Іра прокинулася від співу сусідського півня. От же ж! Вічно йому не спиться…
Набридливий птах замовк, але сон уже не повертався. Іра покрутилася на кушетці, почавши відчувати те, що раніше не помічала: простирадла пахнуть вогкістю, хочеться їсти, фіранки пропускають сонце, яке світить в очі.
Іра покрутилася ще трохи і встала. Вмиватися крижаною водою вона звикла, а ось мити посуд – ні. Тітка в селі гарячого водопостачання не мала.
Будинок старенький і розвалений, але Іра його любила. Дід ще будував, і саме тут пройшло дитинство її батька й тітки Віри.
Після того як не стало дідуся й бабусі, Віра залишилася тут одна. Донька вийшла заміж і поїхала за кордон, син навчався в університеті.
Тому решту літа Іра вирішила провести в селі з тіткою, як у старі добрі часи.
– І мені – приємна ностальгія з дитинства, і Вірі не нудно, до того ж, допомога якась є, – вирішила Іра і приїхала до тітки на третій день відпустки.
Допомоги багато не було потрібно – Олексій, батько Іри і брат Віри, чотири роки тому зніс пічку в кухні і поставив газовий котел.
Жити стало простіше, але Іра раз у раз згадувала, як добре було раніше з грубкою.
В іншому господарство багато сил не забирало: хіба робота в полі виснажувала, але Іра взялася за полив і прополку з надзвичайною для себе радістю.
Давно було пора повернутися у спортзал, а поки цього не зробила – шукай хоч якесь навантаження.
Вчора ввечері тітка поїхала до сусіднього села до родички на найближчі три дні – чи то поминки, чи то свято, Іра не зрозуміла, але їй сказали стежити за хатою. Віра з усім сама впорається і повернеться у понеділок.
Іра не знала, що взагалі означає «стежити за хатою». Хазяйства після відходу старшого покоління Віра не тримала, молоко й сметану купувала у магазині чи у сусідів з коровами, тому цього не треба.
Город? Це вже стало звичкою і ніякої хитрості не потребує. Значить, день можна буде присвятити собі чи прогулянкам.
Іра вийшла в сад, з насолодою зриваючи яблучко на сніданок. Вона з усмішкою глянула у яскраво-синє небо, відчуваючи легкість на душі.
Так, нетиповою видалася відпустка. Торік вона їздила на море, а позаминулого була навіть за кордоном, але старий будиночок у селі з цим не порівняти.
Легкий прохолодний вітерець приніс незвичайний звук, крізь спів птахів пробивалися якийсь дивний звук.
Іра озирнулася нічого не розуміючи і пішла на звук. Перевірила за теплицею – нікого. Обійшла город – тиша, тільки рудий кіт зістрибнув із паркану і побіг по траві у бік сусідів.
Біля паркану звук посилився. Треба було повернутися до входу, відчинити ворота, вийти в домашньому одязі на вулицю.
Іра махнула рукою і пішла із чорного входу через кропиву. Сад яблук, груш змінювали кущі вишні та обліпихи. Уздовж будинку тяглися простори малини, смородини.
Вона зупинилася в заростях жимолості, яка росла впереміш з ліліями, глянула на траву й застигла від побаченого.
У високій траві лежав молодий чоловік.
Іра розгублено стала навколішки.
– Агов… – вона торкнула хлопця за плече. – Агов!
Вона обережно перевернула його на спину. Хлопець дихав важко.
Іра помчала крізь кропиву назад. Набравши відро крижаної води, вона повернулася і потихеньку почала бризкати йому в обличчя. Потім вмочила у воду рушник і приклала до чола. Незнайомець ледве розплющив очі.
– Води, – тихо попросив він.
Іра допомогла йому присісти і спертися спиною на паркан, а потім дала води.
– Вам треба до лікаря, – впевнено сказала вона. – Що сталося?
– Та посварився тут, – хлопець скривився. – Мені не треба до лікаря, – відмахнувся хлопець. – Ви тільки допоможіть підвестися.
Іра повела його, притримуючи за плечі в будинок. Там він ліг на її кушетку і миттєво заснув.
– Оце так, – пробурмотіла Іра. – Ну гаразд, буває, – і взялася готувати їсти.
Коли хлопець прийшов до тями, то побачив, що його біла сорочка була випрана і сушилася на мотузці для білизни, натягнутій крізь маленьку кухню, а поряд з ліжком висіла безглузда яскраво-жовта футболка, що явно призначалася йому. Хлопець надів її і сів на кушетці.
– Дякую, – пробурмотів він.
– Нема за що, – кивнула Іра. – Будеш їсти? – Вона перейшла на “ти”.
– Так, – видихнув він, підводячись і повільно рухаючись до столу.
– Як тебе звуть?
– Дмитро, – він сів на стілець і подивився на тарілку.
– Іра, – представилася вона, підсуваючи столове приладдя до тарілки.
– Іра, – повторив він, задумливо. – Дякую, Іро.
Щоки Дмитра порожевіли після чаю, і він почав із захопленням наминати приготовані Ірою млинці. Вона з розчуленням дивилася на цю картину, радісно спостерігаючи, що йому стає краще після її турбот.
– Поїв? – Іра прибрала тарілку в мийку, подумки зітхаючи, що знову треба гріти воду для миття посуду. – А тепер сідай і розповідай, що сталося.
– Навіщо? – хлопець насупився.
Іра встала і подивилася на нього зверху донизу:
– Тому що я маю право знати, хто і чому спить у моїх ліліях, – з усмішкою промовила вона і одразу серйозно додала. – Хочу розібратися в тому, що трапилося.
– Не треба нічого, – відмахнувся Дмитро. – Все нормально, просто зі знайомим посварився.
Іра підняла одну брову.
– Погульбанив він, от і посварилися, – швидко додав Дмитро, крадькома дивлячись на неї спідлоба. – Старі образи й море заздрощів.
– За що хоч? – зі співчуттям запитала Іра.
– Та за все одразу. І водночас нізащо… Кажу ж: заздрість.
Іра закотила очі.
– Дуже абстрактно, дякую. Гаразд, не хочеш говорити – не треба. Але я порадила б тобі з’їздити до лікарні. Я можу поїхати з тобою.
Іра по-материнськи подивилася на Дмитра. На вигляд він був молодший, аніж вона, років на п’ять-сім. Мабуть, студент. Студент не школяр, опіки не потребує, але тут справа така…
З цими думками Іра почала керувати Дмитром. Їхати кудись він відмовився, швидко зазбирався додому, але Іра переконала його відлежатись день.
– До того ж, Віри не буде до понеділка. До понеділка можу його тут притримати, – подумала Іра.
Не те щоб вона збиралася приховувати щось від тітки, але зайвих питань не хотіла.
Наступні дві години Дмитро пролежав на її кушетці, намагаючись заснути, поки Іра читала йому якусь книжку. Після читання вони побалакали, і вона відзначила з подивом, як легко і невимушено складається розмова.
Потім Іра сказала хлопцю вийти і подихати повітрям.
Дмитро йшов вже майже легко.
У саду він захоплювався кущами та плодовими деревами так, ніби ніколи в житті не був у селі.
Вони сіли поряд прямо на траву і з захопленням смакували яблука, балакаючи про все на світі. За день Іра повністю зрозуміла хід думок Дмитра, але чіткої інформації про нього, як і раніше, мала вкрай мало. Це було дивно, але вона не насідала. Захоче – сам розповість.
Після вечері, з якою Дмитро старанно допомагав, обсипаючи кухню борошном під сміх Іри, вони вийшли в поле – подивитися на захід сонця.
– Захід сонця у нас дуже гарний, – сказала Іра. – Трохи одужаєш – вийдемо з даху подивитися. Завтра, може, чи у понеділок.
– Ти хочеш, щоб я лишився сьогодні? – здивувався Дмитро.
– Так куди ж ти поїдеш? – відмахнулась Іра. – Хіба тільки в лікарню. Лежи вже… А про тебе турбуватися не будуть? Батькам зателефонуй, ти взагалі з ними зв’язувався?
– Батькам? – Дмитро з нерозумінням дивився на Іру.
– Ну, чи з ким ти живеш?
– На твою думку, з батьками? Скільки мені років, як гадаєш?
– Двадцять, – одразу відповіла Іра.
– Майже, – похмуро відповів Дмитро. – Двадцять сім.
Іра здивувалася, але вигляду не показала. Виходить, ровесник… Вона звикла до чоловіків у своєму оточенні: у костюмах, з дружинами, при грошах.
Може, в селі нормально виглядати таким халамидником у майже тридцять, що вже тут зробиш? Нічого. Буває.
Неділю вони провели разом – за розмовами, спільним доглядом за садом та городом, готуванням та прибиранням.
Увечері Дмитро заявив, що йому треба вирішити деякі питання і поїхав на таксі, викликаному з міста, а Іра залишилася сама, розмірковуючи про нього.
Гарний хлопець, милий та добрий. Навіть шкода, що вони ніколи більше не зустрінуться. А як? Селитися у тітки Іра не планувала – тиждень тут побуде і повернеться до себе, а в забутий будиночок з дитинства знову приїжджатиме раз на три місяці.
Сумно, звичайно, але нічого страшного, мабуть.
Вночі щемлива туга скувала серце: якими добрими, чудовими здавались тепер попередні два дні! Іра не знаходила собі місця.
У понеділок повернулася Віра і Іра почала допомагати тітці. Фізична праця змусила трохи забутися – вона більше не сумувала за Дмитром, зайнята роботою.
У вівторок він приїхав – спочатку Іра його не впізнала. Знову у білій сорочці, дорогих штанях. Тепер можна було повірити, що він її ровесник і навіть прийняти за серйозну людину, але першого враження, звичайно, позбутися важко.
– Привіт, – видихнула Іра.
– Привіт. Прогуляємось?
– Так, тільки спочатку переодягнуся.
Іра швидко одягла світлий сарафан. Для села – якраз.
Вони незграбно побрели по вулиці, і песики загавкали їм услід.
Всю решту тижня Дмитро приїжджав на годину-дві: погуляти, посидіти в саду. Одного разу вони навіть покупалися в річці, бризкаючись один на одного прохолодною водою і голосно сміючись.
Іра з обережністю поринала в нове почуття. Важко було назвати їхні стосунки романом, але щось все ж таки змушувало її радіти кожному приїзду Дмитра.
Тугу навіювало лише те, що вже завтра була подорож до міста – більше сюди повертатися цього літа Іра не планувала. Хіба тільки раз на тиждень заради Дмитра… Але що це за стосунки такі будуть?
Ні, не піде так… Краще прпинити їх до того, як почуття розвинуться.
– Знаєш, ти мені дуже подобаєшся, – зауважив Дмитро, заправляючи волосся, що вибилося, за вухо Іри.
Вони сиділи на великому покривалі серед суничної галявини. Це був останній день Іри в селі, але вона не наважувалася сказати це вголос.
– Дуже, – повторив Дмитро й Іра посміхнулася. – Я довго розмірковував і, напевно, готовий все ж таки сюди переїхати, щоб частіше тебе бачити. А питання з бізнесом дистанційно вирішуватиму.
– Із бізнесом? – Іра ліниво потяглася. – Ти про що?
– З моїм бізнесом, – коротко відповів Дмитро.
Іра посміхнулася.
– Знаєш, це так банально, – вона посміхнулася. – Так, ти мені теж подобаєшся. Я б теж хотіла тебе бачити щодня. Але…
– Але я живу в місті, – сумно сказав Дмитро. – Сюди я приїжджав до брата, власне, з яким ми й посварилися… Я живу у місті, Іро.
– Я теж, – засміялася вона. – Я ж казала, що це будинок тітки. А тому що я зараз у відпустці, то й вирішила в неї погостювати.
– Стривай, – Дмитро заплющив очі. – Не може бути.
– Може, – Іра не могла вгамувати сміх.
Через десять хвилин з’ясувалося, що вони живуть у сусідніх будинках.
– Не можу в це повірити! – видихнув Дмитро.
– Оце так, – сказала вражено Іра. — І ніколи ж не бачилися, треба ж було саме тут зустрітися. Ну, і як це взагалі називається?
– Доля! – усміхнувся Дмитро, хитро примружившись.
А Іра ніяково опустила погляд…