– Синку, будь ласка, глянь, термін придатності на цьому маргарині. Очі вже не ті, ніяк не розберу, а окуляри вдома залишив…
Іван обернувся на тихий голос і побачив дідуся в потертому пальті, який з надією простягав йому пачку маргарину.
– Звичайно, зараз подивлюся, – Іван взяв упаковку і примружився, вдивляючись у дрібний шрифт. – Так, придатний до… 15 квітня наступного року. Ще довго.
– Дякую, синочку, – старий з полегшенням зітхнув і потягнувся по маргарин.
Іван миттю глянув на цінник і насупився:
– Дідусю, то це ж найдешевший. Ну куди таке, це не маргарин. Може, інший візьмете? Масло ж он, те що вище лежить, нормальне.
Старий сумно посміхнувся, його очі на мить зустрілися з поглядом Івана:
– А що вдієш, синку? Все, на що вистачає грошей.
З цими словами він повільно поклав пачку в свій порожній кошик і пішов далі.
Іван застиг, дивлячись услід дідусю. Щось стрепенулося в грудях – чи то жалість, чи сором за свій нещодавній порив. Він раптом згадав свого діда, який теж під кінець життя рахував кожну копійку.
Сам не знаючи чому Іван не міг відвести погляду від старого. Той повільно рухався вздовж полиць, довго зупиняючись біля найдешевших товарів. Ось у кошику опинився буханець сірого хліба, потім пара картоплин, самотня цибулина.
Біля полиці з крупами дідусь дістав з кишені потертий гаманець, довго перераховував монети, потім, важко зітхнувши, взяв найменшу пачку вівсянки.
Іван відчув, як підступає грудка. Він згадав ранкову розмову з дружиною про нову куртку, про путівку на море, про ремонт у квартирі. І раптом ці проблеми видалися йому такими дрібними в порівнянні з тим, що він зараз бачив.
Старий тим часом подався до каси. Іван, сам не розуміючи, що робить, схопив візок і почав швидко наповнювати його продуктами: курка, молоко, яйця, фрукти, овочі, крупи. Він поспішав, переживаючи випустити дідуся з поля зору.
Розплатившись на касі, Іван вискочив на паркування. Він побачив знайому постать, яка повільно брела в бік зупинки.
– Стривайте! – гукнув Іван. – Зачекайте, будь ласка!
Старий неквапливо обернувся, дивлячись здивовано на захеканого молодика.
– Вибачте, – почав Іван, переводячи подих. – Я… Я хотів запропонувати вам допомогу. Давайте я вас підвезу? І ось, візьміть, будь ласка, – він простягнув пакети з продуктами. – Я купив трохи їжі… Якщо ви не проти.
Старий розгублено подивився на пакети, потім на Івана. В його очах промайнуло щось – чи то недовіра, чи надія.
– Що ти, синку, не варто було… – почав він, але голос його здригнувся.
– Будь ласка, візьміть, – м’яко наполягав Іван. – Мені справді не важко. І давайте я вас додому відвезу, гаразд?
Літній чоловік помовчав кілька секунд, а потім повільно кивнув:
– Дякую тобі, добрий ти. Вибач, що побачив, як бідно я живу. Як тебе звуть?
– Іван, – усміхнувся молодик.
– А мене Федір Михайлович, – відповів старий, і вперше за весь день його губ торкнулася легка посмішка. – Що ж, поїхали, Іване. Дай Бог тобі здоров’я за твою доброту.
Вони попрямували до машини Івана, і в цю мить обидва ще не знали, що ця випадкова зустріч у супермаркеті змінить їхнє життя назавжди.
Дорога була недовгою, але за цей час Іван дізнався історію Федора Михайловича. Старий розповідав неохоче, наче кожне слово давалося йому важко.
– Дружини моєї, Ганни Петрівни, не стало десять років тому. А син… — Федір Михайлович замовк, дивлячись у вікно на будинки, що пролітали повз.
– А що з сином? – тихо спитав Іван.
– Зник він. Давно вже. Поїхав на заробітки і зник. Я все чекав, сподівався. Навіть заяви писав, та тільки все без толку. Хто там з таким розбиратиметься? – махнув він рукою і знову відвернувся до вікна.
Іван слухав, і дуже переживав за цього самотнього дідуся.
– А ти сам ким працюєш? – запитав Федір Михайлович, мабуть, бажаючи змінити тему.
– На заводі, – відповів Іван. – Бригадир я.
– Хороша робота, – кивнув старий. – Стабільна.
Іван посміхнувся:
– Так, робота нормальна. Тільки ось дружина незадоволена. Все їй мало.
– Ех, синку, – зітхнув Федір Михайлович. – Головне – щоб у родині кохання було. А гроші – то діло наживне.
Вони під’їхали до обшарпаної п’ятиповерхівки. Іван допоміг дідусю донести пакети до квартири на четвертому поверсі.
– Дякую тобі ще раз, – сказав Федір Михайлович, стоячи на порозі. – Дай Бог тобі всього найкращого. Може, чаю хочеш?
Іван посміхнувся:
– Нема за що, справді. Я б із задоволенням, але мені пора вже. Ось візьміть мій номер телефону. Якщо щось знадобиться – дзвоніть, не соромтеся.
Вже йдучи, Іван непомітно поклав у кишеню куртки старого конверт із грошима – премією, яку він отримав сьогодні на роботі…
…Додому Іван приїхав пізніше, аніж зазвичай. На порозі його зустріла дружина. Ольга виглядала дуже роздратованою.
– Де ти ходиш?! – почала вона. – Я вже годину як вдома!
Іван втомлено зітхнув:
– Вибач, затримався…
– Ну що, дали премію? – нетерпляче запитала Ольга. – Я вже суші на вечерю замовила. І сукню придивилася – ту саму, червону, пам’ятаєш?
Іван похитав головою:
– Вибач, Олю. Грошей немає.
Обличчя Ольги спохмурніло:
– У сенсі нема? Ти ж казав, що сьогодні маєш отримати премію?
Ольга не розуміла, що відбувається.
– Не дали, – збрехав Іван. – Перенесли на наступний місяць.
– Та скільки можна?! Ти розумієш, що всі на тобі їздять? Премію йому не дали, а він і голову в пісок! Треба було вимагати! – ахнула Ольга. – Ось чоловік Олени – той так, вміє гроші заробляти. І подарунки дарує, і на курорти возить. А ми були три роки тому востаннє!
Іван дивився на дружину, і йому раптом стало нестерпно сумно. Він згадав Федора Михайловича, його самотню старість, його щиру подяку за просту людську доброту.
– Як я міг так помилитися? – тихо пробурмотів він.
– У сенсі? – не зрозуміла Ольга.
– Як я міг помилитися в людині? – повторив Іван голосніше. – Даремно я одружився.
– Не подобається щось? Валізу в руки й уперед, не тримаю, – заявила дружина.
– Так і зроблю, мабуть.
Ольга замовкла, вражена його словами. А Іван розвернувся і вийшов з квартири, гримнувши дверима…
…Наступні пів року були для Івана часом переоцінки цінностей. Він розлучився з Ольгою, незважаючи на її сварки. Переїхав у маленьку орендовану квартиру. І став частіше відвідувати Федора Михайловича.
Старий спочатку соромився, не хотів обтяжувати хлопця. Але Іван був наполегливий. Він приносив продукти, допомагав з прибиранням, просто сидів і говорив. Поступово між ними почалася справжня дружба.
Федір Михайлович розповідав про свою молодість, роботу інженером на великому заводі, про любов до дружини. Іван слухав, і йому здавалося, що він дізнається про якусь важливу, втрачену мудрість.
– Знаєш, синку, – говорив старий. – Я прожив довге життя. І зрозумів одну просту річ – головне – це не гроші, не кар’єра, навіть не здоров’я. Головне – це люди, які поряд з тобою. Ті, хто підтримає в скрутну хвилину, і розділить радість в щасливу. Ось що по-справжньому важливе.
Іван кивав, відчуваючи, як ці прості слова відгукуються у його душі.
…Минув рік. Була осінь – золота, щедра на сонце й яскраві фарби. Іван і Федір Михайлович ходили по лісу, збираючи гриби. Старий помітно зміцнів за цей час – нормальне харчування й турбота зробили свою справу.
– А я ж так і не спитав тебе, синку, – раптом сказав Федір Михайлович, зупиняючись біля великої сосни. – Чому ти все-таки розлучився?
Іван зітхнув. Він уже й сам майже забув про те життя, яке було в нього до зустрічі з ним.
– Розумієте, Федоре Михайловичу, – почав він, підбираючи слова. – Я раптом зрозумів, що живу не своїм життям. Що женуся за якимись чужими цілями, намагаюся відповідати чужим очікуванням. А дружина… Вона просто була частиною цього чужого життя. Коли я зустрів вас, щось у мені перевернулося. Наче згадав, що таке справжня доброта, справжня мудрість. І зрозумів, чого насправді хочу.
Федір Михайлович уважно слухав.
– Ех, синку, – зітхнув він, коли Іван закінчив. – Складно одному жити на світі, аж надто самотньо…
Іван посміхнувся:
– А знаєте, Федоре Михайловичу, я так не думаю. Краще добре одному, аніж погано разом.
Старий засміявся і поплескав Івана по плечу:
– Мудро говориш, синку. Мудро.
Вони пішли далі по всипаному листям лісу. Попереду на них чекав ще цілий день, сповнений тихої радості й неспішних розмов.
Увечері, повернувшись додому, Іван довго сидів біля вікна, дивлячись на місто, яке засинало. Він думав про своє життя, як змінився за цей рік.
Раніше він гнався за примарним успіхом, міряв своє життя нав’язаними стандартами. А тепер навчився цінувати прості речі: тихий вечір із книгою, прогулянку у парку, розмови до душі.
Він згадав, як уперше побачив Федора Михайловича у магазині – самотнього, нещасного. І подумав про те, скільки таких людей навколо нас – непомічених, забутих, які потребують простого людського співчуття.
Іван дістав телефон і набрав номер.
– Алло, Федоре Михайловичу? Це Іван. Як ви? Так-так, я вже добрався. Слухайте, а давайте на наступні вихідні на риболовлю з’їздимо? Я тут одне місце придивився…
Він говорив і посміхався, відчуваючи, як теплішає на серці. Адже тепер він мав людину, якій він був по-справжньому потрібний. І це було найголовніше.
…Минуло ще кілька років.
Федір Михайлович, як і раніше, жив у своїй квартирі, але тепер вона була відремонтована і обставлена новими меблями. Іван наполіг на цьому, незважаючи на відмовки старого.
Вони часто проводили час разом – ходили на риболовлю, у ліс по гриби, просто сиділи на лавці у парку, спостерігаючи за дітьми на майданчику.
Федір Михайлович став для Івана не просто другом – він замінив йому батька, якого Іван втратив у ранньому дитинстві.
Іван часто згадував слова, які Федір Михайлович сказав йому одного разу.під час їхньої недільної прогулянки:
– Знаєш, синку, життя – воно як річка. Можна пливти за течією, дозволяючи йому нести тебе куди заманеться. А можна грести, обираючи свій шлях. Ти вибрав друге, і я пишаюся тобою.
Ці слова стали для Івана своєрідним гаслом. Він покинув роботу на заводі й відкрив невелику майстерню з ремонту побутової техніки. Справа йшла не швидко, але впевнено. Люди цінували чесність Івана, його золоті руки та вміння знайти підхід до будь-якої, навіть найпримхливішої техніки.
Федір Михайлович теж розквіт за ці роки.
Якось теплого весняного дня вони сиділи на лавці в парку, спостерігаючи за дітьми, що гралися.
– Іване, – раптом сказав Федір Михайлович. – Я ось думаю… Може, тобі знову одружитися? Погано хорошому молодому чоловікові одному бути.
Іван посміхнувся:
– Знаєте, Федоре Михайловичу, я не почуваюся самотнім. У мене є ви, є друзі, улюблена справа. А кохання… Якщо йому судилося прийти, то воно прийде. Я не хочу квапитися.
Старий уважно подивився на Івана:
– І то, правда, синку…
Вони помовчали, насолоджуючись спокоєм і теплом весняного дня. Раптом Федір Михайлович тихо сказав:
– Знаєш, Іване, я ж щодня Богові дякую за те, що він послав мені тебе. Ти для мене як рідний став.
– Ви теж стали мені рідним, Федоре Михайловичу. Ви навчили мене багато чого. Як жити щиро, як цінувати прості речі, як залишатися людиною в будь-якій ситуації.
Вони ще довго сиділи на лавці, розмовляючи про життя, минуле й майбутнє. Коли стало вечоріти, Іван допоміг Федору Михайловичу підвестися:
– Ходімо додому, Федоре Михайловичу.
Вони повільно пішли алеєю, про щось тихо перемовляючись. Двоє людей – молодий і старий, такі різні і водночас такі схожі. Двоє людей, чиї життя змінилися завдяки випадковій зустрічі та простій доброті.
А навколо шуміло місто. Люди поспішали у своїх справах, занурені у свої турботи й проблеми. Але, можливо, хтось із них, дивлячись на Івана та Федора Михайловича, задумається про те, що іноді досить просто протягнути руку допомоги незнайомій людині, щоб змінити не лише її, а й своє життя.
…Через два роки Іван зустрів Ганну – добру, розумну жінку, яка поділяла його погляди на життя.
Вони побралися, і незабаром у них народилася дочка, яку назвали Софією.
Федір Михайлович став для маленької Софії улюбленим дідусем. Незважаючи на похилий вік, він знаходив сили гратися з дівчинкою, розповідати їй казки і вчити життєвій мудрості.
Щонеділі вся родина збиралася за великим столом. Іван готував свій фірмовий борщ з пампушками, Ганна пекла пиріг, а Федір Михайлович розважав усіх історіями зі свого багатого на події життя.
Одного з таких вечорів, коли Софія вже спала, а дорослі сиділи на веранді дачі Ганни, насолоджуючись теплим літнім вечором, Федір Михайлович раптом сказав:
– Знаєш, Іване, я прожив довге життя. Бачив багато хорошого й поганого. Але зараз, дивлячись на вас, на маленьку Софійку, я розумію, що все було недаремно. Ти подарував мені нову сім’ю, нове життя. І я йду спокійно, знаючи, що ти продовжиш нести добро в цей світ…
Іван хотів щось сказати, але Федір Михайлович зупинив його жестом:
– Не треба слів, синку. Просто знай, що ти зробив старого щасливим. І пам’ятай – головне у житті – це не гроші, не кар’єра, навіть не здоров’я. Головне – це люди, яких ми любимо, й добро, яке ми несемо у світ.
…Через місяць Федора Михайловича не стало. Він пішов тихо, уві сні, з усмішкою на обличчі. Іван довго стояв біля його могилки, згадуючи все, чого навчила його ця дивовижна людина.
А потім він повернувся додому, обійняв дружину й дочку, і зрозумів, що життя продовжується. І що тепер його черга нести у світ ту мудрість і доброту, якими так щедро ділився з ним Федір Михайлович.
Щоразу, проходячи повз той самий супермаркет, Іван з теплотою згадував той вечір, коли випадкова зустріч змінила його життя.
І щоразу він думав про те, як важливо залишатися людиною в будь-якій ситуації, як важливо не проходити повз чуже лихо.
Адже ніколи не знаєш, яка випадкова зустріч може змінити твоє життя і зробити тебе кращим…