Марині було сім років, коли батьки розлучилися, і на цьому її дитинство закінчилося. Номінально воно було, і все здавалося добре, тільки завдяки не матері й батькові, а бабусі з дідусем. Будучи молодою та привабливою жінкою, Ірина вирішила влаштувати своє особисте життя і не особливо переймалася реакцією доньки.
– Зять пішов до іншої дівчини, дочка намагається вдало по життю прилаштуватися, і нікому немає діла до долі дитини, – голосила Галина.
– Ти вважаєш, що я в тридцять років маю замкнути себе в рамки роботи та дому? – ображалася Ірина. – Якщо чоловік втік, значить, і я влаштую своє щастя.
– Так ніхто не проти цього, – намагалася надоумити її мати. – Просто не забувай про наявність доньки та враховуй її інтереси.
Ірина обіцяла батькам пам’ятати про обов’язки, але забувала про них одразу після появи нового залицяльника. Марина переживала, що якось мати назавжди піде і покине її. Дідусь і бабуся годували, одягали і до школи збирали, при цьому постійно говорили.
– Треба ж, і на схилі життя нам немає спокою, – бурчала Галина. – Добре, що Іван має роботу прибуткову і не має фінансових проблем.
Марина росла з почуттям провини за розлучення батьків, за потребу дідусеві працювати і додаткове навантаження на бабусю. Коли у матері все було нормально в особистому житті, вона здавалася спокійною і дочці хоч трохи уваги приділяла. Але тільки-но починалися неприємності, Ірина ставала невдоволеною, на всіх сварилася і зачинялася у своїй кімнаті одразу після повернення з роботи.
– Цього негідника в нашому будинку не буде, – чула через зачинені двері своєї кімнати Марина вигуки діда.
– Я не збираюся відмовлятися від Олега лише тому, що він вам не подобається, – виправдовувалася мати.
Насправді Олег не подобався всім і одразу. Якийсь він був слизький та непередбачуваний, тому Марина його недолюблювала. Декілька разів мати його додому приводила, і дівчинці хотілося сховатися і не виходити. Але Ірина намагалася його поселити у батьківській квартирі, чому були категорично проти її батьки.
– Йому немає місця у цьому будинку, – продовжувала розбирання мати. – Ти б краще подумала, як твій чоловік може ставитись до дочки. Вона зараз входить у підлітковий період і потребує уваги, а ти все хвостом крутиш.
– А я хочу влаштувати особисте життя до сорока років, – парирувала Ірина. – Олег класний, а якщо ви цього не розумієте, мене не повинно це особливо хвилювати.
Галина щоб заспокоїтися, Іван нервово ходив на кухні. Розбирання щодо переїзду потенційного зятя тривали тиждень, після чого батьки поставили дочці ультиматум.
– Якщо ти сама все вирішила, тоді вибирай: ми з Мариною чи твій Олег, – рішуче сказав батько. – Ми його до свого дому не пустимо і внучку тобі не віддамо.
– Взагалі-то я не повинна у вас запитувати, як чинити з власною дитиною, – репетувала Ірина. – Якщо ви такі горді, ми будемо квартиру знімати.
– Щасливої дороги, а внучку до такого чоловіка я не відпущу, – вигукнув Іван.
Марина сама нікуди не хотіла їхати, бо їй не подобався Олег. Колишній спортсмен постійно просив слухняності та сварився за порушення режиму. Дівчинці здавалося, що будь-якої миті він може посваритися за найменше порушення. А ще вона сподівалася, що мати не залишить їх і відмовиться від переїзду. Але дівчинка помилилась.
– Твоя мама тепер живе в іншому місці, – сказала тринадцятирічній Марині після повернення зі школи бабуся.
– А де вона живе? – розгубилася Марина.
– На іншому кінці міста. Вони з дядьком Олегом вирішили жити разом, а ти залишаєшся з нами, – метушилася довкола онучки Галина. – Але ти не хвилюйся, нам же разом добре.
Марина давно розуміла, що батько покинув її і зник у невідомість. За ці роки він жодного разу не дав про себе знати та не платив аліменти. Це вже сприймалося нормально, а от із матір’ю було складніше.
– Значить, мама обрала не мене? – Запитала вона у бабусі.
– Просто твоя мама живе окремо, але залишається близькою для всіх нас людиною, – намагалася згладжувати кути Галина. – Не хвилюйся, ми втрьох з усім упораємося. А потім мама сама все побачить і повернеться додому.
Марина тоді дуже хотіла вірити бабусі, але вагалася. Спочатку мати взагалі не з’являлася на горизонті, а сама дівчинка не наважувалася їй дзвонити.
– Забудь, – повчала її життя однокласниця. – Мої батьки під час розлучення взагалі влаштували спектакль із розподілом майна, а потім у суді ділили плазму та кавоварку.
– А вони одразу вирішили, з ким ти житимеш? – сумнівалася Марина.
– Ну так, батько до іншої пішов, а мене матері залишив, – розповідала дівчинка. – З грошима, звичайно, туго стало, але бабуся та дідусь допомагають.
Марині стало трохи легше, бо вона зрозуміла, що не одна вона така покинута у цьому світі. Через чотири місяці після переїзду мати вперше навідалася.
– Привіт як справи? – зазирнула вона до кімнати Марини. – Сподіваюся, ти добре вчишся і слухаєш бабусю з дідусем?
Відповісти Марина не встигла, оскільки мати відразу, не дочекавшись відповіді, на кухню пішла і довго про щось із бабусею говорила. Потім сумки із закрутками нагрібла і знову пішла у своє звичне життя. Тоді Марині було ще образливіше, ніж минулого разу. Після того разу Ірина почала періодично з’являтися, обираючи час, коли не було вдома батька. Вона приходила тільки за продуктами, тому що Олег виявився людиною не особливо дбайливою і жив на своє задоволення, а грошей дуже не вистачало.
– Шкода мені тебе, своє життя псуєш, – щоразу голосила Галина. – Якщо Іван дізнається, що допомагаю тобі, сварку влаштує грандіозну.
– Батьку не обов’язково про це знати, – відповіла Ірина. – І я не думаю, що все псую, мені добре з Олегом.
– А Марина? – витирала сльозу Галина. – Вона вже доросла дівчинка і все розуміє.
– Саме тому, що вона доросла, я й не хвилююся, – парирувала жінка. – Скоро вона точно мене зрозуміє. До того ж, я не на вулиці доньку залишила, а вам довірила.
Тільки Марина не розуміла, і чим дорослішала, тим сильніше не розуміла матір. У чотирнадцять років вона вперше закохалася, але поговорити про це не було з ким. Бабуся готувала, прибирала та дивилася свої серіали, а суворий дідусь після повернення з роботи поспішав повечеряти і незабаром засинав на дивані. Мати повернулася через рік, та й то не за своїм бажанням.
– Олег мене покинув, – плакала вона, сидячи на кухні.
– А ми тебе попереджали, ми знали, що так і буде, – бурчав Іван. – Купу нервів і два роки життя витратила на якогось пройдисвіта.
Галина дочку по голові гладила і казала, що все обов’язково буде добре. Марина поки не розуміла, як реагувати на повернення матері, а та їй не надто допомагала якось зрозуміти те, що відбувається. Тепер Ірина на роботу ходила, після повернення додому приходила та плакала у своїй кімнаті, а у вихідні виходила на прогулянку з подругами.
– Може Марину з собою візьмеш? – якось поцікавилась Галина. – Їй скоро сімнадцять, а сидить постійно вдома.
– Не думаю, що це гарна ідея, але якщо хоче, нехай іде, – відповіла Ірина.
Марина не хотіла нічого вже давно. Вона не знала, куди вступити вчитися після школи, але в рідному місті не планувала залишатися. Спеціально обрала факультет політології, щоб поїхати до обласного міста. Родичів перед фактом після вступу поставила. У гуртожитку оселилася, вчилася і додому рідко їздила. Дідусь вже на пенсії сидів, бабуся продовжувала бурчати з приводу і без, а мати знайшла нового залицяльника.
– Ти маєш познайомитися з Андрієм, – говорила Ірина доньці в черговий приїзд. – Він точно тобі сподобається, можливо, ви навіть потоваришуєте.
– Добре, наступного разу, – байдуже відповіла дівчина.
Андрій виявився нудним і самовпевненим, всіх життя вчив, але сам нічого не досяг. Він просиджував інженером на якомусь підприємстві, а уявляв себе, невідомо ким. Ірина на нового обранця дивилася захоплено і довкола нього постійно кружляла. Проти цього зятя батьки сперечатися вже не стали, і незабаром Андрій перетягнув свої пожитки до їхньої квартири, бо сам жив із літньою матір’ю в однокімнатній квартирі.
– Потрібна допомога на дачі, паркан поправити, – міг попросити Іван.
– Я до цього не привчений, – відводив погляд чоловік. – Якщо самі не можете зробити, завжди можна знайти роботяг, готових за копійки все виконати.
– І ти готовий мені дати гроші на паркан? – суто з принципу цікавився чоловік.
– Ну чому відразу я маю цим займатися? – невдоволено питав Андрій. – Ми з Іриною обговоримо це питання і потім вам повідомимо.
Але потім ніхто не згадував про цю розмову, і чоловік похилого віку самостійно справлявся з усіма справами. Андрій вважав нижче за свою гідність необхідність тягати продукти з ринку або займатися іншими домашніми справами. Марині ще менше хотілося приїжджати додому, щоб не зустрічатися зайвий раз із цим занудою. Але мати казала, що він чудова людина, а їй не було особливої справи до подробиць їхнього життя. Вона намагалася впоратися зі своїми турботами та періодично вислуховувала по телефону скарги бабусі.
– Ти уявляєш, днями цей Андрій забув вимкнути воду у ванній, у результаті мало біди не сталося з сусідами.
– Буває, – байдуже відповіла Марина.
Про свої турботи чи проблеми вона давно нічого не розповідала, та рідня і не особливо мала бажання їх дізнаватися. Вони були повністю поглинені собою, тільки іноді дзвонив дідусь, але Марина відмахувалася черговими фразами і далі сама з усім справлялася.
– Я не зрозумію, у нас справді настільки самостійна онука чи вона просто закрилася від світу і від нас через образи? – сумнівався Іван.
– Ну, ми з тобою точно її нічим не образили і завжди намагалися краще віддавати, – міркувала Галина. – Не варто на це сильно звертати увагу, зараз молодь непередбачувана, живуть у якомусь власному вимірі.
За роки навчання в інституті та рідкісні появи вдома змінювалися лише імена нових обранців матері. Марина більшу частину з них жодного разу не бачила і не прагнула до цього. Вони з’являлися з нізвідки, через деякий час час ставали найбільшим розчаруванням за словами Ірини, а потім зникали. Навіть після отримання диплома повертатись додому Марина не збиралася і почала шукати роботу. А якось сталася подія, що змінила її життя.
Їй зателефонували родичі з боку батька та повідомили, що бабуся та дідусь по батьківській лінії заповідали їй двокімнатну квартиру. Марина не дуже розуміла, як на новину реагувати, але відмовлятися не збиралася. Невелика квартира на околиці міста з допотопним ремонтом здавалася їй справжніми хоромами. Тільки оформивши всі папери, вона розповіла про це своїй рідні.
– Треба ж, совість, мабуть, їх не залишала в спокої, що кинули тебе, – сказав тоді Іван.
– Де знаходиться твій тато невідомо, але хоч його батьки вчинили по-людськи, – міркувала Галина. – Ти все одно не збиралася повертатися до нашого містечка, а тепер у тебе свій дах над головою буде.
– Якщо все так добре обернулося, треба терміново змінювати життя, – потирала руки Ірина. – Отже, я переїжджаю до тебе і займаюся ремонтом. У великому місті роботу знайду хорошу, та й особисте життя влаштувати простіше буде.
– Так нас поки онука в гості не кликала, заспокойся, – Іван намагався привести дочку в себе.
– Ну, рідну матір вона точно не залишить, – парирувала Ірина. – І взагалі, якби не я, може б і не було нічого.
У той момент Марині виразно згадався силует матері, яка йде, яка тягла з дому сумки з продуктами і поспішала до свого обранця. Це допомогло ухвалити рішення і одразу його озвучити. Ірині не сподобалася відмова дочки щодо її переїзду. Навіть своїм батькам жінка висловила, що вони погано виховували Марину. Але дівчина, навіть чуючи ці претензії, не збиралася піддаватися маніпуляції. Мати завжди бачила її самостійною, ось вона такою і стала, тільки тепер у її житті місця для матері не було.
У своїй новій квартирі Марина робила ремонт за допомогою друзів.
– Поки що на капітальні роботи грошей немає, – казала вона. – Зараз наведемо трохи порядок, а згодом перероблю все на власний розсуд.
Ірина постійно у гості до дочки просилася і навіть хотіла командувати. Не могла вона змиритися з її відмовою разом жити. Спочатку приїжджала під вигаданими приводами у справах, потім почала затримуватися на кілька днів у квартирі доньки.
– Мамо, мені здається, тобі час додому, – не витримувала Марина тижневого проживання з матірю. – Бабусі з дідусем потрібна допомога, а в мене своє життя і свої справи.
– Треба ж, тобі вже власна мама заважає, – невдоволено сказала Ірина. – Отже, поки маленька була, все було добре, а після отримання спадщини діловою стала.
– Якщо ти забула, я нагадаю, – намагалася стримано відповісти Марина. – Коли став вибір між мною та твоїм черговим нареченим, ти вибрала його, а не мене.
Образилася Ірина, додому поїхала, батькам все висловила. А вони внучку виправдовували, бо її переживання пам’ятали і в найгірші моменти поряд перебували. Але й єдину дочку теж було шкода, вона сама собі все життя зіпсувала.
– Я роботу знайшла хорошу і життя потихеньку вже складається.
– Я все розумію, але матір переживає, – виправдовувала Галина дочку.
– Я теж переживала, але більше не хочу, – виправдовувалася дівчина. – Я не можу і не хочу її прощати.
Іван та Галина сумували, що донька після їхнього відходу може зовсім одна залишитися. Але в Ірини були інші плани, і вона не збиралася довго журитися, бо на горизонті з’явився новий шанувальник. Вони працювали разом, Михайло був у розлученні та на відміну від попередників здавався адекватною людиною і мав власне житло.
– Я хочу познайомити тебе з Михайлом, – торохтіла вона дочці по телефону. – Він обов’язково тобі сподобається.
– Гаразд, – байдуже відповіла дівчина.
– Отже, ми приїдемо в гості наступними вихідними? – одразу хапалася вона за таку нагоду.
– Добре, – відповіла Марина.
Марина гостей приймала, спілкувалася, але не вірила, що чоловік надовго затримається в житті її матері. Так і сталося: за чотири місяці ці стосунки закінчилися. Ірина знову спробувала напроситися жити в квартиру до дочки, їй набридло буркотіння літніх батьків. Жінці здавалося, що у більшому місті їй буде легше влаштувати особисте життя. Але Марина відповіла матері категоричною відмовою та більше попросила тему спільного проживання не порушувати. Ірина образилася і на цьому спілкування матері та дочки зовсім зійшло нанівець.