Іванко, хлопчина п’ятнадцяти років дружив із сусідом Миколою.
Вони разом ходили у сільську школи, купалися весь теплий сезон на річці. Микола був на рік старший.
В обох хлопців були сестри, а з дівчатами їм не хотілося спілкуватися. До певного часу.
Але коли з’явилася влітку в селі Аліна, онука однієї з сусідок, то обидва хлопці аж задивилися на неї. Дівчина відрізнялася від місцевих дівчат. Вона була худенька, струнка, з білою ніжною шкірою і світлими кучерями.
Хлопці ходили вечорами на посиденьки біля багаття за околицю, де збиралися старші школярі. Аліну приводила туди сестра Миколи.
Двоє друзів були зачаровані новенькою дівчиною, а Аліна поводилася просто і, здавалося, не помічала уваги хлопців.
– Ну, що, – сказав якось Микола Івану, – настав час і заробляти нам починати. Не все ж відпочивати і на городах допомагати батькам.
– Нас нікуди не візьмуть, – з сумом відповів Іванко, – замолоді ми, та й ніякої роботи немає.
– А нам і не треба нікого. Ми самі будемо продавати ягоди. У мене ж дядько у місті. Він візьме ягоди на продаж, бо сам на базарі торгує. Міські все куплять. Нам тільки збирай і не лінуйся відвозити. Згоден? – Запитав Микола.
– А ти що хочеш на зароблені гроші купити? – поцікавився Іван.
– Я хочу мопед. Є на прикметі один, я ж казав тобі раніше. Віктор свій продає. Він у нього хороший, і не дорогий, – відповів Микола. – А ти?
– Я поки що й не знаю… Може, джинси нові куплю, чи матері грошей дам. Вічно не вистачає … – Замислено сказав Іван. – А де ж ми стільки ягід знайдемо, щоб грошей заробити?
– Ягід повно. У нас у селі на занедбаних садках можна збирати, а там їх ого-го скільки. У своїх садках батьки дадуть зібрати смородину й аґрус. У нас по десять кущів. Куди нам стільки? Ніколи не з’їдаємо всього, – сказав Микола, – потім і вишня піде. На старий хутір поїдемо на велосипедах. Там багато теж.
– Чудово! А ще можна й чорниці набрати. У лісі її теж є. Тільки не лінуйся, – запропонував Іван.
Літо було хороше: спекотні дні чергувалися з дощами, а часом і з грозами. Чорниця була великою, соковитою. Діти приносили багато ягід. Ходили в ліс на день. Спочатку збирали, а на другий день зранку їхали у місто продавати. Іноді й не встигали дійти до продавця, збували ягоди прямо перехожим на вулиці.
Балакучий Микола брав номери телефонів у покупців і обіцяв привезти додому й інші ягоди.
Після чорниці на продаж пішла і чорна смородина, що достигала швидше за червону. І так хлопці збирали гроші, і раділи своїм успіхам. А Аліні завжди діставалося частування від них: вони приносили ягоди на вечірні посиденьки біля багаття.
– Ой, балуєте ви мене, ягідники-бізнесмени, – усміхалася вона, і куштувала ягоди разом із подругами.
Минали тижні. Хлопці вже збирали малину, а потім настала черга їхати на хутір і по вишню. Цими днями хлопчики втомлювалися особливо.
Але вишня була стигла, солодка і швидко наповнювала відерця.
Того ж вечора хлопці відвозили товар у місто на велосипедах, добре село було неподалік – всього за десять кілометрів. Поверталися вони втомлені і вже не встигали побачитися з друзями, було й пізнувато, та й хотілося відпочити.
– Вранці раніше встанемо, щоб більше ягід нарвати. А потім уже й у своїх садах зберемо. А то не випередили б нас інші, хто спритніший, – командував Микола.
– Аж надто ви до грошей ласі, – якось сказала Івану мати, – так і літа не побачите, і хоч гроші зайвими не бувають, але все ж шкода мені тебе. Бо ж втомлюєшся он як…
– Нічого, скоро ягоди закінчаться. А там і гриби почнуться, а це набагато легше. Нам уже й грибів замовили люди. І ми пообіцяли… – відповів Іван.
– Так що ж ти збираєшся купувати, мільйонере ти мій? – Мати обійняла Івана.
– Ну, поки не знаю… Напевно, подарунок якійсь одній дівчинці… – почервонів син.
– А-а-а, розумію… Аліні, чи що? – усміхнулася мама.
– Сестра вже сказала? – Засоромився Іван, – так, їй, Аліні. Ось тільки не знаю що купити. Ми дружимо, і хотілося б щось на згадку.
– На згадку це можна, – зітхнула мама, – мені на згадку колись один хлопець брошку подарував. Досі зберігаю, іноді ношу. Та срібна, що в скриньці лежить…
До серпня погода почала псуватися. Відчувалося швидке наближення осені. Середина серпня вже була менш сонячна.
– Ну, закриваємо наш сезон, – підбив підсумки роботи Микола.
Він покликав із собою Івана, коли приганяв мопед від колишнього хазяїна.
Хлопці два дні оглядали мопед, мили, чистили та їздили вулицею. Микола був дуже задоволений.
Іван купив в останній візит у місті срібну брошку. Вона була невеликою, блискучою, у формі трояндочки, перетягнутою стрічкою.
У місті він купив і букет червоних троянд. Їх теж продавчиня в кіоску перев’язала червоною шовковою стрічкою.
– Це кому ж? – Поцікавився Микола, дивлячись на радісного Іванка.
– Яке тобі діло? Може, матері… – сухо відповів Іван.
Він ревнував приятеля до Аліни. Дуже вже Микола вільно поводився з нею.
Прямо з автобуса Іван пішов до Аліни, щоб не показувати вдома такий букет.
Вона вийшла на ґанок і ахнула:
– Ти чого це, Іванку?!
А він, соромлячись і широко посміхаючись, простягнув їй букет троянд. А потім і коробочку з брошкою.
– Хіба в мене день народження? Чи якесь сьогодні свято? – не приховувала свого здивування Аліна.
Вона зазирнула в коробочку і похитала головою.
– Це тобі. Просто так… – відповів сяючий Іванко. – Бери. У мене ще багато грошей залишилося… Потім і в кіно можна сходити…
Йому сподобалася посмішка Аліни, і він вважав, що догодив їй. Однак вона закрила коробочку з брошкою і одразу повернула її назад.
– Не можу я прийняти такий подарунок, ти зовсім вже? Ні за що не дарують… А квіти… Я дуже люблю троянди… Гаразд, квіти візьму, але більше не принось. Своїх в саду повно. Навіщо на магазинні витрачатися? – Аліна забрала квіти додому, і невдовзі повернулася. Іванко сидів на ґанку трохи засмучений, не розуміючи, чому відмовилася від подарунка Аліна.
Але тут сталося неймовірне. Почувся звук мопеда. Микола ошатний, у кепці і в білих кросівках під’їхав до будинку Аліни.
– Ти що тут ходиш? – грубо спитав він Іванка.
І не встиг той щось відповісти, як Аліна, підбігши до Миколи, сіла ззаду на мопед, обхопивши руками хлопця за пояс.
– Бувай, не сумуй, приятелю! – насмішкувато гукнув Микола, і дав газу.
Мопед повільно, а потім швидше поїхав сільською дорогою за околицю, а далі до лісу.
Іван тільки проводжав очима щасливого друга, і ледве міг дихати від сорому, ревнощів та розчарування.
Він повернувся додому, і мати з порога спитала його:
– Це до кого ж ти ходив із букетом?
– Повз вас і муха не пролетить… – пробурмотів Іванко, не в силах приховати свого поганого настрою.
Він пішов у кімнату і довго не виходив звідти.
Мати кликала його обідати, але Іван відмовлявся. Він лежав на ліжку обличчям до стіни, і не хотів вставати.
– Ну, що ти… – відчув він руки матері на плечі, – всяке в житті буває. І все минає. А поїсти треба. Обов’язково.
Іван встав простягнув матері брошку.
– Що це? – запитала жінка.
– Поклади до тієї своєї брошки в скриньку. Може, колись й стане в нагоді… – син подався на кухню мити руки.
– Розумію… Це було для неї? – запитала мати.
Але син нічого не відповів. Він знову пішов у кімнату і приніс звідти весь вміст своєї скарбнички.
– Ось, – поклав він купку грошей на стіл, – тобі це. Купи сама що треба…
– Дякую, синку. Тільки не витрачатиму я даремно. Ти майже все літо заробляв. І тобі знадобляться ці гроші. Я вже знаю, як нелегко вони даються… – вона взяла гроші і понесла їх у комод, де поклала у верхню шухляду в дерев’яну скриньку.
– Ти ще молодий. І будуть у тебе дівчата. Отоді й знадобляться гроші. А чого ти собі джинси нові не купив? Он як виріс за літо. Дорослий став! Треба б і на обновку не пошкодувати грошей.
– Що, я й справді виріс? – не повірив Іван матері.
– А ти підійди до одвірка.
Іван підійшов до одвірка, де вони з мамою міряли його зріст щоосені.
– Ану, ставай! – мати лінійкою вправно відзначила межу над головою сина, – і що я казала? Не менше як на кілька сантиметрів! Оце вимахав! Я й кажу – мужик справжній!
Іван озирнувся на мірку і посміхнувся. Справді, найвища позначка значно перевищувала минулорічну. Він сів за стіл і мати поставила йому обід.
– А сестра де? – запитав він, – їй теж є сувенір.
Він дістав із кишені маленьку коробочку з парфумами. А потім поставив на стіл і другу коробку – більшу.
– А це тобі – які ти любиш. Вгадав? – він задоволено дивився як мати, наче скарб відкривала коробочку і вдихала солодкий аромат.
– Ой, синку. Догодив, не те слово… Дякую, любий.
Іван кивнув матері і задоволений пішов гуляти.
Йому невтямки було, що мати значно завищила позначку на одвірку, щоб підняти дух сина.
Але не мало значення, наскільки він підріс.
Головне, що всі живі і здорові! А в нього ще обовʼязково буде в житті і кохана дівчина і велика родина…