Іван чекав на вокзалі електричку до свого містечка. Людей було не дуже багато, був буденний зимовий день.
Ще перед посадкою він помітив хлопця на пероні, який крутився від холоду і просив у незнайомих людей подиміти.
Коли пасажири заповнили електричку, Іван знову помітив того хлопця, цього разу він сів поруч із ним і винувато посміхнувся.
– Вітаю. Нічого, якщо я тут сяду? – Запитав незнайомець.
Вони розговорилися. Як виявилось, Павло їде шукати у невелике місто роботу.
– А що тут хіба не більший вибір? – здивувався Іван.
– Може, й більший, але мені ще й житло треба винаймати десь, а квартири тут сам розумієш, дорожче. Так що крутитимуся поки тут. Легше прожити у маленькому місті. Думаю, що влаштуюся десь поки що різноробом на будівництві, або на заводі, а там життя покаже.
– А батьки твої відпустили тебе у вільне плавання? – Запитав Іван, – не допомагають?
Тут очі хлопця стали сумними.
– А нема їх. Моїх батьків. Бабця в глухому селі, де я прописаний, пустить жити, та тільки там роботи нема. Тож поки що треба мені грошей підзаробити тут, де простіше…
Павло зітхнув, а потім обернувся до Івана:
– А може, ти підкажеш, як тут у вас і що? Порадиш, куди б мені влаштуватися?
Вони поговорили. Іван детально розповідав Павлу про всі промислові підприємства міста, які тільки знав, згадуючи своїх знайомих, і навіть називаючи приблизно оклади на ту чи іншу роботу.
Павло вдячно кивав, і казав, що завтра ж піде шукати за цими адресами, і обов’язково влаштується, якщо, звичайно, пощастить.
– Ось тільки мені ще й жити треба десь. Підкажи, чи немає недорогого готелю чи квартири хоч на перший час? Багато грошей я заплатити доки не можу, але як почну заробляти, так уже буде мені й легше.
Павло з таким сумом дивився на Івана, що той зворушився і запропонував пожити кілька днів у нього.
– Все одно мати зараз у рейсі. Вона в мене провідниця на залізниці. Майже завжди у роз’їздах. Так що я один удома, і можу тебе дати притулок ненадовго, – посміхнувся Іван.
Павло зрадів. Він повеселішав і коли вони приїхали, то йшли до будинку разом, як друзі. Іванові тільки здалося трохи дивним, що вони ось уже години дві розмовляють, а Павло нічого не запитав у Івана про його захоплення, роботу, друзів… Нічого. Все більше скаржився на своє сирітське життя і на те, що потребує.
Вдома Іван швидко організував вечерю, і вони поїли, напилися чаю, і гість влаштувався у великій кімнаті, а Іван звично у своїй.
Вони ще довго розмовляли, Іван почав розповідати, що він навчається заочно в обласному інституті, і працює, щоб не напружувати матір турботою про його освіту.
– Ось ти кажеш, сирота… – говорив новому приятелю Іван зі своєї кімнати, – а я наполовину теж. Батька майже не пам’ятаю, був я ще в початковій школі, коли його не сталог. А мати його так любила, що й заміж більше не вийшла. Хоча сваталися до неї чоловіки…
Іван прислухався до товариша. Той уже похропував.
– Ти завтра спи, я піду рано, – сказав тільки Іван, – мені на роботу. Вже понеділок. Закінчилась моя сесія. Закриєш двері, а ключ під килимок поклади…
– Ага, гаразд… – сонним голосом відповів приятель, і вони заснули.
Коли Іван повернувся з роботи, у квартирі нікого не було. Він відкрив холодильник і помітив, що товариш з’їв залишки ковбаси, не було і сиру, і пляшки молока.
– Апетит хороший… – усміхнувся Іван, – проте де його носить? Вже вечір і всі підприємства закриті.
Він раз у раз поглядав у вікно, але на подвір’ї вже давно стемніло, і двір був безлюдним.
«Невже заблукав нашими вуличками?» – турбувався Іван.
Але час минав. Пора було лягати спати. Іван зробив собі яєчню, швидко поїв, прислухаючись до звуків у під’їзді, але гість його так і не з’явився.
«Дивно, – подумав Іван, – може, обставини змінилися? Виїхав? Але навіть не попрощався і нічого не розповів. Хоч би записку залишив, чи що… Дивно…»
Неприємний осад закрався в його серці, але від втоми хлопець заснув і наступного дня пішов на роботу, не залишивши ключа під килимком.
Через день надвечір приїхала з роботи мати. Вона прийняла душ, почала господарювати на кухні, і попросила сина:
– Іване, давай іди в магазин. В нас порожній холодильник. Бери гроші у комоді, і все купуй за списком, як завжди.
Іван одягнувся, взяв рюкзак і підійшов до комода, де у верхній шухляді у них з матір’ю лежали гроші на харчування та проживання на місяць-два. Він відкрив дерев’яну стару скриньку і застиг від здивування.
Грошей там не було!
– Мамо, а ти що, гроші переклала в інше місце? – ще нічого не підозрюючи, спитав він.
– У яке інше? Нічого я не перекладала. Я тільки приїхала, і в душ… – мати підійшла до комода і побачивши порожню скриньку, серйозно глянула на сина.
Іван зблід, очі його зупинилися на порожній скриньці, але за кілька хвилин кулаки стиснулися:
– Ах ось воно що… От же ж… А я недолугий, повірив!
Мати, почувши історію про сироту, якого пригрів її син, одразу кинулася оглядати і другий ящик комода,де лежали в постільній білизні в бляшанці з–під чаю її сережки, ланцюжок, обручка.
– Їх немає, Іване… Немає каблуки… – мати заплакала і почала оглядати шафу з її одягом, а потім і сервант із посудом, де було кілька срібних ложок, що дісталися від її бабусі.
Ложки та весь посуд були на місці, як і одяг.
– Ну, дякую, синку… – витирала сльози мати, – і коли ти тільки подорослішаєш? Що ж ти такий? Тебе обманути може навіть твій ровесник. Ну, не можна ж, не можна знайомитися з ким потрапило, та ще й на вокзалах!
– Вибач, мамо… Я його знайду. Я його… – говорив він, сидячи на дивані, обхопивши голову руками.
– Ага, шукай вітра в полі. Такі вміють швидко сховатися та збути все. Не спійманий він. Іди доведи! Та він і не впізнає тебе. Скаже, що вперше бачить! Навіть і заявляти смішно.
– Грошей там було не так багато. Я зароблю і віддам тобі все до копійки, мамо. Не переймайся так, – він обіймав її.
– Та хіба я гроші шкодую? Гроші можна і заробити, ти маєш рацію, – схлипнула вона, – мені каблучку мою шкода, подарунок тата… Хоч я її й не носила останні роки, а дорога як пам’ять…
– Вибач, мамо. Хочеш, я і на нову обручку зароблю, і ми разом підемо і купимо тобі? – питав Іван.
– Ох, не треба мені нічого… Але надалі будь обережний. Прошу тебе.
Ішов час. Іван довго не міг забути цього неприємного випадку. Йому було прикро за те, що він зробив людині добро, а натомість відразу отримав зло. Та ще й образив матір.
Але місяць, другий, і все потроху забулось, згадувати про це вони з матір’ю не любили.
Настало літо, Іван знову їздив електричкою щодня на заняття в обласне місто, розпочалася сесія.
Якось він узяв квиток, підійшов до вокзального кіоску, чекаючи поїзда, і купив квасу. Сонце палило нещадно, хотілося пити. Іван був у сонцезахисних окулярах, у сірій лляній сорочці, і не дуже вирізнявся з натовпу.
Неспішно він ішов пероном, як раптом почув знайомий голос, що долинав від лавки, що була біля будівлі вокзалу.
Іван здригнувся. То був голос Павла.
Все той же ниючий, щоб викликати жалість, і вимовляє все ті ж, немов завчені слова:
– Я ж сирота… Ось і їду куди очі дивляться, щоб знайти роботу, нові знайомства…
Іван відійшов трохи убік, щоб Павло не впізнав його, і наблизився до лавки збоку.
Цього разу обʼєктом інтересу обманщика була тендітна дівчина, що дивилася на оповідача очима, сповненими співчуття.
Вона кивала йому, і явно хотіла допомогти. А він усе говорив про свою стару бабусю в селі, якій треба допомагати, і просив у дівчини розповісти про роботу в її місті.
Іван, бачачи, що до електрички залишається не так багато часу, зняв окуляри і підійшов до лавки, ставши перед Павлом.
– Так. Значить, знову в наші краї. Цього разу кого вирішив ошукати? Цю милу дівчину? – Іван взяв за грудки Павла, що скочив як пружина, – як ти їй назвався? Хто ти сьогодні? Петро? Федір чи Сергій?
Люди стали обертатися на хлопців. Павло намагався вибратися, і казав:
– Хто ви? Я вас не знаю, допоможіть!
Тут йому вдалося уникнути Івана і швидко сховатися в натовпі.
Іван навіть не став наздоганяти його. Він заспокоїв своє дихання, і обернувся до зблідлої дівчини:
– Ось і я на його промови повівся так само, як зараз ти. І додому до себе пустив ночувати, і годував, і напував. А він обібрав квартиру. Мати переживала, каблучки, обручку взяв, гроші…
Люди слухали Івана, кивали головами і шепотілися:
– І не подумаєш. А на вигляд порядний хлопець…
– Дякую вам… – дівчина подала Іванові руку, – я справді йому повірила. Навіть і в думках не було, що бреше… Оце так.
Вони сіли у вагон разом. Іван розповів історію із Павлом. І попросив:
– Ніколи не знайомтеся на вокзалі. Мало хто може трапитися.
Ганна розсміялася:
– А як же ж ви, Іване? З вами ми теж тут познайомилися…
– А я можу свій паспорт показати. Точніше, ось, студентський квиток. І взагалі ми з одного міста. У невеличкому містечку завжди знайдуться спільні знайомі, ти в якій школі навчалася?
Вони розговорилися. Ганна жила на іншому кінці міста, але вони все ж таки дивувалися, що досі не зустрічалися ні на концертах, ні на танцях, ні в міському транспорті.
– Тепер, думаю, треба це виправити, – заявив Іван, коли вони вже йшли рідним містом, зійшовши з електрички.
– А я була в обласній лікарні у тітки. Вона після процедур, і я відвідувала її. Дітей у неї немає. Вона набагато старша за мою маму, ось я нею й опікуюся трохи, – розповідала Ганна.
Вони ще двічі їхали разом із обласного центру. Іван після занять, а Ганна після відвідин тітки, а в п’ятницю він допоміг дівчині провести тітку з лікарні на вокзал, де вони втрьох сіли в електропоїзд і повернулися до свого міста.
Іван провів Ганну і її тітку Ірину Петрівну до самого будинку, заніс сумку, і жінка запросила його на чай.
Ірина Петрівна мала просторий приватний будинок з садом, де Ганна встигала поливати квіти й помідори в теплиці.
– І як я тепер за садом своїм доглядатиму? – журилася тітонька.
– А ви візьміть мене садівником, – попросився Іван, – я старанний, роботящий, і люблю квіти.
Ганна та Ірина Петрівна розсміялися.
– А що, я подумаю, – відповіла Ірина Петрівна, – правда багато платити не зможу, але пригощатиму домашньою їжею, чаєм з власним варенням, і пиріжками. Підходить?
– Підходить! – кивнув Іван, дивлячись на Ганну.
– Але є умова! Працюватимете разом з Ганною. Вона все знає, і керуватиме процесом. І графік робіт призначайте самі, і час, і все-все…
– Особливо мені сподобалося ось це: “все–все–все”, – розсміявся Іван, – Ганна, то ти береш мене в помічники?
– Беру, і думаю, що кращого садівника мені й не знайти, – кивнула Ганна.
Тепер пара офіційно зустрічалася у тітки в саду. Ірина Петрівна варила варення, Ганна збирала їй щовечора ягоди, а Іван поливав сад, розпушував клумби та приносив із магазину цукор.
– Як же ж у нас стало весело, – любила повторювати Ірина Петрівна, – а все через Іванка.
Коли Іван ішов, Ганна, яка жила все літо у тітки, зітхала, дивлячись йому вслід. А він повертався і махав їй рукою.
До осені молода пара зустрічалася і раділа цьому щасливому часу, бо Іван освідчився Ганні вже через пару місяців після знайомства. Дівчина відповіла на почуття Івана тим самим.
Восени вони зіграли весілля і почали жити в Ірини Петрівни. Тітка наполягла на цьому.
– У мене великий будинок. Нарешті всі кімнати стануть житловими! Я у своїй невеликій і найтеплішій, а ви господарюйте в інших кімнатах. Щастя вам!
Батьки Ганні і мати Івана раділи за своїх дітей.
– Вони навіть зовні чимось схожі, – говорила мати Ганні, – обидва синьоокі, балакучі, веселуни.
– І характерами теж, – погоджувалась мати Івана, – довірливі, розуміючі, працьовиті.
Ірині Петрівні пощастило із молодими родичами. І дякую їй велике, що пригріла наших молодят.
– Вона в минулому – вчителька. Доведе непомітно і тонко питання виховання до кінця. Те, що ми прогаяли, доповнить, – усміхнувся батько Ганни, – і вони їй допомагатимуть. Одне слово – велика родина!