Цей Новий рік Ірина чекала з особливим почуттям. Хотіла чогось незвичайного, чарівного.
Так сталося, що у них із чоловіком просто напередодні Нового року був подвійний ювілей – двадцять п’ять років сімейного життя і десять років, як вони жили у своєму затишному гарному будинку, збудованому власними руками.
Ірі хотілося зробити цей Новий рік особливим, таким, що запам’ятовується. А ще щоб він був схожим на диво. Тільки вони удвох із Дмитром в цьому будинку, і більше нікого. А довкола – зимова казка. Ось так їй бачилося майбутнє свято.
Діти – Ілля та Віра – вже були дорослими. Їм, звісно, було нудно з батьками.
– Мамо, ти не образишся, якщо ми з Оленкою на Новий рік у Львів поїдемо, до її бабусі? Там так класно! А у свята взагалі краса буде невимовна! – радісно вигукнула з порога Віра.
Так просто поставила матір перед фактом про плани на Новий рік дочка, що вчилася на другому курсі університету.
– Звичайно, не ображуся. Вирішили – їдьте, – легко погодилася Ірина.
– Ура! Ти найкраща у світі мама! – обійняла її Віра.
У сина трапилося кохання, і роман із приємною дівчиною Олею, з якою Ілля вже познайомив батьків нещодавно, розвивався дуже бурхливо. Справа йшла до весілля. Та й пора вже синові визначатися із сімейним життям – двадцять чотири роки нещодавно виповнилося. Вони з Дмитром у двадцять два вже одружилися. І жодного разу до цього дня не пошкодували, що так рано захотіли колись жити разом.
Тож діти одразу дали зрозуміти батькам, що цього року вони Новий рік зустрічатимуть одні.
– Дмитро, купи ялинку. Невелику таку, але щоб пухнаста була, – попросила Ірина чоловіка за тиждень до Нового року.
– А в нас штучна є, велика, гарна. Навіщо живу? – здивувався чоловік.
– Ні, я хочу живу. Щоб хвоєю пахло від неї по всьому будинку, тоді свято зовсім по-іншому відчувається. Як у дитинстві, на новорічному ранку… Я взагалі хочу, щоб все цього року було особливим, – мрійливо промовила Ірина.
Вона вже уявила собі, як прикрасить до свята затишну вітальню у будинку, який вони будували з такою любов’ю. І про подарунки думала. Вони теж повинні бути особливими. А ще думала, що приготує до святкового столу.
Ірина була щаслива. Вся ця передсвяткова приємна метушня наповнювала особливим, глибинним змістом її життя, що стало останнім часом нудним і рутинним.
Жінка зазначила, як мало вони з Дімою почали проводити час разом. Робота, справи, турботи – все це зрозуміло. Але чому вони більше не ходили в кіно, де сміялися і веселилися, поїдали відрами поп-корн? Чому чоловік більше не кликав її у вихідний у кафе з’їсти по шматку гарячої ароматної піци та запити її кока-колою? Або взагалі – поласувати гамбургерами та картоплею фрі. А потім безтурботно блукати яскравими вечірніми вулицями міста. Адже було все це в них. І нещодавно. Невже Ірина та Дмитро настільки подорослішали, постаріли навіть, що тепер це не для них?
Колись давно чоловік розповів Ірині про свою мрію збудувати будинок, і вона одразу підтримала його.
– Це ж чудово, Дмитро! Я сама мрію про це. Дітям буде роздолля у домі, а потім – і онукам теж. Ми з тобою гостей зустрічатимемо. А скільки я квітів посаджу! – мріяла Ірина.
Від мрії до моменту переїзду в ще не зовсім оброблений будинок минуло п’ять років. Але вони зробили це, і були тоді такі щасливі!
А потім звикли і стали сприймати здійснену мрію як даність. За десять років їх спочатку скромний будинок обріс дорогою обробкою та багатими меблями та технікою. У дворі тепер росли десятки яскравих троянд і ряди туй на смарагдовому газоні. Велика затишна альтанка розташувалася неподалік нового гаража. Басейн з жезлонгами, мангал і невеликий тенісний корт – все це робило життя подружжя та їхніх дітей у улюбленому будинку радісним та приємним. Але Ірина відчувала, як з кожним роком вони дедалі більше віддаляються один від одного.
Не допомагали і численні гості. Було весело, але душа вимагала чогось іншого – якогось спокою та усамітнення разом зі своєю родиною.
Ірина з подивом для себе і легким сумом стала згадувати той час, коли діти були маленькими, а вони всі вчотирьох тулилися в маленькій двокімнатній квартирі, яку віддали їм її батьки, переїхавши жити в передмістя, до бабусиного дому.
І ось зараз, напередодні Нового року, який вони з Дімою зустрічатимуть удвох, Ірина була знову щаслива, як у молодості, коли вони з чоловіком зустріли один одного.
Якщо свято передбачалося потрійне, то й подарунків потрібно три – на Новий рік, на ювілей весілля та на десятиліття їхнього улюбленого будинку. І Ірина вже знала, що треба шукати і що вона придбає для Дмитра.
Днями почали дзвонити друзі та рідні, намагаючись дізнатися, де подружжя відзначатиме срібне весілля.
– Іринко, привіт! Пам’ятаю, пам’ятаю, як же! Всім інститутом гуляли у вас на весіллі тридцятого грудня, – зателефонувала давня подруга. – Чверть століття живете вже, щасливі! Куди приїжджати вітати вас?
– А нікуди. Свято це необов’язкове, як ти розумієш. І тільки наше із Дімою. Так що ми вирішили нікого не запрошувати, а відзначити його удвох, вдома. Так би мовити, тет-а-тет. Дітей не буде, а ми як у молодості наодинці один з одним цей вечір проведемо.
– Ну і правильно, метушні менше. Потім приїдемо до вас із Петром, після Нового року, подарунок я все одно вже купила, – відповіла подруга.
*******
– Дмитро, у тебе які плани на завтра? – запитала Ірина у чоловіка ввечері тридцятого.
– Та не знаю я поки що. На роботу доведеться з’їздити, хоч і ненадовго. Ти ж знаєш, наш шеф не любить довгі вихідні, та й запара там зараз із запуском нової лінії виробництва. Натомість і хорошу премію дали до свят. А що ти питаєш?
– Думаю, як розпланувати наш завтрашній святковий вечір. Мені вдень потрібно буде по магазинах поїздити, дещо підкупити. А потім я буду вдома на тебе чекати, стіл накривати, – сказала Ірина, відчуваючи завтрашній романтичний вечір.
– А що планувати? Як повернуся, так і сядемо. Ми ж цього разу ні від кого не залежимо, самі собі господарі, – безтурботно відповів Дмитро, вкладаючись у ліжко.
За п’ять хвилин він уже спав міцним сном, відвернувшись від дружини. А вона ще довго не могла заплющити очей.
– Не затримуйся, добре? – попросила чоловіка за сніданком Ірина. – Там, на вулиці святкову ілюмінацію треба буде підключити. Я сама щось не зрозумію, як. Хочу, щоб і на подвір’ї у нас з тобою була новорічна казка.
– Постараюсь, – сухо сказав Дмитро і поїхав до офісу.
Ірина не поспішаючи пройшла по дому, із задоволенням відзначила, як у ньому стало затишно та святково – справжнє новорічне оздоблення!
Потім узяла список того, що потрібно купити до столу, і вирушила магазинами.
Все місто метушилося в передсвятковій гармидері – торгові центри та супермаркети гули як вулики зі схвильованими бджолами.
Люди металися у пошуках подарунків, закуповували неймовірну кількість продуктів та напоїв, начебто планували провести за новорічними столами усі десять днів без перерви.
Коли все за списком було куплено, Ірина вирішила заглянути до відділу з жіночою нижньою білизною. І привід, і настрій були підходящими, то чому ж себе не побалувати?
Вийшовши з бутіка з гарною обновкою в пакеті, Ірина раптом побачила стару знайому.
– Ой, Ірино, привіт! Скільки років! – обійняла її Лариса. – Ти що? За подарунками? Чи вирішила собі настрій підняти до Нового року? Ну, молодець!
Вони розмовляли, Лариса почала чарівно ділитися своїми новинами, а Ірина мріяла якнайшвидше закінчити цю незаплановану зустріч. Стільки справ ще треба зробити, а вона стоїть тут і слухає цю пліткарку.
Раптом її погляд привернула пара, що зайшла в ювелірний відділ, що розташовувався на протилежній стороні величезного торгового центру. Щось у постаті чоловіка здалося їй знайомим. Видно було погано, але чомусь Ірина вирішила, що то її чоловік Дмитро. Можна було зараз же попрощатися з Ларисою і кинутися туди, обійшовши більшу частину торгового центру. Але Ірина розуміла, що так скоро їй не відвернутися від співрозмовниці, яка розповідала їй зараз щось про їхню спільну знайому. Та й поки вона дістанеться на протилежний бік, швидше за все, буде вже пізно – пара залишить ювелірний відділ.
Ірина вже зовсім не слухала приятельку, заглиблюючись у далечінь. Навіть очі засльозилися.
– Ой, ну добре, бувай. Пора мені, та й, дивлюся ти поспішаєш, – нарешті відпустила її Лариса.
Ірина кинулася до потрібного відділу. Потрібно було спуститися на ескалаторі вниз і піднятися знову нагору в протилежному сторону довгого прольоту торгового центру.
Поки вона здолала цей неблизький шлях, чоловік і молода красуня, яка теж смутно нагадувала їй когось, уже пішли. Те, що це була молода жінка, Ірина спромоглася розглянути навіть здалеку.
– Так, треба заспокоїтись. Мало зовні схожих людей. Я помилилась. Так, помилилась. Видно було погано, далеко ж, – підбадьорювала себе Ірина, спускаючись у підземну стоянку торгового центру, де лишила свою машину.
І вже коли підійшла до автомобіля, раптом побачила машину чоловіка, яка виїжджала з парковки.
Вона машинально сіла в авто та хотіла їхати слідом. Але зрозуміла, що це безглуздо. Якщо це чоловік, і він з іншою жінкою, то який сенс їх наздоганяти? Що вона дізнається? Що дізнається? Все, що потрібно знати, вона вже дізналася. Далі – слово за Дмитром.
Чомусь не хотілося вірити у очевидне. Мозок шукав пояснення того, що сталося, виправдовуючи коханого чоловіка.
Адже то могла бути колега з ним. І вони, наприклад, виконували якесь доручення колективу – купували головному бухгалтеру – ланцюжок на ювілей. Або годинник начальнику на свято…
Ірина не пам’ятала, як дісталася додому. У дорозі навмисно не дзвонила до Дмитра. Переживала, що згодом зовсім не зможе вести автомобіль.
Забігши додому, одразу набрала номер чоловіка.
Той напрочуд швидко відповів. І голос був звичайний, навіть якийсь втомлений.
– Я ще працюю, кохана . Звільнюся пізніше, – відповів просто і буденно.
– Я на тебе чекаю. Вдома, – навіщось додала Ірина, так і не наважившись про ТАКЕ питати по телефону. Потрібно бачити очі чоловіка. І його обличчя…
Ірина знову постаралася себе заспокоїти. Їй треба накрити стіл. Підготуватись до свята. Зробити все, як вона планувала. А далі вже будь як буде.
Чоловік не повернувся ні о восьмій вечора, ні о десятій. Телефон не відповідав. Та Ірина не особливо й наполягала. Характер такий був – нав’язуватись людям не любила, навіть найближчим, якщо вони її явно ігнорували.
Вона так і сиділа у вітальні поруч із накритим столом, така гарна у своїй вечірній сукні. І така нещасна…
Потім раптом стрепенулась, відчинила ігристе і осушила келих. Дихати стало легше.
Рівно об одинадцятій зателефонував Дмитро.
– Я не повернуся сьогодні. Ти мене не чекай…
Він помовчав, чекаючи на реакцію дружини, але Ірина теж мовчала. Говорити на той момент вона просто не могла. Її ніби скувало холодом, і губи оніміли.
– Новий рік зустрічай одна, – додав Дмитро і вимкнувся.
Нічого не побажавши пояснити, не вибачившись, чоловік вчинив як останній боягуз.
– Одна? Та чого це? Не дочекаєшся! – голосно вигукнула жінка в порожнечу.
Ігристе нарешті подіяло, і Ірина рішуче встала, щоб піти геть із дому. Тепер все тут було нерозумним і непотрібним – і цей гарно накритий стіл, і ялинка, і новорічне оздоблення довкола.
Вона накинула пальто на шикарну вечірню сукню і просто в туфельках на високому підборі попрямувала через дорогу до сусіднього будинку. Просто по свіжому снігу.
У будинку голосно грала музика і яскраво світилося світло одразу у всіх вікнах. Вона кинулася туди, до людей, терміново, щоб не втікти від власних думок – вирішила вона.
Ірина рішуче подзвонила у дзвінок. За кілька хвилин хвіртку їй відкрив здивований Володимир, з яким вони добре були знайомі – дружили сім’ями по сусідству.
– О, сусідко! З наступаючим! Проходь. А чого одна, де Діму свого забула? – Здивувався чоловік, оглядаючи вулицю.
– Не знаю. Десь…
Ірина рішуче пройшла всередину, очікуючи побачити гостей та веселий святковий гармидер.
Але в хаті стояла тиша. Сусід також був один.
– А ти чого один, де ваші гості? Де твоя молода дружина Вікторія? – Здивувалася Ірина.
– Де? А мені тепер уже байдуже, де! Пішла вона сьогодні від мене.
Володимир узяв ігристе та розлив по келихах.
– Що? Теж? Не може бути? – Ірина істерично розсміялася.
– Та гаразд? – не повірив Володимир. – Тебе що, Дмитро покинув? Ось справи! Вони що всі сьогодні змовилися, чи що?
Випивши ігристого, мимовільні компаньйони раптом різко подивилися один на одного, думаючи про те саме.
– Слухай, Іро, ти теж про це подумала, так? – Запитав Володимир.
– Так… Дуже дивно. Такі збіги трапляються рідко.
– Вони багато спілкувалися останнім часом. Віка та твій Дмитро. Якісь розмови вели, питання вирішували наші вуличні…
– А ось зараз ми це й перевіримо.
Ірина рішуче витягла з кишені телефон і набрала чоловіка. Дзвонила довго та наполегливо.
– Ірино, давай потім. Завтра поговоримо. Не псуй нам свято, – сказав Дмитро.
– Та йди зі своїм святом! Слухай, а Віка там поряд із тобою зараз, так? – впевнено запитала Ірина. – Дай їй слухавку, на пару слів всього.
– Е… – розгубився Дмитро.
– Давай, давай! Я знаю, що вона з тобою, – сміливо продовжувала Ірина, хоч і блефувала зараз.
– Слухаю, чого тобі, – відповіла здивована сусідка за кілька секунд.
– Чоловік твій, Володимир, цікавиться, ти свої документи всі забрала з дому. Більше він тебе сюди не пустить. Так і передав тобі! – сміливо та зухвало імпровізувала Ірина, дивлячись на сусіда.
– А це взагалі не твоя справа! – Огризнулася Віка.
– Та ні, люба, тепер уже моє! Чоловікові моєму передай, що він повний негідник! І веселого вам свята!
– Ти чув? – Стримуючи себе, щоб не заплакати, запитала у Володимира Ірина.
– Вип’ємо? – спитав він, не знаючи, як реагувати на новину.
Злегка відійшовши від таких новин, Володимир та Ірина пішли до неї до будинку, де стояв накритий до свята стіл, і почали зустрічати Новий рік. Не пропадати ж добру!
А після свят Ірина та Дмитро розлучилися. Те саме зробили і сусіди. Тепер Дмитро та Вікторія живуть разом. А Ірина з Володимиром дружать по-сусідськи, підтримуючи один одного в непростий для кожного час.
І таке трапляється в житті…