– Іринко, навіть не знаю, як тобі сказати, – ніяково сказала подрузі Віра. – Але й промовчати я якось не можу…
– Говори, як вже почала! – Ірина була спокійна.
Вона чудово відпочила на вихідних і мала гарний настрій.
– Справа в тому що…
– Віро, та не тягни ти, скоро вже робочий день почнеться! – поквапила подругу Ірина.
І та сказала:
– Пам’ятаєш, я казала, що родичі до мене в гості приїхали? Ну і захотілося їм в кафе сходити. Ну, я теж пішла з ними…
– Віро, та кажи вже! – посміхнулася Ірина.
Вона добре знала – подруга любить починати здалеку.
– Ну, сіли ми, сидимо, зробили замовлення…
– Віро!
– Зараз-зараз, – жінка замовкла, ніби не наважувалася продовжити розповідь. – І тут, я дивлюся… Він…
– Хто, він?!
– Твій Вадим…
– В кафе?! – здивувалася Ірина.
– Ну так…
– Ти знаєш. Його там не могло бути. Він минулого тижня у відрядження поїхав.
– Ні, – впевнено сказала Віра. – Це був він і… Він був не один.
– Не один? – Ірина поблажливо дивилася на подругу. – І з ким же ж?
– Він був із жінкою й двома дітьми, Іринко…
Ірина остовпіла від почутого, не розуміючи, що відбувається.
– Дівчинку, як зайшов, Вадим ніс на руках, а хлопчика за руку вела його подруга. І знаєш… Мені здалося, що вони давно один одного знають… Якщо не більше…
– Ти хочеш сказати, – напружено запитала Ірина. – Що це… Його діти?
– Я не знаю, Іринко. Що бачила, те й говорю. Я ніч не спала після цього. Зрештою вирішила, що ти маєш знати…
Ірина задумливо дивилася на подругу й мовчала. Не знала, як реагувати. Спробувала уявити картину, описану Вірою, і не змогла… Ні, не може бути! Це не міг бути Вадим!
Проте, невже Віра й справді переплутала її чоловіка з кимось іншим? Можливо… Але малоймовірно.
До того ж вона не має причини не довіряти Вірі – вони стільки років знайомі.
Колись разом вчилися. Яких тільки пригод із ними не траплялося!
І одна з них забезпечила подругам безбідне життя.
Якось, отримавши дипломи, вони надіслали свої резюме у кілька закордонних компаній.
Запропонували свої кандидатури, щоб організувати представництво у своєму місті.
Розіслали, посміялися та й забули. Просто не вірили, що на їхні листи хтось зверне увагу…
А там звернули!
Щоправда, обрали тільки Ірину. Запросили на співбесіду в інше місто.
Ірина розгубилася, сказала, що нікуди не поїде.
Її переконала мама:
– Їдь, доню. Це такий шанс! Може, хоч ти житимеш по-людськи, а не поневірятимешся в злиднях, як я…
Батько кинув їх з матір’ю, коли Ірині було дванадцять років. Пішов до іншої жінки, дізнавшись, що вона матиме від нього дитину. Син… Він так довго мріяв про нього…
Пішов і геть-чисто забув про першу родину. Виплачував копійчані аліменти й носа не показував.
Саме тоді Ірина і зрозуміла, що чоловікам вірити не можна. Якщо рідний батько її зрадив, то чого можна очікувати від сторонньої людини?
– Мамо, це ж велике місто! Я не уявляю себе там, – говорила Ірина. – І де я житиму?
– От саме з цим проблем не буде! – запевнила мати. – Там живе моя давня подруга і в неї є ще одна квартира. Вона здасть її тобі в оренду, недорого. Я вже з нею поговорила.
– Мамо, я ще нічого не вирішила… Думала, що ми з Вірою поїдемо, а беруть мене одну…
– Беруть – то йди! Освоїшся, покажеш себе, а потім і Віру до себе забереш.
Ось за цю думку Ірина і вчепилася. До того ж, зарплату пропонували дуже хорошу…
І вона приїхала. Прямо з вокзалу вирушила до маминої подруги по ключі від квартири.
Двері відкрив молодик – син господині. Сказав, що матері вдома нема.
– Може, зайдете, почекаєте її? Відпочинете з дороги.
– Ні, – відмовилася Ірина. – Я почекаю на вулиці…
Квартира була невеликою, але дуже затишною. Тут було все, що потрібно для життя – від постільної білизни до побутової техніки.
Тому Ірині не довелося особливо облаштовувати побут. Прямо наступного вже дня, вона поїхала на співбесіду.
Її кар’єра швидко пішла вгору. За рік Ірина вже очолювала відділ, мала зарплату в рази більшу. Ще через кілька років і її призначили заступницею керівника, а потім взагалі запропонували очолити філію.
Ірина, ясно що, погодилася. І одразу ж покликала до себе Віру. Вони постійно спілкувалися всі ці роки.
Віра приїхала, й одразу поринула в роботу. Удвох з Іриною вони були чудовими напарницями.
Справи йшли добре.
Через якийсь час Ірина купила квартиру, а Віра вийшла заміж за одного із співробітників.
– Кидаєш мене? – усміхнулася тоді Ірина.
– Ні, звісно! – Віра обійняла подругу. – Просто я так люблю його! Я така щаслива, Іринко!
У цей момент всередині Ірини щось клацнуло.
Їй теж захотілося простого жіночого щастя.
І вона почала його шукати. Коло спілкування у ділової жінки зрозуміло яке – довкола багато чоловіків різного віку, матеріального стану і статусу.
Але ніхто з них не привертав увагу Ірини. Бо ж вона шукала не чоловіка – такого там і такого, вона шукала любові…
Ні подорожі, ні кафе, ні корпоративи й концерти не давали результату. Знайти нареченого ніяк не виходило.
Зустрічатися з Іриною хотіли багато хто. Симпатична жінка, з квартирою, забезпечена…
А вона не хотіла…
Чекала, коли серце стрепенеться…
І знову, сама того не бажаючи, втрутилася мама.
Попросила привітати її подругу із ювілеєм. Ту саму, що здавала колись Ірині в оренду квартиру.
– Заодно ще раз подякуєш, – підсумувала своє прохання мати.
Ірина купила квіти, торт і пішла виконувати доручення.
І знову двері їй відчинив син власниці. Тепер він був зовсім іншим. Того хлопця Ірина навіть не пам’ятала. Зараз перед нею стояв… Чоловік її мрії!
– Це він! – подумала Ірина й не помилилася.
Роман розвивався бурхливо. Через кілька місяців Вадим з Іриною одружилися. Жити стали у її квартирі.
Мамі не дуже сподобався вибір доньки, але вона не стала втручатися.
А ось свекруха була дуже рада – розумна, заможна Ірина, здавалася їй дуже вдалою парою для її єдиного сина.
Жили молоді без особливих проблем. Стосунки влаштовували обох, побут не напружував, батьки не лізли зі своїми порадами…
…Так минуло майже десять років.
Ірині давно перевалило за сорок. Усі ці роки вона дуже хотіла дитину, але ніяк не могла завагітніти. Дуже переживала з цього приводу.
Вадим її заспокоював, казав, що для нього найголовніше, що вони разом. Що він любить її і готовий до того, що дітей у них не буде. Ірина була вдячна чоловікові.
І ось тепер отаке…
– Віро, – сказала Ірина. – Ти впевнена, що то був Вадим? Хоча… Навіщо я питаю? Зрозуміло, що ти не могла помилитися.
– Іринко, ну не треба так! На тобі немає лиця. Може, цьому є якесь пояснення? Ти просто поговори з Вадимом.
– Поговорю… Коли повернеться з відрядження, – гірко посміхнулася Ірина.
…– Привіт! – Вадим підійшов до дружини, поцілував у щоку. – Зачекалася?
– Так, зачекалася, – тихо відповіла Ірина, вдивляючись у обличчя чоловіка. – Вечеряти будеш?
– Я так скучив, – чоловік пригорнув Ірину до себе.
– Давай поїмо, – відсторонилася вона.
– Давай, – Вадим трохи розгубився – Ірина завжди була набагато ласкавішою.
Вечеряли мовчки. У повітрі стояла напруга.
– Щось трапилося? – спитав обережно Вадим.
– Ні. Просто хочу запитати… – Ірина зробила паузу. – Як тобі це нове кафе?
Чоловік поперхнувся.
– Кафе? Я сто років в кафе не був.
– Правда? Значить я помилилася…
– Помилилася?
– Ну так. Я ходила туди з колежанкою і дуже здивувалася, коли побачила тебе… Ти був не один…
– Це був не я…
– Так, я розумію. Жінка, діти… Ви виглядали як щаслива родина…
– Ірино!
– Тепер я розумію, чому ти не переживав, що у нас немає дитини… У тебе вже є… Двоє…
Ірина йшла ва-банк. Вона знала, що її впевненість або розсмішить Вадима, або виведе його на чисту воду.
– І давно ви разом?
Чоловік змінився на обличчі:
– Десять років…
– Тобто? – Ірина застигла. – Відколи ми одружилися?
– Навіть раніше…
– Тоді навіщо?!
– Що навіщо”?
– Навіщо ти на мені одружився?!
Вадим помовчав, немовби збирався з думками, а потім сказав:
– Ми любимо один одного ще зі школи. Завжди знали, що будемо разом. Вона чекала мене зі служби…
– Як зворушливо! – вихопилося в Ірини.
– Моя мати категорично проти наших стосунків. Вона колись дружила з матір’ю моєї дружини… Пробач… Її звуть Ольга… Потім у них сталася якась сварка. Я не в курсі, яка.
Дізнавшись, що ми зустрічаємося і хочемо побратися, вона сказала, що знати нас не хоче. Ось ми й стали ховатися… А тут ти зʼявилася… Мама тебе обожнює… Я й вирішив…
– Сховатись за моєю спиною?! Дуже по-чоловічому… Ти хоч розумієш, наскільки це бридко?!
– Як сказати… Мама задоволена, ми з тобою щасливі, Оля – спокійна. Бо ж вона знає, що я люблю тільки її… І чого тебе в те кафе понесло?
Ірина нічого не відповіла. Просто встала й вийшла з кімнати…
Вони розлучились. Без сварок і галасу. Вадим зібрав свої речі й пішов.
Ірина думала, що він поїде до своєї Олі й дітей.
А він просто повернувся до мами…
– Не мужик він! – сказала Ірині її мама. – Не варто через нього плакати. Ти ще обовʼязково будеш щасливою!
А Ірина подумала й погодилася. Вона ще знайде своє справжнє щастя…