Ірина сиділа на кухні, вдихаючи знайомий аромат свіжозвареної кави. В голові вихором крутилися спогади про останні чотири роки, що вона провела у шлюбі з Максимом. Її квартира, колись затишна та спокійна, тепер здавалася їй чужою. Все змінилося після того, як вона стала не просто дружиною Максима, а й частиною його сім’ї, в якій головну роль відігравала Надія Петрівна, його мати.
Коли молодята тільки одружилися, Ірина була сповнена ентузіазму. Максим здався їй ідеальним супутником життя: надійний, дбайливий, готовим підтримати у будь-якій ситуації.
Два місяці після весілля жили на орендованій квартирі, потім свекруха наполягла і вони на півроку переїхали до його батьків (це було великою помилкою), а потім нарешті змогли придбати своє житло — маленьку, але затишну двокімнатну квартиру, яка повністю належала Ірині. Вони разом оформляли її, вибирали меблі та декор. Все йшло добре, поки в їхнє життя не стала все частіше втручатися Надія Петрівна.
Перше знайомство з матір’ю Максима пройшло цілком гладко. Надія Петрівна здавалася жінкою суворою, але стриманою. Вона не обрушилася на Ірину з критикою, не ставила під сумнів її вибір, але в її очах було щось холодне, що Ірина помітила ще тоді, на першій вечері. Це було щось невловиме, ніби свекруха вже тоді зробила собі якісь висновки, хоча не висловила їх уголос.
— Ви, Ірино, маєте знати, — казала Надія Петрівна того дня за чашкою чаю, — у нас у родині свої традиції. Усі жінки у нас — господині. Ми завжди готуємо на великі свята, навіть на весілля я своїми руками все готувала. Розумієте, я вважаю, що чоловік не повинен думати про кухню, це доля жінок.
Ірина кивала, намагаючись не показати свого подиву. Тоді їй це здалося просто добродушною проблемою, до якої можна звикнути. Вона навіть відчула якусь теплоту — бажання стати частиною сім’ї та підтримувати традиції здавалося чимось природним. Однак вона ще не знала, що ця “традиція” незабаром стане каменем спотикання у їхньому шлюбі.
Перше сімейне свято пройшло гладко. Ірина провела на кухні майже цілий день, готуючи страви за рецептами свекрухи. Максим був поруч, допомагав їй чистити овочі, сміявся, жартував. Надія Петрівна тоді похвалила її, сказавши, що в Ірини “є потенціал”, але сказала це так, що в словах більше відчувалася критика, ніж похвала.
З кожним новим святом обов’язки Ірини ставали дедалі більше. Свекруха перестала обмежуватися порадами щодо свят і почала просити Ірину допомагати їй готувати навіть для звичайних сімейних обідів. Це все більше скидалося на обов’язок, від якого не можна відмовитися.
Ірина намагалася пояснити свої почуття Максимові.
— Я все розумію, але це вже переходить межі, — казала вона йому якось увечері після того, як провела півдня біля плити. — Я ж не тільки готувати маю, у мене є своя робота, свої справи.
Максим лише відмахнувся.
— Іра, ну це ж сім’я, треба підтримувати традиції. До того ж мама завжди так робила, вона звикла. Ти ж знаєш, що вона просто хоче, щоби все було як завжди.
— Але чому я маю бути за все це відповідальною? Чому я маю готувати на всіх? Мені здається, це трохи несправедливо, — наполягала Ірина.
— Що ти перебільшуєш? – відмахнувся Максим, не відриваючись від екрану телефону. – Це нормально, Іро. Це ж мама.
Ірина бачила, що Максим не розумів її. Більше того, він не хотів вникати у її переживання. Він вважав, що роль Ірини — це бути гарною господаркою, адже так було заведено в його сім’ї. В очах Максима все було просто: його мати готувала, тепер повинна готувати Ірина.
Минуло ще кілька місяців, і все стало лише гірше. Надія Петрівна вже не просила, а потребувала допомоги на кухні. Вона дзвонила Ірині в будь-який час дня, коли їй потрібно було щось приготувати, не соромлячись напружувати її навіть після робочого дня. З кожним новим проханням тиск на Ірину тільки посилювався, а Максим так само відмахувався від її скарг.
— Мама просто хоче навчити тебе бути гарною господаркою, — повторював він знову і знову. – Почекай, скоро все налагодиться.
Але нічого не змінювалося. Навпаки, свекруха почала все частіше дорікати Ірині в дрібницях: то страва недосолена, то соус не такий, як вона звикла. Ірина з кожним днем все більше відчувала себе не членом сім’ї, а хатньою робітницею, на яку покладено нескінченні обов’язки.
Поворотним моментом стало сімейне свято на честь дня народження Надії Петрівни. Ірина готувала весь день, намагаючись врахувати всі її вимоги та побажання. Вона втомилася, але сподівалася, що хоча цього разу все пройде без докорів. Однак як тільки гості зібралися за столом, Надія Петрівна голосно заявила:
— Ну, Ірино, і що то за суп? Пересолила, так? Я ж казала тобі — акуратніше із сіллю. І, щиро кажучи, ти завжди щось не так робиш.
У кімнаті запанувала незручна тиша. Гості замовкли, оглядаючись один на одного, але ніхто не наважився заперечити господині свята. Максим сидів мовчки, навіть не намагаючись заступитись за дружину.
Ірина застигла на місці, відчуваючи, як закипає. Її пальці тремтіли від напруги, але вона стримала себе, не бажаючи влаштовувати сцену перед усіма. Вона опустила очі, намагаючись не дивитись на свекруху, і тихо видихнула.
Того вечора, коли гості розійшлися, Ірина намагалася поговорити з Максимом.
– Чому ти мовчав? — спитала вона, стоячи у дверях спальні. – Ти бачив, як вона мене осоромила.
Максим, сидів на ліжку, і лише знизав плечима.
— Ти ж знаєш маму, вона просто така… сувора. Вона нічого поганого не мала на увазі. Ти врахуєш усі помилки і наступного разу зробиш все ідеально.
– Що? Сувора? Помилки? — Ірина аж засміялася. – Вона буквально осоромила мене перед усіма гостями, а ти навіть не заступився!
Він похитав головою.
— Іро, не роздмухуйте з мухи слона. Це лише їжа.
– Їжа? — її голос тремтів. — Для тебе це лише їжа, а для мене — це постійне почуття, що я нічого не роблю правильно. Щоразу, коли я щось готую, вона знаходить причину, щоб дорікнути мені. І ти це ігноруєш!
Максим підвівся, намагаючись її заспокоїти.
— Ти просто дуже близько сприймаєш все. Адже мама любить тебе.
– Любить? — Ірина ледве стримувала сльози. – Вона використовує мене. Я стала для неї куховаркою. І ти дозволив цьому статися.
Максим стомлено зітхнув.
— Іро, давай не влаштовуватимемо сцен. Я втомився.
Вона застигла, ніби ці слова перекрили її надії на розуміння. “Я втомився” – ось все, що він міг сказати. Він утомився від її скарг, втомився від спроб підтримати, хоча, по суті, ніколи й не намагався це зробити.
Ірина мовчки пішла у вітальню і сіла на диван. Думки вихором пролітали в голові. “Він не розуміє. І не захоче зрозуміти.” Тоді вона усвідомила, що її терпіння закінчилося. Вона більше не могла бути частиною цієї сімейної драми, де її почуття не мають значення.
Ірина взяла телефон та зателефонувала подрузі. Тієї, що колись попереджала її про можливі проблеми у шлюбі з Максимом. Подруга відповіла на дзвінок майже одразу.
– Привіт, Іро. Щось сталося?
Ірина кілька секунд мовчала, збираючись із думками.
— Я подаю на розлучення, — сказала вона, дивлячись у вікно. — Більше не можу.
***
Наступного ранку, зібравши всі необхідні документи, Ірина вирушила в юридичну консультацію. Її думки були поплутаними, але одне вона знала точно — їй треба розімкнути це коло, де вона не просто невістка, а й зручна кухонна працівниця для родини Максима. Відчуття свободи поєднувалося з пережиттям, але Ірина розуміла: так жити більше не можна.
У юридичній консультації вона зустріла досвідченого адвоката, котрий уважно вислухав її історію. Він був здивований, як довго вона мирилася з таким ставленням.
— Ви не повинні підкорятися чиїмось бажанням і забувати про себе, — сказав він, оформлюючи заяву. — Я допоможу вам із розлученням. Справа не складна, якщо все пройде мирно. Але якщо Максим наполягатиме на розділі майна або буде сперечатися, нам доведеться готуватися до тривалої боротьби.
Ірина задумалася, як Максим відреагує. В останні місяці він ставав все більш відчуженим, ніби турбота матері і тиск сім’ї важливіша, ніж їхній шлюб. Вона часто ловила себе на думці, що для нього звичніше мовчати, ніж заступатися за неї.
Повернувшись додому, Ірина знайшла Максима, який сидів за комп’ютером. Його обличчя було серйозним, але здавалося, що він навіть не підозрює, що її рішення остаточно прийнято.
— Нам треба поговорити, — сказала вона.
Максим відвів погляд від екрану, але в його очах не було особливого інтересу.
– Що трапилося?
Ірина глибоко зітхнула, намагаючись зібратися з думками.
— Я подала заяву на розлучення, — сказала вона, спостерігаючи за його реакцією.
Максим застиг, але потім усміхнувся, ніби не сприймаючи її слова всерйоз.
– Ти серйозно? Через те, що мама на тебе насварилася? Ти ж знаєш, що вона буває такою. Це не є підставою для таких рішень.
– Це не через неї, – різко відповіла Ірина. – Це через тебе. Через те, що ти ніколи не підтримував мене. Ти дозволяв їй поводитися зі мною, як із хатньою робітницею і завжди заплющував очі на це. Ти навіть не спробував заступитись за мене!
Максим насупився.
– Ти просто перебільшуєш. Мама хоче якнайкраще. Вона старається для нас. Це сімейні традиції, їх треба шанувати.
Ірина відчула, як піднімається хвиля гніву. Її обличчя напружилося, і вона ледве стримувала себе.
– Я частина вашої родини, щоб постійно грати роль домогосподарки! Ти колись думав про те, що я відчуваю? Про те, що у мене є свої бажання та межі? Дякую, обійдуся.
– Ну, ми ж сім’я! — спробував виправдатись Максим. – Ти могла б просто поговорити з мамою.
— Я намагалася достукатись до тебе! — зупинила його Ірина, відчуваючи, як від хвилювання починають тремтіти руки. — Але щоразу ти відмахувався від моїх слів, казав, що це дрібниці. Ти навіть не намагався мене зрозуміти. Я думала, що побудуємо свою сім’ю, як я була рада, коли ми стали жити окремо. Але нічого не змінилося.
Максим підвівся, наближаючись до неї.
— Іро, давай не робитимемо необдуманих рішень. Я ж кохаю тебе. Ми можемо все налагодити. Мама просто… ну, вона не така, як ти. Їй треба більше часу, щоб звикнути до тебе.
– Звикнути? — Ірина ледь не засміялася з цих слів. — Вона ніколи не намагалася мене зрозуміти. Для неї я зручна іграшка, яка повинна підкорятися її бажанням. А ти… ти завжди був на її боці.
Максим раптом замовк, його обличчя напружилося. Він явно не очікував такого повороту подій.
— Ти справді збираєшся зруйнувати наш шлюб? — його голос був м’якшим. — Це все через маму, а не через нас.
Ірина відчула, як сльози підступають до очей, але стримала себе.
– Ні, Максиме. Це через нас. Ти завжди вибирав її, а не мене.
Він подивився на неї, ніби вперше побачив людину, яку ніколи не знав по-справжньому.
— А як же наші плани? — тихо спитав він.
– Які плани? — гірко посміхнулася Ірина. – Ти ніколи не ставив їх на перше місце. Завжди були інші пріоритети. І це моя сім’я, це твоя. Я не можу більше бути тим, ким мене хочуть бачити, хатньою робітницею.
Вона простягла йому копію заяви на розлучення.
– Це остаточно?
– Так, – твердо сказала Ірина. — Я більше не можу бути частиною цієї гри.
***
Максим був здивований. Він довго стояв на місці, дивлячись на документ у своїх руках, ніби не міг повірити, що все це відбувається з ним. Декілька хвилин він мовчав, потім спробував знову звернутися до Ірини.
– Ти не думаєш, що це занадто? Хіба не можна було знайти інший вихід із ситуації?
— Я справді намагалася, намагалася знайти компроміс, зрозуміти твою матір, тебе. Багато разів. І щоразу, коли я йшла на поступки, мене заганяли в куток. Більше цього не буде.
Максим відкрив рота, ніби збирався щось сказати, але потім передумав. У його очах промайнуло розчарування, і він тихо сказав:
— Ти пошкодуєш про це, Іро.
— Ні, Максиме, — спокійно відповіла вона. — Це ти пошкодуєш, що не бачив, як я боролася за наші стосунки.
***
Наступного дня Ірина отримала перше повідомлення від свекрухи. Надія Петрівна не збиралася відступати.
– Як ти можеш руйнувати сім’ю? – писала вона. – Ти не думаєш про наслідки! Ти знецінюєш усе, що ми тобі зробили.
Ірина прочитала повідомлення, але не почала відповідати. Вона знала, що ця “родина” завжди мала на увазі лише одного головного учасника – свекруху. Тепер, коли рішення було ухвалено, Ірина не хотіла витрачати сили на виправдання.
Але Надія Петрівна не збиралася зупинятися. Незабаром були дзвінки від інших родичів Максима — його тітки, двоюрідні брати, навіть його далекі знайомі намагалися достукатися до неї, звинувачуючи її в руйнуванні сім’ї.
— Ти не маєш права так чинити! — казала одна із двоюрідних сестер Максима. — Ми завжди думали, що ти частина нас, а тепер ти йдеш і залишаєш усіх у такому становищі? Та, ким ти себе уявила? Ще жодна жінка не дозволяла собі такого, розлучення це сором для сім’ї.
Ірина мовчала, слухаючи ці звинувачення. Вони більше не чіпали її. Вона знала, що нарешті стоїть на правильному шляху.
***
За кілька тижнів після подання заяви на розлучення Максим з’їхав із квартири. Ірина почала будувати своє нове життя. Вона повернулася до роботи, зосередилася на своїх справах та поступово повертала собі впевненість. Її квартира знову стала для неї місцем спокою та затишку.
Вона більше не піднімала телефону, якщо дзвонив Максим чи хтось із його родини. Вона дала собі обіцянку більше ніколи не дозволити комусь контролювати її життя.
Незабаром вона зустрілася з друзями, котрі давно намагалися витягнути її на вечерю. Вони завжди підтримували її, але вона уникала спілкування, доки не відчула, що справді готова повернутися до нормального життя.
— Як ти почуваєшся? — спитала одна із подруг, коли вони зібралися за столом.
Ірина замислилась.
– Чесно? Я почуваюся вільною. Нарешті.
— Ти не шкодуєш, що зважилася на розлучення?
Ірина похитала головою.
– Ні. Я шкодую лише про те, що не зробила цього раніше.
***
Незабаром після завершення розлучення Ірина повністю поринула у роботу. Вона розпочала новий проєкт, який давно відкладала, і нарешті відчула натхнення. Життя почало знаходити фарби, яких їй так не вистачало в останні роки.
Одного вечора, повертаючись додому, вона несподівано зустріла Максима. Він стояв біля її будинку з букетом квітів у руках. Його погляд був сповнений вибачень, але Ірина відчула, що тепер вона сильніша, ніж будь-коли.
– Ти приїхав даремно, – сказала вона тихо, не даючи йому заговорити.
— Я хотів вибачитись, — спробував розпочати Максим, але Ірина лише м’яко похитала головою.
— Ти надто пізно зрозумів, що втратив. Тепер моє життя – це моє життя. І ти більше не частина його.
Максим замовк, і Ірина зрозуміла, що цей момент став остаточною точкою у їхніх стосунках. Вона більше не відчувала нічого.
Розвернувшись, Ірина пішла додому, залишивши Максима стояти на вулиці. Тепер її життя належало їй.