Юрій ішов у гості вперше за довгий час.
Він ішов до жінки, яка йому дуже подобалася, хоча він дав собі слово більше сім’ю не заводити.
З дружиною він розлучився, а та відвезла їхнього сина в інше місто.
Він якось приїхав його відвідати, побачив рідні очі трирічного хлопчика, в яких було стільки дорослого суму, що його серце стрепенулося.
Він усе робив, щоб зберегти свою сім’ю. Коли йому говорили про зраду дружини, він не вірив до останнього.
Такого не може бути, бо не може бути ніколи!
Про те, що вона йде до іншого і забирає сина, він почув від неї.
Вона говорила про якесь кохання, яке вона не в змозі побороти, про якісь почуття, яких вона ніколи не відчувала з ним.
Її не було шкода. Вона стала чужою за одну хвилину під час цього неприємного зізнання.
Але без сина він життя собі не уявляв.
Це він, Юрій, виховав свого хлопчика сам. Це він вставав до нього вночі. Це він готував йому суміші й годував із пляшечки. Це він прав йому пелюшки й сорочечки. Він, батько, вчив його ходити й говорити. Вони з хлопчиком були одним цілим. Їх не можна було розлучати!
Коли Юрій Володимирович приїхав відвідати сина в чуже місто, хлопчик навіть не глянув на подарунки.
Він просто заліз батькові на коліна, сидів мовчки у нього на руках і міцно тримав за руку.
А коли Юрій зібрався йти, хлопчик склав у пакет свої улюблені іграшки, накинув курточку, взяв у руки шапку і пішов до порога квартири, щоб піти з батьком.
Його зупинили.
Юрія виставили за поріг, а слова хлопчика:
– Я хочу з татом, я хочу до тата! – він чув навіть на вулиці.
Йому заборонили бачитися із сином. Сказали, що він через нього переживає. І переїхали так далеко, що добиратися до них треба було ледь не добу.
Так і став Юрій для свого сина батьком-примарою. Начебто і є він, і наче немає його.
Посилки з подарунками до всіх свят, короткі телефонні розмови з дозволу матері, щомісячні аліменти – ось так він брав участь у житті сина…
Стосунки з жінками в нього були дивними. Варто було тільки зрозуміти, що жінка хоче вийти заміж за нього, видного холостяка, він припиняв спілкування з нею.
Син підростав. Пішов до школи. Став старшим братом для двійнят, які народилися у новій родині.
У сина були рідні й близькі люди. Юрій Володимирович був самотній.
З Аліною він познайомився на презентації. Вона працювала у відділі продажів престижної фірми і повинна була бути присутня на такому заході.
Ведуча запросила охочих взяти участь у конкурсі.
На сцену вийшла Аліна. Коли вона постала на очах у всіх у своїй скромній маленькій чорній сукні, з ниткою намиста на витонченій шиї, з чудовою зачіскою з пишного рудуватого волосся, з якимось сором’язливим поглядом своїх блакитних очей, Юрій і сам не зрозумів, як він опинився на сцені поруч із нею.
Директор компанії був йому добре знайомий.
Юрій одразу зібрав усі відомості про жінку. Не заміжня. Але є син, три роки. Серйозна. Строга. Живе із мамою. Ні з ким не зустрічається. Охочі є, але всім дає таку відсіч, що повторно до неї ніхто не підходить. Гордячка. Талановита дуже. Чудово співає. Вихована й освічена. Вибаглива.
Юрій навіть розгубився, коли почув сказане. Але втриматись він уже не міг. І вперше за довгий час він почав шукати зустрічі із жінкою.
Він вивчив її маршрути і “випадково” зустрічався з нею то в супермаркеті, то біля її роботи.
Вона з ним віталася завжди привітно. Повільно народжувалися й вибудовувалися стосунки. І, нарешті, його запросили до неї в дім на святкове застілля.
Його хотіли познайомити з мамою й сином. Ось таку честь йому було надано.
Чоловік виглядав святково. Модне осіннє пальто, сяючі прекрасні шкіряні туфлі, модний шарфик і тонкий запах дорогого чоловічого парфуму, вже самі по собі мали справити незабутнє враження.
Але не цей набір зовнішніх чоловічих переваг робив його привабливим. У Юрія Володимировича на обличчі блукала посмішка. По вулиці йшла щаслива людина. А це було на сьогодні деякою рідкістю.
Юрій подзвонив у двері квартири Аліни. Як він зустрінеться з її сином? Чи знайдуть вони спільну мову? Чи прийме його син коханої жінки? Все йшло до того, що вони стануть сім’єю за деякий час. Так. Саме так. Кінець довгого холостяцького життя вже був близький.
– Хто там? – голос був дитячий.
– Юрій Володимирович.
Двері відчинилися. На порозі стояв хлопчик. Він був одягнений у костюм. Біла сорочка й краватка-метелик надавали малюкові урочистого вигляду.
– Здрастуйте. Проходьте! Я на вас давно чекаю. Мама буде з хвилини на хвилину. Пішла в магазин. Вона попросила мене вас прийняти. Тільки тихіше говоріть. Бабуся спить у дальній кімнаті. Її голова сьогодні турбує. Проходьте, проходьте! Не стійте на порозі. Проходьте, знімайте штани!
– Навіщо? – запитав більш аніж здивований Юрій Володимирович.
– Ну як навіщо? Ви ж по вулиці ходили. Туди-сюди. З собачками на подвірʼї бігали. У машинки, можливо, на землі гралися. Знаєте, скільки мікробів ви на штани назбирали! Вони розбіжуться по всій квартирі. Ми занедужаємо. Ні, штани потрібно обов’язково знімати прямо у коридорі. А у нас тепло. Не замерзнете!
Малюк говорив дуже серйозно. Він явно наслідував словам дорослих.
Він приймав гостя за маминим дорученням і був упевнений, що з дорученою справою він справляється чудово.
Однак гість став у коридорі в деякому збентеженні.
Що таке? Не хоче знімати штани? А чи можна гостеві прямо в штанах заходити в кімнату Славко не знав…
– А можна мені штани не знімати? – несміливо спитав гість. – Вони у мене дуже чисті, й нові. По вулиці я йшов, але в машинки на землі точно не грався. Якщо хочеш, я їх щіткою почищу! До речі, мене звуть Юрій Володимирович, дядько Юрко.
– Славко! – хлопчик простягнув руку. – На честь дідуся назвали.
– Гарне ім’я. Так і стоятимемо у коридорі?
– Гаразд, добре, хоч мама й сваритиметься, та я дозволю вам зайти в кімнату прямо в штанах. Роздягайтесь! Ось вам капці. Капці ви взуєте?
– Капці неодмінно взую. Підлогу треба берегти.
– Мама спеціально для вас капці купила у магазині. Чоловічі. А мені в черевиках теж не можна йти в кімнату. Тільки у крайньому випадку. Тоді йдеш ось так, по стінці, і не наступаєш на половичок, бо можна забруднити. У великій кімнаті робиш стрибок через палас. Чисто не там, де весь час прибирають, а чисто там, де не смітять. Так моя бабуся каже.
Хлопчик говорив усе дуже серйозно. Він був схожий на свою маму і явно наслідував її. Юрій слухав малюка, дивився в його чисті дитячі очі, величезне почуття симпатії до нього сповнювало його серце.
– Вибач, я забув зовсім! Я тобі подарунок приніс. Конструктор. Любиш збирати?
– Люблю. Тільки в мене не дуже виходить. Але мама каже, що підросту й навчуся. Мені вже скоро чотири роки буде.
– Зі мною все вийде. Допоможу.
– Правда? То ти не в гості прийшов? Ти назовсім?
– Тепер впевнений, що назовсім! Приймеш?
– Так.
– Оце я й хотів дізнатися. Тепер я точно одружуся з твоєю мамою.
– А ти добре подумав? Вона тебе все одно штани змусить знімати прямо у коридорі. Вона – шкідлива.
– Домовлюся! Домовлюся я з нею. Можливо, і тобі поблажок виклопотаю.
Юрій Володимирович широко посміхнувся, взяв хлопчика за руку. Дитяча долоня потонула у великій чоловічій долоні. Дитина довіряла новому знайомому безоглядно.
Коли Аліна повернулася з крамниці, вона зрозуміла, що гість уже прийшов. Жінка тихенько пройшла в кімнату сина.
– Ось цю гайку сюди прикрутимо – і все! Машинка буде готова!
Збоку було видно, що і чоловікові, і хлопчику було так добре поруч один з одним, що краще й не може бути!
– От і чудово! – почула вона голос своєї матері, яка тихенько підійшла до дочки і теж дивилася на внука і гостя з теплою усмішкою. – Нехай все вдасться. – Видно ж, що хороша людина. Не кожному дитина так довірятиме з перших хвилин знайомства. Не заважатимемо їм. Ходімо стіл накривати…
…Сонце світило у вікна квартири, тополя, що дотяглася до третього поверху будинку, легенько стукала гілками по вікну. Пізня осінь дихала холодом за вікнами. А в хаті було затишно й тепло.
– Сподіваюся, що ви одружитеся, і ти не будеш так часто залишатися ночувати у подруги! Я щиро за тебе рада. За тебе та за Славка. Оживай, моя дівчинко! Скінчилося твоє раннє вдівство. Нічого не зміниш, назад не повернеш. Не можна жити задом наперед. Дивись у далечінь, горизонт прояснюється!
– Мудра ти в мене жінка, мамо!
– Мудра мудра, а що ж так довго приховувала від мене все? Не довіряєш? Все у вас буде добре! А я така рада, що мою дівчинку так сильно люблять і так щиро.
Клич сім’ю до столу!