Щойно Валентина вийшла на пенсію, як її єдиний та улюблений син Юрій зібрався одружитися. Для Валентини це не стало несподіванкою – зі своєю Поліною він зустрічався близько двох років. Рано чи пізно мав зробити пропозицію. Але Валентина сподівалася, що це станеться якомога пізніше.
– Юрчику, ну навіщо тобі це весілля? – сказала вона, коли в них зайшла розмова про майбутнє. – Одні витрати на нього тільки. Гостей ще запрошувати, збирати рідню. Ну, їх! Тітка Ольга обов’язково приїде, а я бачити її не можу. Та ще й тамада з його конкурсами безглуздими… Потім ганьби не оберешся.
– Мамо, – дивувався син, – не думав, що тебе такі речі хвилюють. Ми з Поліною хотіли тихенько розписатися, а відзначити у колі близьких друзів і батьків. Тітку Ольгу твою я запрошувати не збираюся, тож будь спокійна.
Тоді Валя вирішила зайти з іншого боку.
– Юрко, подумай – а чи потрібний тобі ці формальності? Зараз молодь і без нього чудово живе. А якщо поберетеся, то при розлученні майно ділити треба буде…
Син тоді розізлився, скочив з стільця, на якому сидів.
– Що ти таке кажеш?! Вже про моє розлучення думаєш?! Якщо тобі Поліна не подобається – так і скажи!
Валентина зітхнула, не знаючи, як відповісти. Бо ж не зрозуміє. А Поліна їй подобалася, дівчина приємна, розумна, а головне хазяйновита. Безпроблемна невістка буде.
Справжня ж причина занепокоєння полягала зовсім у іншому…
Валя не хотіла внуків.
Ні, вона добре ставилася до дітей. Коли Юрко ріс, то дуже за ним дбала, все краще віддавала.
Себе чимось обмежувала, а синові купувала.
На різні гуртки водила, ремонт у його кімнаті насамперед зробила, ночами не спала, коли він слабий був.
Син виріс, вивчився на програміста і переїхав від матері на орендовану квартиру.
Давав гроші, коли Валентині на щось не вистачало, водив у ресторани, де вона ніколи не бувала. Навіть якось сплатив їй путівку на відпочинок.
Валя звикла до такого життя, їй здавалося, що так буде завжди.
До Поліни вона спочатку поставилася насторожено, але потім познайомилася краще і полюбила. Думала так:
«Вона робить мого сина щасливим. Як я можу бути проти?».
Два роки молоді жили разом, а зараз ні з того, ні з сього вирішили піти на розпис.
– Юрко, а Поліна не вагітна, бува? – стривожилась Валентина.
І, отримавши негативну відповідь, заспокоїлася.
Переживала Валя через появу внуків. Тоді все! Залишать на неї дитину – доведеться сидіти з нею, гуляти, по лікарях водити.
Юрко з Поліною молоді, досвіду батьківського немає, будуть у бабусі поради питати.
Дзвонити, писати постійно, а то й зовсім у її квартиру жити переберуться.
Бо ж Валя таке вже бачила. Наприклад, у подружки Зої.
– Уявляєш, до нас донька з чоловіком і дітьми приїхали, – розповідала Зоя, коли вони нещодавно зустрілися на вулиці. – Довелося нам із Борисом посунутися, у прохідну кімнату переїхати. А вони дві бічні спальні зайняли. Так незручно!
А сусідку Валі Марину інше лихо спіткало.
– Ти не повіриш, як я втомилася, – якось поскаржилася вона, прийшовши по дріжджі для тіста. – Мій син із дружиною залишили мені внучку і поїхали у відпустку. А Іра – галаслива, активна, ох мене і вимотала. Ось зараз вона захотіла пиріг – спечи їй і на тарілку поклади! І не будь-який, а який мати вдома готує.
– Ого, – щиро співчувала Валентина, радіючи, що в них із Мариною немає спільних стін, і вона не чує її внучку. – Твої доньки із зятем – тільки про себе думають!
Сусідка розвела руками.
– Нічого не вдієш, це доля всіх бабусь. Усі так живуть.
І ось тепер таке ж чекає і її…
Весілля Юрія та Поліни пройшло тихо. Приїхали батьки нареченої, прийшло близько десятка близьких друзів. Валя була єдина, хто не побажав молодим «діток побільше». Сподівалася, що ніхто цього не помітить. Не помітили.
Коли наречені поїхали у весільну подорож на два тижні, Валентина розслабилася.
Вийшовши на пенсію, з роботи вона з радістю звільнилася – добре свої заощадження й допомога від сина дозволяли їй жити, ні в чому собі не відмовляючи.
Цілими днями Валя гуляла по місту, дегустувала каву в місцевих кав’ярнях, навіть записалася на курси англійської для пенсіонерів. Переживання щодо внуків спочатку вщухли, але потім почалися з новою силою, коли вона розповіла новим знайомим з курсів про недавнє одруження сина.
– Ой, Валентино, готуйся! – сміялися вони. – Незабаром твої молоді ощасливлять тебе! Будеш поратися з пелюшками.
– Та ну вас, не нагнітайте, – відмахувалася Валя, намагаючись зберегти доброзичливий вираз на обличчі.
– А що? Чи ти не хочеш? Оце так! Радіти треба. Діти – це ж щастя, а внуки – недаремно прожите життя.
Вступати в суперечку не хотілося, говорити про свої погляди ледь знайомим приятелькам теж – все одно не зрозуміють.
Юрко з Поліною повернулися з відпустки. Час ішов своєю чергою.
Щоразу, коли син з невісткою приходили в гості, Валя непомітно оглядала живіт Поліни, намагалася вирахувати за іншими ознаками, але внук на горизонті поки що ніби не зʼявлявся.
А потім сталося несподіване.
В одну із субот Валентина сама приїхала в гості до молодих. Її зустрів щасливий Юрко.
– Мамо, ти дуже вчасно! Перша дізнаєшся новину!
– Яку ще новину?! – ахнула мати, відчуваючи щось недобре.
– У нас буде поповнення в сім’ї. Полю, виходь!
У Валентини аж серце стрепенулося. Це все таки сталося… Невістка завагітніла! Це все…
З кімнати вийшла усміхнена Поліна. Валентина глянула на неї й оторопіла.
На руках вона несла… Маленьке чорне цуценя!
– Мамо, ось наше поповнення. Знайомся, це Лорд…
Юрко зупинився на півслові, Поліна перестала посміхатися. Вони обоє дивилися на Валентину – у неї на обличчі застиг дивний вираз.
– Мамо, що з тобою?
– Ох, та нічого, я злякалася, що Поліна вагітна, – нервово засміялася Валя.
– Ти не хочеш, щоб у нас була дитина?!
– Не хочу! – Валентина відійшла, розслабилася й наважилася таки це сказати.
А потім сталася сварка. Валентина галасувала, що не допомагатиме з онуком. От не буде і крапка. Робити їй більше нема чого! Повно серіалів непереглянутих, краще на них витратити час.
– Я на тебе все своє життя витратила, без батька виховувала! Думала, хоч на пенсію вийду, відпочину. А ти хочеш знову мене на старості років завантажити роботою? Дай пожити спокійно!
Син галасував, що він нічого й ніколи не просив у матері. Це була її ідея по всіх гуртках його в дитинстві водити і дорогий одяг купувати. І взагалі, у них і думки не було змусити її сидіти з онуками.
– Це ви зараз так говорите, – не заспокоювалася Валентина. – А як дитина народиться, то швидко мене прилаштуєте!
Остаточно посварившись, мати і син надовго перестали розмовляти один з одним. Валя повернулася до перегляду серіалів. Але незабаром відійшла від сварки, почала часто заходити у їх листування із сином… Але так і не наважилася ні написати, ні подзвонити.
«Ми з Поліною поїхали до її батьків. Поживемо поки що там», – через місяць надійшло від нього повідомлення.
«Добре. Коли повернетеся?» – швидко написала Валя й отримала відповідь:
«Поки не знаємо, може, тут і залишимось. З тієї квартири ми виїхали…»
Сказати правду, то Валя навіть трохи зраділа такому. Син із невісткою далеко, але водночас під наглядом батьків Поліни. Значить, зустрічатися з ними особисто, дивитися їм у вічі і вибачатися за свою поведінку не потрібно. Хай поживуть вдалині, так всім краще буде. А стосунки вони й по телефону налагодити зможуть. Та й вибачатися в листуванні простіше.
…Летіли дні. Валя дивилася улюблені турецькі серіали, в’язала яскраві светри на зиму і вчила англійську – без особливої мотивації, просто для галочки.
Іноді дзвонили Юрій і Поліна по відеозв’язку. Спілкувалися вони з матір’ю спокійно, ввічливо, розповідали про своє життя, показували Лорда, який підріс.
Валентина вже встигла скучити за сином. Хотілося побачити його, обійняти, поговорити.
– Юрко, ви додому не скоро? – питала вона.
– Ні, мамо, ми поки що тут поживемо. Я іншу роботу знайшов, теж з дому, але мені в офісі треба кожні два тижні бувати. Не можу поїхати.
Так минуло понад пів року.
Якось уранці, під час сніданку, пролунав дзвінок з невідомого номера.
– Валентино? Здрастуйте. Я Світлана, мама Поліни. Я ваш номер у доньки взяла…
– Щось сталося? – ахнула Валя, мало не перекидаючи чашку з чаєм.
– Усі живі-здорові, не хвилюйтесь. Я хотіла вам сказати, ви, мабуть, не знаєте… У вас внук народився.
– Що-о-о?!
– Внук, говорю. Зріст – п’ятдесят два…
– Світлано, ви жартуєте? Який ще онук? – не могла повірити Валентина. Це що, розіграш?!
– Який! – раптом розізлилася та. – Ваш! Я знаю, що у вас із ними сварка сталася. Через вас Юрко з Поліною до нас приїхали, як тільки про вагітність дізналися. Юрко так нам із чоловіком і сказав: «Мамі ані слова, нехай живе, не знаючи. Не хоче вона, щоб у нас були діти».
Закінчивши розмову зі Світланою, Валя без сил сіла на диван і заплакала. Значить, вони поїхали не прочто так. Поїхали спеціально, поїхали від неї, щоб вона не дізналася про вагітність!
Дзенькнув телефон, надійшли фото з пологового будинку від Світлани. Щасливий, усміхнений Юрко, втомлена, але задоволена Поліна. Блакитна ковдрочка, у якій лежить її внук – Ігор, вони вже й ім’я йому придумали.
Прикро стало Валі. Прикро до сліз, наче обділили її чимось. Он, на іншій фотографії Світлана з чоловіком Леонідом дбайливо тримають онука ― перші фотографії Ігоря з бабусею й дідусем. А Валентина так, ніби зовсім не рідна, тітка непотрібна. Юрко ні словом не сказав, що батьком скоро стане.
Задумалася Валя про своє життя. Хіба цього вона хотіла, коли Юрка одна, без усякої допомоги ростила? Щоб син потім в інше місто поїхав, спілкувався з нею лише через обов’язок, і про своє життя мовчав? Невже така сильна була його образа, що він їй про сина не сказав?
Валя встала, витерла сльози, взяла в руки телефон. Набрала номер сина.
– Алло, – втомлено озвався Юрко.
На задньому плані чути було дитячий галас.
– Юрко, вітаю тебе і Полиночку, – тремтячим голосом почала Валентина. – Як вона почувається? Як Ігорчик?
– Значить, сказали…
– І добре, що сказали! Не міг же ж ти від мене вічно хлопчика ховати?!
– Не міг. Але тобі що, мамо? Ми далеко, ніхто тебе не турбує. Допомоги твоєї теж ніхто не потребує. Нам Світлана Іванівна допомагає Леонід Ігорович. Сина ми, до речі, на честь дідуся Поліни назвали. У наше місто поки що не збираємося, тут житимемо. Може, приїдемо, коли Ігор підросте.
Важко було чути Вале такі слова від рідного сина. Говорив він тихо, байдуже. Немов із чужою людиною, а не з мамою.
– Юрко, – благала вона, – пробач мені, будь ласка! Нерозумна я була, про вас не думала, тільки про себе.
– Та я тебе не звинувачую. Навіть розумію. Ти ж сама мене виховувала, важко тобі було. Ось тому й відпочивай зараз: свої фільми дивись, серіали. Ти їх дуже любиш. Можу навіть грошей на новий телевізор дати з великим екраном.
Напевно, вона і ці слова теж заслужила.
– Юрко, вибач! – заплакала Валя. – Я все зрозуміла! Не треба так зі мною. Вибач, будь ласка!
– Мамо, ну годі. Бо в мене тут з одного боку Ігор плаче, а з іншого ти.
– Так ти пробачиш?
Юрко важко зітхнув, задумався. Валя затамувала подих.
– А що мені ще залишається? – відповів нарешті син. – Приїдеш до нас у гості? Квитки оплачу.
– Приїду…
– У готелі житимеш чи в нас? На кухні розкладний диван стоїть.
Валентина зрозуміла, що від її відповіді багато чого залежить, треба вибрати правильний варіант. Назад дороги вже не буде.
– У вас, – твердо відповіла вона.
І їй одразу здалося, що напруга між ними спала. Навіть Ігор удалині плакати перестав.
– Добре, як дізнаюся за квитки – скажу тобі. А зараз мені треба бігти, Поліна кличе.
Валя поклала слухавку, внутрішньо тріумфуючи. Помирились! Тепер усе буде гаразд. А Ігоря вона згодом полюбить, це точно. І виховає онука такою ж доброю людиною, як і його батька…
…Так і сталося. Щойно Валентина вперше взяла Ігоря на руки, вона здивувалася, як сильно він схожий на Юрка.
Наче в минуле повернулася і сина бавить.
Маленький Ігорчик дивився на бабусю, насупивши тонкі брівки.
А потім раптом усміхнувся беззубою усмішкою і щось голосно пролепетав.
Наче теж пробачив…