Сім’я Петряків любила посваритися. І особливо вони любили пошуміти на вихідних, коли усі сусіди були вдома.
Треба ж, щоб люди чули, що у них у родині не просто сварка – у них вирішується питання світового масштабу, яке давно виникло у родині.
І звучало це питання так: «Хто в домі господар – чоловік чи дружина?»
Ось і на цих вихідних в них сталася чергова сварка, яка відбувалася, судячи зі звуків посуду, на кухні.
І в той момент, коли дружина Миколи Петряка, Юля кинула чергову тарілку, у двері їхньої квартири хтось наполегливо подзвонив…
Чоловік і дружина одночасно застигли від здивування, і перезирнулися.
Сусіди в їхньому п’ятиповерховому будинку давно вже не наважувалися заважати їм у такі моменти, а тут…
Вони рішуче видихнули, і пішли відчиняти двері, готуючись до розбірок із цими зухвальцями.
Але за дверима чомусь стояла зовсім незнайома їм жінка, в доманшньому махровому халатику і домашніх рожевих капцях.
– Здрастуйте! – усміхаючись, привіталася вона. – Вибачте, що завадила вам все з’ясовувати, але в мене до вас є термінове прохання. У вас сіль в домі є? Дайте трохи, га?
– А ти хто така? – з викликом запитала Юля, здивованими очима розглядаючи жінку. – Чому я тебе не знаю?
– Так я новенька в цьому будинку, – знову посміхнулася жінка. – Я тепер – ваша сусідка з квартири навпроти. Ми з чоловіком цю квартиру на днях купили. Дайте сіль, будь ласка, не жалійте. А потім можете далі хоч що хочеш робити.
– Агов, жіночко, – схаменувся раптом Микола. – Це що у вас за тон такий зухвалий?
– Тон як тон, – легковажно посміхнулася сусідка. – І до того ж, ви тут самі один одного на весь під’їзд так гарно називаєте, що, прямо, навіть заздрісно стає. Одразу видно робітничий характер. Ви часом, чи не працівники в порту?
– Ми, дорогенька, між іншим, працюємо в культурі! – почала Юля.
– Ох, у культурі? – посміхнулася жінка. – Ну, що, солі у вас, значить, нема? Ви, мабуть, нею щойно кидалися, і вона тепер уся на підлозі?
А може, ви тоді з моїм синочком посидите? А я швиденько в магазин по сіль збігаю. Куплю і собі та вам. Га?
Можна вам дитинку на пів години залишити? Він у мене хоч і маленький, йому тільки п’ять років, але вже надто спритний. То одну шкоду зробить, то іншу… Хлопчик маленький, не розуміє, що робить. Йому ж головне – щоб гамірно було.
– А чоловік у вас хто?
– А хто його знає – хто він? – легковажно відповіла сусідка. – Я в його справи не лізу.
– Як це – ви не лізете? – здивувалася Юля. – Ви що, його боїтеся спитати, чи що?
– Не боюся. Але це мені навіщо? Бо ж головне, щоб він нас із сином любив, і гроші додому з відрядження привозив. Ось і тепер він у відрядженні. Сьогодні приїде. Тому я й поспішаю йому їжу приготувати. Бо ж він у мене, як і ви, голосистий.
– Як ми? – вже не так сердито запитав Микола.
– Ну так. Або трохи не так – одразу галасує, сваритися йде. Він ще ж у мене спортсмен – боксом займався.
Наші сусіди вдома всі про це знали. І як тільки він приїжджав з відрядження, вони – тихше води, нижче трави.
І сіллю вони завжди зі мною ділилися. Не шкодували. Ну що сусіди? Я дитинку до вас веду? Ви тільки сірники від нього сховайте, про всяк випадок. І там на кухні все теж. І до розеток його не підпускайте…
– Ні, не треба нам вашої дитини! – хором вигукнули Петряки. – А сіль ми вам зараз винесемо.
– А ви її не з підлоги зберете?
– Та ні, що ви! – вигукнула Юля. – Ми сіллю ще не додумалися кидатися. Скільки вам принести? Пачку?
– Та мені вистачить однієї ложки…
Юля прибігла за мить з нерозпечатаною пачкою солі.
– Ось! – дала вона сусідці її. – Тепер вам надовго вистачить. Чого вам кожного по сусідах бігати?
– Ну, тоді, дякую, – чемно відповіла сусідка. – Приємно було з вами познайомитись. Я про вас чоловікові обов’язково розповім, які ви чудові сусіди!
– Ні-ні, не треба йому про нас нічого розповідати! – запротестував Микола. – І ви, будь ласка, не звертайте увагу на те, що ми тут сьогодні трохи посварилися у своїй квартирі.
Запевняємо вас – цього більше ніколи не повториться! Ніколи!
І правду ж сказав Микола. З того часу з їхньої квартири навіть тихого звуку чутно не було…