— Антоніна Вікторівна, ну що ви наробили? — ледь не плачучи у слухавку, сказала Катя.
— Що я там у тебе наробила? — буркнула свекруха.
— Навіщо ви зіпсували мої нові чоботи?
Катя знала, що тон вона підібрала невідповідний, але їй було все одно, аж надто їй було шкода зіпсовані чоботи. Вона насилу знайшла саме такі і купила їх собі на зиму. Вона й уявити не могла, що свекруха, що недавно заглянула до них, погосподарює в її гардеробі, поки вона на роботі.
Невідомо, навіщо їй знадобилися чоботи Каті, але тепер їхні підошви були грубо «облагороджені» вставками з гумового килимка.
Свекруха очікувано наїжачилась на Катю за грубий тон:
— Ти підбирай слова, коли розмовляєш зі свекрухою!
Катя зітхнула і спитала вже трохи спокійніше:
— Хто вас просив до них взагалі торкатися?
— А я що, маю кожен чих з тобою узгоджувати? — фиркнула свекруха. — Краще подякувала б мені за те, що я зібрала все ваше взуття і віднесла до майстерні.
— Але навіщо ви це зробили?
— Щоб не було слизько в ожеледицю! Якщо ти не втримаєшся на ногах, хто сидітиме з дітьми? Я?
— Але ж до зими ще о-го-го скільки!
— Готуй сани влітку, — глибокодумно промовила свекруха. — Навіщо потім по майстернях гасати, якщо все спокійно можна зробити зараз?
— Та в моїх чобітках підошва для ожеледиці вже передбачена під час виготовлення! — знов схлипнула Катя. — Ну, Антоніна Вікторівна! А у вашій майстерні її перетворили незрозуміло на що!
— Яке б добро я тобі не зробила, тобі все не так! – завелася свекруха. — Думаєш, я не бачу, як ти ставишся до мене і не цінуєш мої добрі справи?
Не давши невістці вставити і слово, вона почала без зупинки:
— Ой, та чого казати про твої підошви, коли тобі начхати на чоловіка?! Сама закутаєшся в холод, але його не переконаєш ні шапку, ні шарф одягнути, ні куртку застебнути!
Задоволена тим, що остаточно поставила на місце невістку, Антоніна Вікторівна сумно простягла:
– Так… Ось вже пощастило моєму Сашку з дружиною, а мені з невісточкою…
— Антоніна Вікторівна, я не маю бажання з вами сваритися, — сухо відповіла Катя. — До побачення.
Поклавши трубку, вона стомлено опустилася на диван. Навіть телефонні розмови зі свекрухою вимотували її настільки, що потім доводилося відновлюватися кілька годин.
***
Катя та Саша були одружені вже сім років і виховували двох синів трьох та п’яти років. Відносини зі свекрухою у Каті спочатку склалися непогані, проте, коли в сім’ї з’явилася перша дитина, почалися проблеми.
Запитували її поради чи ні, Антоніна Вікторівна завжди знала, що краще для Юрчика. Катя, яка рано втратила батьків, прислухалася до неї, але одного разу Юра сильно занедужав. Це сталося якраз під Новий рік, почалася хуртовина, і дочекатися швидку виявилося непросто.
Всезнаюча Антоніна Вікторівна вирішила, що поки «Швидка» їде, не завадило б допомогти онуку народними засобами. І допомогла. Після цього Юрку стало ще гірше, що спеціалісти, що приспіли, ледве встигли йому допомогти.
Зауваження свекрухи з приводу недосолу, пересолу, «не так» нарізаних овочів, «неправильно» складеної білизни та іншого Катя не брала в рахунок. Але після її «допомоги» Юрку вона намагалася максимально обмежити присутність свекрухи у житті їхньої родини.
Вдавалося це їй далеко не завжди — нерідко (зазвичай коли її не було вдома) свекруха приходила до них із Сашком квартири, яка дісталася Каті від батьків, і наводила там свої порядки. На всі обурення Каті відповідь була одна:
— Я просто навожу вам порядок.
На прохання дружини Сашко щоразу намагався якось приструнити матір, але нічого путнього з цього не виходило. На відміну від Антоніни Вікторівни, він був м’якою, неконфліктною людиною, і вона цим користувалася.
Після розмови зі свекрухою Катя переконалася, що та «розібралася» не лише з чобітками та іншим взуттям. Поки її не було вдома, Антоніна Вікторівна в черговий раз переставила по-своєму (за кольором та розміром) книги на полицях та весь посуд у шафах під стільницею. Вишнею на торті було те, що вона змінила фіранки в спальні подружжя на ті, які їй подобалися.
***
Каті стало так шкода, що вона заплакала. У цей момент їй зателефонувала Юля, з якою вони товаришували з університетських часів.
– Привіт! Що робиш?
– Плачу…
– Ти ж казала, що виплакала всі свої сльози!
– Душа плаче.
– А що так? Що цього разу?
– Та все те саме, Юля…
– Знову свекруха щось викинула?
– Вона… Прикинь, Юля, ті чоботи, ну нові мої… Вона, не погодившись зі мною, потягла їх до майстерні. А там причепили до підошв якусь нісенітницю нібито від ожеледиці.
– А що там була слизька підошва?
– Та в тому й річ, що ні. Просто вона зіпсувала мої чоботи, бо їй, бачите, чимось не сподобалася їхня рідна підошва.
– Та не переймайся ти так через це! – спробувала втішити її Юля. — Було б через що плакати… Буває й гірше.
– Та я знаю! Але…
– А Сашко що на цю тему каже?
– Так у нас скільки років казка а про білого бичка! Сашко поговорить з нею, вона начебто відчепиться. А через пару-трійку днів вона знову за своє, все вчить, наставляє і щохвилини суне свій ніс куди не слід… – понесло Катю. — Ну, скільки можна? У мене більше нема сил!
– Радій бодай тому, що ви окремо живете від неї! – Усміхнулася Юля.
І раптом її осяяло:
– Слухай, Катя… А буває таке, що вона кудись їде?
– Так, буває. То до санаторію, то до родичів, то ще кудись. Ну і залишає нам ключі, щоб поливати квіти.
– Ну ось! – Зраділа Юля. — Наступного разу ти з нею покивитайся!
– Ти про що?
– Сама подумай.
Розмова з подругою довго не виходила у Каті з голови, і, зрештою, вона зрозуміла, що їй слід робити. Найголовніше – дочекатися відповідного моменту.
***
Через три тижні свекруха зібралася на ювілей до двоюрідної сестри в сусідню область. Вона залишила Саші та Каті ключі від квартири та попросила через день поливати кімнатні квіти.
– Так. Їду я не більше як на тиждень. Якщо довго не дзвонитиму, значить, там проблеми зі зв’язком, — сказала вона перед від’їздом.
Сашко з Катею встановили графік, чоловік мав полити квіти в середині тижня, а вона — у понеділок та у п’ятницю.
Антоніна Вікторівна жила в двокімнатній квартирі в добротному цегляному будинку, яку їй залишив три роки тому чоловік, якого не стало. Своє житло свекруха утримувала в ідеальному порядку і дуже не любила, коли торкаються її речей.
Антоніна Вікторівна мала багато квітів — каланхое, фіалки, кактуси та величезні «щучі хвости». Торкатися квітів Катя не ризикнула, вона любила рослини і не хотіла, щоб вони постраждали через її сварку зі свекрухою, а ось інше було в її повному розпорядженні.
Почати вона вирішила з кухні, поміняла місцями каструлі та сковорідки, виделки та ложки, переставила сотейники, погосподарювала у верхніх шафках. Потім Катя попрямувала до ванної кімнати і навела свій порядок у гігієнічних засобах. Заглянувши в шафу, вона переклала весь одяг так, як подобалося їй.
Діставшись нарешті вітальні, вона приступила до «десерту» — до книг. Свекруха полюбляла читати українських авторів, а Каті набагато більше подобалася зарубіжна література. Помістивши українських авторів вище, а зарубіжних письменників нижче і розставивши інші книжки на полицях на свій смак, вона задоволено посміхнулася. Тепер тут усе як треба.
Після цього з почуттям виконаного обов’язку Катя вирушила додому. Вона могла припустити, яка реакція буде у Антоніни Вікторівни на наведений нею «порядок», але її совість не діставала.
***
Свекруха повернулася у суботу вранці. Виявивши несподівані зміни у своєму затишному гніздечку і здогадавшись про їхнє авторство, вона рішуче набрала Катю.
– Дозволь пояснити мені, люба, що ти тут влаштувала? — просила Антоніна Вікторівна категоричним тоном.
– А що я влаштувала? — невинно поцікавилась Катя.
– Ніби не знаєш!
– Антоніна Вікторівна, я справді не знаю. Та що на вас найшло?!
– Не вдавай! – не витримала свекруха. – Перебаламутила тут мені все, я тепер нічого не можу знайти! У мене тут з твоєї милості бедлам якийсь!
– Я просто навела у вас лад, — спокійно відповіла Катя.
– Хто тебе просив? — вигукнула свекруха.
Наговоривши Каті неприємностей, свекруха зрештою поклала трубку. Втім, цього здалося їй мало, через кілька хвилин вона подзвонила ще й Сашку.
Коротко ввівши сина в курс справи, Антоніна Вікторівна категорично заявила:
– Загалом так. Говорити з цією негідницею я більше сенсу не бачу. Розлучайся з нею! І що швидше, то краще.
– Зачекай, мамо, — спробував урезонити її син. — Що вона зробила?
– Що вона зробила? — вигукнула мати. – А ти приїжджай і подивися, що влаштувала мені твоя кохана дружина! Невдячна! Я старалася, все робила для неї! А вона… Погосподарювала у свекрухи… Зовсім совість втратила!
Переживаючи бути віднесеним бурхливим потоком, Сашко мовчав. Трохи перепочивши, мати вже трохи спокійніше промовила:
– З такими, синку, не зв’язуйся більше. Все, годі. Це погані люди! Я все сказала! Не подаси в понеділок на розлучення — забудь, що я в тебе є!
Після цих слів вона кинула слухавку, Сашко безпорадно глянув на дружину і спитав:
– Поясни, будь ласка, що між вами сталося?
– А то ти не знаєш, що між нами відбувається вже котрий рік! — втративши терпець, вигукнула Катя. — Ти що, у паралельному всесвіті живеш? Чи ти вважаєш нормальним, що твоя мама постійно втручається у наш побут?
– Ну, я ж не мовчу, — спробував виправдатися він. — І ти чудово знаєш, що я постійно прошу її не лізти до нас.
-Значить, погано просиш.
– Слухай, ну що я маю зробити? Заборонити їй приїжджати до нас? Ультиматум поставити? – Підвищив голос Сашко. – Вона моя мати, зрештою!
– Ну й іди в такому разі до неї! – Вигукнула Катя. – І живи з нею, а не зі мною!
Сашко обійняв її, і вона уткнулася йому в плече.
– Не хвилюйся, — попросив він, гладячи її по голові. — Я думаю, все владнається. Я справді з’їжджу до неї зараз і спробую поставити крапки над “і”.
Катя із сумнівом похитала головою, але перешкоджати чоловікові не стала. Справді, нехай уже вирішить проблему зі своєю матір’ю.
***
Приїхавши до матері, Сашко з усмішкою сказав:
– Ну, показуй, що наробила тут наша Катя.
Мати була налаштована рішуче.
– Непереношу її! – прогарчала вона. — Як ти тільки живеш з нею сім років?!
– Ти її нелюбиш, бо вона моя дружина? І тобі тепер нема кого опікувати? – Запитав Саша.
Це питання мати пропустила повз вуха, провівши сина в квартиру, вона вигукнула:
– Ось помилуйся, що вона тут наробила! Все переставила! Я тепер нічого не можу знайти!
– Нічого такого, через що слід було б так хвилюватися, я, чесно кажучи, не бачу, — знизав плечима Сашко. — І знаєш, на її місці я зробив би те саме.
Мати остовпіла і подивилася на нього, як на зрадника. Витримавши її погляд, Сашко продовжив:
– Ну, посуди сама, мамо. Ти приїжджаєш до нас і без її відома наводиш у нас якісь порядки… Тепер ти опинилася на її місці і тобі неприємно. Тепер ти розумієш, як неприємно було? А ці чоботи… — він похитав головою. — Як ти тільки здогадалася до такого?
– Я хотіла якнайкраще, — впоравшись із собою, відповіла мати. — У мене, зрештою, досвіду більше, і я знаю, як треба. Вона дякувати мені повинна, а не капості влаштовувати.
Уважно подивившись у вічі синові, вона прошипіла:
– Але я так розумію, ти сюди як її адвокат приїхав?
– Вона моя дружина, мамо, та мати моїх дітей. І я її люблю, — голос Сашка звучав як ніколи твердо. — І, якщо чесно, мені перед нею соромно за те, що я не можу за неї заступитися перед нападками власної матері.
– Невдячний ти, синку, – важко зітхнула мати.
– Невдячною людину можна назвати, якщо вона нешанобливо ставиться до батьків. Я ж прошу лише про одне. Не треба лізти зі своїм статутом до моєї родини.
– Я думала, ми одна сім’я… — ображено сказала мати.
Похитавши головою, вона скрушно додала:
– Та вже… Виростила на свою голову…
Сашко спробував обійняти матір за плечі, але вона відсторонилася.
– Іди! Живіть, як хочете. На, візьми ключі від своєї квартири. І тільки спробуйте запитати у мене пораду… Невдячні!
Не знайшовши що сказати, Сашко покинув квартиру матері та м’яко прикрив за собою двері.
З цього часу минуло кілька місяців, Сашко та Катя спілкуються з Антоніною Вікторівною і навіть іноді запрошують її в гості. Нових спроб облаштувати їхній побут на власний смак вона поки що не робить. Але чи надовго її вистачить, вона й сама, мабуть, не знає.