Раніше її звали Ірина, Іра, Ірочка, Іруська.
Це раніше…
А тепер вона стара зовсім, її так уже ніхто не називає, вона прабабця і їй немає сенсу жити далі, та хіба це життя?
Та й захистити її тепер уже нема кому…
Колись Іруся одразу після шкільного випускного проводила свого коханого Миколку на службу. Він їй обіцяв незабаром повернутися, а вона чекала, чекала.
Навчання довелося відкласти, Іра пішла працювати, як і багато дівчат з класу.
Але незабаром їй сказали, що Миколи не стало…
Ірина вступила в технікум, а потім її направили на роботу в село, де й чоловіків особливо не було.
Покликав її заміж місцевий голова сільради Матвій. Вона недовго думала. Миколку не повернути, років їй уже багато, а Матвій їй дуже подобався своєю стійкістю, він ніколи не сумував!
Вони одружилися, і вона жодного разу не пошкодувала. Донька Таня у них народилася, шкода тільки Матвій недовго прожив…
А тепер Ірина Григорівна стара зовсім стала, пролетіло все та й смаку до життя не залишилося зовсім…
Ірина Григорівна дивилася у вікно, на похмурий осінній краєвид. Листя, зірвані вітром, кружляли в безсилому танці, нагадуючи їй про своє життя.
Після відходу Матвія вона знайшла втіху в сім’ї дочки. Таня, зять Костя і маленький онук Олексій були її світлом, її опорою. Але потім Олексій виріс, одружився з Оленою, і в домі оселилася чужа душа…
Спочатку Олена здалася їй милою і привітною.
Ірина Григорівна раділа, що онук знайшов собі гарну дружину. Але тільки-но Олена пішла в декрет, її маска злетіла.
Дні, коли всі були на роботі, перетворилися для Ірини Григорівни на випробування. Олена сварилася, чіплялася через дрібниці, могла залишити її без обіду. А ввечері, коли поверталися Таня, Костя та Олексій, Олена знову ставала янголом лагідною, дбайливою, уважною. Ірина Григорівна мовчала, боялася, що їй не повірять, вважатимуть старою і вижила з розуму.
Народження правнука Матвія, названого на честь її покійного чоловіка, не дало радості. Олена, наче на зло, не підпускала Ірину Григорівну до малюка.
– Нема чого тобі його бавити, стара, – казала вона, коли нікого поряд не було.
Ірина Григорівна, яка ніколи особливо не відрізнялася релігійністю, навіть почала молитися. Молилася вона тихо, пошепки, звертаючись до Бога, до янголів і навіть до покійного Матвія. Просила захисту, просила справедливості. Розповідала чоловікові, що вони живуть звичайно тісно, в одній кімнаті дочка Тетяна з чоловіком Костею. В іншій онук Олексій з Оленою. Ну а в найменшій – Ірина Григорівна.
Дім то цей ще Матвій її будував, раніше б він не дав її образити. Та й самій Ірині Григорівні й на думку не спадало, що з рідного дому хтось її виживатиме.
І начебто Олена навіть правнука Матвієм назвала на честь діда Олексія, з повагою начебто й до самої бабусі Іри цим. Хоча зараз такі імена знову в моді, гарне ім’я, надійне – Матвій.
Та тільки зранку, як розійдуться всі на роботу, Олена починає прабабці Ірі виказувати. Вона вже некваплива, поки до кухні дійде, поки кашу зварить. Та ще спочатку вона і Оленці пропонувала кашки тепленької поїсти, коли та вагітна була.
– Ти ж не одна вже, поїж кашки, сили будуть і дитині добре.
– Сама знаю, що мені їсти, мене нудить від твоєї каші, досить вже тут стовбичити постійно, поїсти не даєш, – відповіла Олена, коли вони наодинці залишалися.
Ірина Григорівна аж ахнула від горя, коли вперше це почула. Думала спочатку, може на Олену так діє вагітність? Плакала потихеньку у своїй кімнаті, адже ніхто їй так не говорив ніколи, а коли з роботи всі приходили, Олена одразу ж змінювалася. І скаржитися не хотілося, скажуть стара зовсім вже, онука з дружиною хоче посварити…
Все це розповідала тихо Ірина Григорівна чи то чоловікові який давно пішов, чи просто від туги і безвиході шепотіла тому, хто може почує її …
І виявилося її молитви були почуті.
Коли маленькому Матвієві виповнилося два роки, він раптом став її захисником. Перші його слова були не “мама” чи “тато”, а «баба Іра». Він показував на неї пальчиком і просто вимагав, щоб вона була поряд. Без неї він не їв і не спав.
– Баба Іра моя, люба моя! – твердив маленький Матвійко.
А мамі він заявив строго:
– Не сварися на бабу Іру, не можна так! Я все татові розповім!
Маленький Матвій став раптом так захищати прабабусю, навіть Олена принишкла. Чи вона злякалася, що її справи розкриються, чи то в ній прокинулися залишки совісті. Вона більше не сварилася, не чіплялася і навіть дозволяла Ірині Григорівні няньчитися з правнуком.
Ірина Григорівна дивилася на Матвія, що грався, на його волосся, на його ясні блакитні очі, і в її серці народжувалась надія. Надія на те, що справедливість таки існує, що навіть у найтемнішій ночі можна знайти проміньчик світла. І цей промінчик її маленький Матвій, захисник, її правнук, її надія.
Він був названий на честь її коханого чоловіка, і, здавалося, сам Матвій повернувся, щоб захистити її від зла.
Ірина Григорівна, дивлячись на нього, тихо шепотіла, сама не знаючи, до кого звертається. Чи то до правнука, чи то до чоловіка, чи одразу до них обох,
– Дякую тобі, Матвію. Дякую тобі, мій улюблений, дякую, мій хлопчику!
А потім вона довго дивилася у вікно, згадуючи своє непросте життя.
Ірина Григорівна зітхнула, відволікаючись від вікна. У кімнаті пахло яблуками, які вона нарізала Матвієві. Він любив яблука, особливо якщо їх нарізала баба Іра. Вона посміхнулася, згадуючи, як він діловито хмурив брівки, вибираючи найкрасивіший шматочок.
У двері постукали.
Ірина Григорівна мимоволі насторожилася, дружина онука рідко заходила до неї в кімнату, коли всі були на роботі.
– Можна? – несміливо запитала Олена, прочиняючи двері.
Ірина Григорівна здивовано кивнула, не зводячи з неї погляду.
Олена зайшла, невпевнено переступаючи з ноги на ногу, в руках вона тримала невелику коробку.
– Ірино Григорівно, я… Я хотіла вам дещо віддати, – тихо сказала Олена, уникаючи дивитися їй у вічі.
Вона простягла коробку. Ірина Григорівна взяла її, з подивом розглядаючи. Коробка була стара, обклеєна пожовклими фотографіями.
– Це, напевно, речі Матвія Степановича, – пояснила Олена, вказуючи на фотографії. Вашого Матвія. Я знайшла їх на антресолі, коли розбирала речі. Там його листи і фотографії, може, вам буде цікаво, ви напевно думали, що вона загубилася.
Ірина Григорівна тремтячою рукою відкрила коробку, вона й справді думала, що хтось їх викинув випадково.
Усередині лежали пожовклі листи, старі фотографії, годинник на ланцюжку, що потемнів від часу. Вона впізнала почерк Матвія на конвертах, його посмішку на фотографіях. Він писав їй ці листи, коли вона з Тетянкою лежала в пологовому будинку. Та ще одного разу було, коли Матвій їхав у відрядження і там його затримали, мало не зняли з посади, що він посівну відклав через нічні морози…
Серце її стрепенулося сильніше, наче сил додалося,
– Дякую, Олено, – сказала Ірина Григорівна, ледь стримуючи сльози.
Олена мовчала, опустивши голову.
– Я знаю, що була не права, – нарешті сказала вона, запинаючись. – Я… Я була нерозумною і злою. У знайомих бабуся лежала п’ять років і з розповідей подруги я боялася старих людей. Вибачте мені, Ірино Григорівно, вибачте будь ласка…
Ірина Григорівна подивилася на Олену і їй здалося, що в її очах вона побачила щире каяття. Може й правду каже, адже вона зовсім молода, їм усі старі напевно здаються вже не такими якимись.
А ось маленький Матвій її душею відчуває і любить, для нього бабуся Іра улюблена і все!
– Всі ми колись помиляємось, Олено, – відповіла Ірина Григорівна, м’якшаючи. – Але не всі вміють їх визнавати і виправляти.
Олена підвела голову і прямо подивилася на Ірину Григорівну. В її очах були сльози.
– Я тепер… Я хочу бути хорошою матір’ю і хорошою дружиною, – сказала вона. – І гарною онукою для вас, якщо ви не проти…
Ірина Григорівна усміхнулася.
– Ну що ж, давай спробуємо, допоможи мені розібрати ці листи. А я розповім тобі про прадіда твого сина…
Коли в кімнату зазирнув маленький Матвій і побачивши свою бабу Іру та маму разом, він радісно заплескав у долоні.
– Баба Іра! Матусю! — вигукнув він, підбіг і почав обіймати їх обох.
Ірина Григорівна і Олена перезирнулися і посміхнулися один одному. Маленький Матвій, їхній загальний улюбленець, став не лише захисником Ірини Григорівни, а й мостом, який з’єднав два покоління.
І переживши все це, Ірина Григорівна зрозуміла, що навіть після найтемніших часів завжди обов’язково настає світанок.
Їй тепер знову є для чого і для когось ще трохи пожити. І піти не з гіркотою, а з радістю, що прожила вона недаремно на цьому світі…