Ірина поверталася з роботи в поганому настрої. А чому радіти? Сьогодні тридцять перше грудня, всі готуються до Нового року, нарізають салатики, передчуваючи веселе застілля в колі близьких чи друзів… А їй доведеться зустрічати Новий рік на самоті, та ще й посеред коробок і безладу…
Два місяці тому Ірина розлучилася із чоловіком після десяти років щасливого, як їй здавалося, шлюбу. Але виявилося, що здавалося, бо навряд чи можна назвати щасливим шлюб, у якому чоловік не зберігає вірності своїй другій половині. Саме так і було. Ось тільки про зради Володимира Ірина довгий час не здогадувалася. Любила, вірила… Намагалася створювати вдома затишок, бути хорошою дружиною…
Дітей у Володі та Ірини не було. Хотіли, звісно, але не склалося. Ірина обстежилася, лікарі не знайшли жодних серйозних проблем, які заважають молодій жінці стати мамою. Володимир сказав тоді:
– І гаразд, проживемо і без дітей…
Ірина начебто змирилася і ще більше розчинилася в чоловіка. Багато працювала, а коли брала відпустку, завжди виїжджала кудись, щоб розвіятися та змінити обстановку. Найчастіше або з подругою, або одна. За всі роки сімейного життя у них із чоловіком лише один раз збіглися відпустки.
Потім дізналася, що чоловік часу даремно не гаяв. Коли вона виїжджала, одразу заводив невеликий романчик. Найчастіше з якоюсь заміжньою колегою, якій теж хотілося, так би мовити, урізноманітнити своє життя стосунками на боці.
Але коли в житті Володимира з’явилася Наталя, він вирішив піти від Ірини. Наталя була незаміжня і з нею Володя познайомився випадково. Він повертався з роботи, а Наталя голосувала на дорозі. Їй терміново треба було потрапити в одне місце, куди Володя погодився її підвести. Не зміг проїхати повз ефектну блондинку, яка намагається зловити машину.
Поки їхали, розговорилися, познайомилися, і Наталка погодилася залишити Володимиру свій номер телефону. Чоловік їй теж сподобався, а про свій сімейний стан він тоді промовчав. Втім, вже на першому побаченні Володя зізнався Наталці, що одружений, але дружину не любить, живе за звичкою.
Наталі Володимир дуже сподобався, і вона поставила собі за мету вийти за нього заміж. Розлучницею себе не вважала. Зрештою, це він її вибрав, та й дружину не любить… Тож яка вона розлучниця? Ні, це не про неї.
Приблизно три місяці Володимир приховував від Ірини свої стосунки з Наталкою, не наважуючись піти від дружини, а потім жінка оголосила йому про свою вагітність, і ця звістка поставила крапку у відносинах Ірини та Володі.
Для Ірини ця новина була як грім… Мало того, що Володимир розповів їй про вагітну від нього коханку, так ще одна з його колег невдовзі донесла Ірині про його пригоди під час її поїздок. Вона чимось образилася на Володимира, ось і вирішила таким чином віддячити йому. Толку, щоправда, від цього вже не було, оскільки і без того, шлюб Володимира та Ірини був зруйнований…
Це було неприємне і важке розлучення для Ірини, Володимир же пурхав як на крилах, передчуваючи нове щасливе сімейне життя і народження дитини. Цей момент особливо вразив Ірину. Коли чоловік сказав, що коханка вагітна від нього, їй було дуже неприємно, адже у них з дітьми так і не вийшло.
Живучи у шлюбі, Володимир та Ірина в кредит придбали трикімнатну квартиру, а оскільки обидва дуже непогано заробляли, швидко змогли його закрити. При розлученні квартиру, очевидно, довелося продати як спільно нажите майно. Добре, що покупець знайшовся швидко. Квартира була гарна, з дорогим ремонтом, добротними меблями та побутовою технікою. Заїжджай і живи, як то кажуть…
На ту половину суми від продажу квартири Ірина змогла купити собі однокімнатну, куди й заїхала незадовго до Нового року. З переїздом допомогли батько і старший брат. І ось тепер Ірина поступово розбирала коробки з речами, посудом та книгами… Робила це без жодного бажання та настрою, тільки тому, що треба. Не жити ж у безладі…
Новий рік Ірина вирішила зустрічати вдома сама. Точніше не зустрічати, а просто бути у новорічну ніч удома. Повернутися з роботи, повечеряти, подивитись телевізор і лягти спати. Ось і все… Батьки, звісно, кликали до себе, вони зустрічали Новий рік великою компанією. Крім сина з сім’єю, до них мали прийти й інші родичі. Ірина відмовилася, їй зовсім не хотілося ні до кого їхати… Настрій не той…
Усі по–різному переживають втрати, комусь треба бути серед людей, спілкуватися та намагатися максимально на щось переключитися. А хтось, навпаки, замикається в собі і не хоче нікого бачити… Ось Ірина була саме такою… І поки їй було ще надто важко та неприємно для того, щоб іти кудись і веселитися… Поки що хотілося побути одній…
Зайшовши в під’їзд, Ірина почала підніматися на свій третій поверх і раптом побачила хлопчика років дев’яти – десяти. Він сидів на сходинці і плакав… А поруч з ним на тій же сходинці спало, згорнувшись калачиком, сіре пухнасте кошеня. Пройти повз дитину, яка плаче, Ірина не змогла.
– Що сталося? – Запитала вона. – Чому ти тут один і весь у сльозах? Де твої батьки?
– Тато ще на роботі, він пізно повернеться, а я вийшов погодувати кошеня і зачинив двері, – почала пояснювати дитина. – Ключі не взяв, а двері зачинилися… У нас такий замок, сам закривається і вже не потрапити до квартири, якщо немає ключів.
– Зрозуміло… А кошеня чиє?
– Я не знаю, підкинули, мабуть. Я вчора зі школи йшов, а воно сидить у під’їзді. Я його погодував, у мене із собою сосиска у тісті була… А сьогодні ми вже не вчилися, тато вранці на роботу поїхав і сказав мені нікуди не виходити. Ну а мені цікаво стало, де кошеня, я визирнув, а воно сидить на сходах. Я вирішив погодувати, вийшов і зачинив двері, ключі не взяв, і телефон вдома… Не можу татові зателефонувати.
– А номер тата пам’ятаєш напам’ять?
– Ні, – похитав головою хлопчик. – Старий пам’ятав, а тепер у тата новий номер…
– Тебе як звати?
– Славко.
– А я тітка Ірина. Давно ти тут сидиш, Славку?
– Я не знаю, – зітхнула дитина. – У мене ж годинника немає… Але вже давно… Їсти так хочеться…
– Славко, ходімо до мене, я хоч нагодую тебе чимось, – сказала Ірина.
– А можна? – здивувався хлопчик.
– А чому ні? Я сама живу… Ну не сидіти ж тобі й далі на сходах, побудеш у мене, поки твій тато не повернеться з роботи. Ходімо.
– А він? – Запитав Славко, показавши на кошеня.
– Він поки що залишиться тут, але ми його погодуємо, – відповіла Ірина.
– Гаразд, – погодився хлопчик.
– Заходь, – сказала Ірина Славку, впускаючи його в квартиру. – Тільки одразу попереджаю. Я нещодавно переїхала, коробки ще не розібрала і меблі не всі купила, тільки найнеобхідніші. З їжею у мене теж не дуже, одна живу, майже не готую, але щось зараз придумаємо…
Ірина сказала хлопчику йти до кімнати, а сама пішла на кухню, щоб перевірити свої запаси продуктів і прикинути, чим можна нагодувати хлопця, а заразом і кошеня в під’їзді.
– Ти взагалі все їси чи є якісь побажання? – гукнула вона Славку, згадавши свого дев’ятирічного племінника, якого Таня, дружина брата, не знала, чим нагодувати, надто він був вибагливим.
– Не хвилюйтеся, – відповів хлопчик.
– Вже простіше, – сама собі сказала Ірина і зайнялася приготуванням омлету.
На щастя, у холодильнику знайшлися свіжі яйця та молоко. Кошеняті в під’їзді Ірина теж дала поїсти в блюдце.
– Їстівне хоч? – Запитала жінка у Славка, коли вони взялися до їжі.
– Дуже смачно! – відповів хлопчик.
Їв він з великим апетитом, було помітно, що дуже зголодніло.
– Я рада, – посміхнулася Ірина. – Їж на здоров’я. А потім чай питимемо з пряниками. До речі, тобі скільки років?
– Десять, через місяць одинадцять буде, я навчаюсь у четвертому класі.
– Ти сказав, що тато на роботі, а мама де? Теж на роботі?
– Мама? – Хлопчик трохи змінився в обличчі. – Мами не стало рік тому, ми з татом одні тепер…
– Ой, вибач, – вигукнула Ірина.
– Та нічого, – відповів Славко. – Мама була слаба, а потім її не стало. А чому ви сама живете? Ви така гарна, де ваш чоловік?
– Дякую за комплімент. Я розлучилася з чоловіком і тому одна.
– Ваш чоловік що нерозумний? – поставив несподіване запитання хлопчик.
– Чому? – Розгубилася Ірина.
– Тому що тільки нерозумний може розлучитися з такою гарною і доброю жінкою, як ви, – з найсерйознішим виглядом відповіла дитина, чим трохи підняла Ірині настрій.
– Мабуть, ти маєш рацію, – посміхнулася вона.
Як тільки з їжею було закінчено, пролунав дзвінок у двері. Ірина точно нікого не чекала, тому дуже здивувалася та поспішила відкрити. За дверима стояв чоловік років тридцяти п’яти на вигляд, і вигляд у нього був дуже стривожений.
– Вибачте, я ваш сусід Антон, – сказав він. – Ви не бачили випадково сьогодні у під’їзді чи на вулиці ось цього хлопчика.
Сказавши це, він показав Ірині екран свого мобільного з фотографією Славка. Жінці все стало ясно.
– Ви тато Славка? – Запитала вона. – Не хвилюйтесь, він у мене…
– У вас? – Здивувався чоловік.
– Так, проходьте, мене звуть Ірина, а Славко вам все пояснить.
З’ясувалося, що Антон вирішив зателефонувати до сина, щоб дізнатися, як у нього справи, а після кількох невдалих спроб додзвонитися сильно занепокоївся. Дитина завжди відповідала на його дзвінки, у них була така домовленість, оскільки Славко часто залишалася вдома сама. А тут не відповідає.
Стурбований батько відпросився з роботи і помчав додому. А коли забіг до квартири та побачив, що сина немає, нічого не зміг зрозуміти. Сина не було, а його верхній одяг та взуття на місці… Не могла ж дитина піти з дому взимку в домашньому одязі та капцях?
Перше, що спало на думку Антону, це пробігтися по сусідах і запитати чи не бачив хто сьогодні його сина… Ніхто не бачив, всі сиділи вдома і готувалися до зустрічі Нового року. Антон знав, що у двадцять шосту квартиру нещодавно хтось переїхав і ні на що не сподіваючись, вирішив подзвонити й туди.
– Як же ж я переживав, синку, – сказав чоловік, обіймаючи дитину. – Казав же ж тобі не виходити з квартири. Кошеня він погодувати вирішив, жалісливий… Ірино, а вам велике спасибі, що не пройшли повз! І за те, що нагодували Славка окреме дякую.
– Та нема за що, Антоне, – відповіла Ірина. – У вас чудовий син, мені було приємно про нього подбати.
– Дякую… Ну, що, згуба ти моя, ходімо додому, – усміхнувся батько. – А то тітка Ірина, напевно, на гостей чекає чи сама в гості збирається, а ми затримуємо.
– Нікуди не збираюся і нікого не чекаю, – сказала Ірина.
– А чому? – здивувався Антон і тут же осікся. – Вибачте, це не моя справа…
– Нічого, все нормально. Просто так вийшло, що я сьогодні одна…
– Тому що у тітки Ірини чоловік нерозумний, він з нею розлучився, – сказав Славко.
– Синку, ти що таке кажеш! – зробив зауваження хлопчику батько.
– Устами немовляти говорить істина! – Згадала відому фразу Ірина і їй раптом стало смішно.
А разом із нею засміялися й батько із сином…
– Ірино, а ходімо до нас зустрічати Новий рік, – запропонував Антон. – Ми, правда, нічого особливого не готували, але є торт та мандарини, продукти для олів’є, курка…
– А я не проти, – відповіла Ірина, відчувши, що їй справді хочеться зустріти Новий рік у цій приємній компанії.
– Жаль, що в нас ялинки немає, – сумно сказав Славко.
– Так, ми завжди справжню ялинку ставили. Катя, моя покійна дружина, тільки таку й любила. А зараз Каті немає і щось ялинки не хотілося…
– А я маю ялинку, – згадала Ірина. – Щоправда, в коробці лежить, але її недовго збирати.
При розлученні з чоловіком жінка забрала їхню штучну ялинку та іграшки. Сама не розуміла навіщо, такий пригнічений настрій тоді був, що здавалося, ніколи їй не захочеться ні свята, ні ялинки… Але Володимир цю ялинку та іграшки все одно на смітник би відніс, а Ірині стало шкода, вона колись з такою любов’ю цю ялинку вибирала. І іграшки теж… Ось і забрала.
– І іграшки є? – Запитав Славко.
– Так, навіть гірлянда є. Якщо хочете, давайте візьмемо і прикрасимо.
Славко повністю підтримав цю ідею, і Антон також погодився.
Поки хлопчик вбирав ялинку, яку швидко зібрав його батько, Ірина та Антон зайнялися приготуванням святкової вечері. Зробили олів’є, поставили курку в духовку. І зустріли Новий рік утрьох. Точніше, вчотирьох. Славко вмовив батька дати притулок кошеняті, йому було шкода його, не хотілося, щоб він зустрів Новий рік на сходовому майданчику зовсім один…
Недаремно кажуть: як зустрінеш Новий рік, так і проведеш. Ось і наші герої після спільної зустрічі Нового року більше не розлучалися.
І тепер Ірина має сім’ю: чоловік, син і маленька донечка Надійка…
Ну і, звичайно, Мурчик, який із маленької сірої грудочки давно перетворився на великого і дуже гарного кота…
Так що щастя може чекати нас де завгодно. Навіть на сходинці в під’їзді.
Причому часто воно вривається в життя саме тоді, коли цього найменше очікуєш і вже ні на що особливо не сподіваєшся.
Ось таке воно наше життя непередбачуване…