвінок у двері. На порозі був чоловік із валізою в руках. Виглядав він так само, як і коли йшов. Наче й не було цього півроку.
– Привіт, Оля. Я повернувся, – усміхнувся він. – Я був неправий. Давай почнемо все спочатку. І давай заведемо ще одну дитину.
Оля дивилася на нього та розуміла, що нічого не відчуває. Ні кохання, ні ненависті. Єдине, що Іван був нагадуванням того, сірого та нудного життя. І це їй не подобалося.
– Іване, ми більше не будемо разом. Мені без тебе набагато краще. Я живу повноцінним життям, працюю, зустрічаюся із друзями. І так, я здала на права і незабаром куплю машину. Навіщо ти мені?
– Ну, ми можемо все це обговорити, – зніяковів Іван, не чекаючи відсічі.
– А нема що обговорювати. Вибач, у мене справи.
Оля зачинила перед колишнім чоловіком двері та повернулася до серіалу. Вона зараз, начебто, назавжди зачинила двері у своє минуле. А попереду лише світле майбутнє, в якому багато цікавих подій. І її колишньому чоловікові в ньому точно місця немає.