– Вибач мені, якщо зможеш! – сказала мати.
– Стоп! Досить, мамо! – Микола взяв її за руку. – Ти ні в чому не винна переді мною. Повір, я це точно знаю!
Звісно, він знав… Якщо Микола схожий на свого батька, то той був таким же ж байдужим і думав тільки про себе.
Значить, пішов від матері не жалкуючи, і нічого ніколи навіть не намагався дізнатися про власну дитину.
Ну і про яких дівчат тут мати говорить? Хоче, щоб син одружився. Внуків хоче – Микола розуміє. Але хіба з таким можна одружитися?
Все почалося ще у дитинстві. Якось Микола взяв у руки новеньку машинку, яку просив йому купити, і відламав кабіну від кузова.
Микола знав – назад кабіну не прикріпити. Що він відчував? Нічого.
Просто в цей момент йому стало цікаво, як кабіна і кузов будуть виглядати окремо.
А слова мами:
«Бережи її, я останні гроші витратила, до зарплати ще довго!»
Звучали у голові абсолютно порожнім звуком.
З тим самим успіхом мама могла постукати по стіні. Нічого. Пусто.
Поломку машинки трирічним Миколою одразу побачила тітка. Вона доглядала за ним, поки мама смажила на кухні картоплю.
Одним оком стежила за Миколою, іншим – за серіалом у телевізорі. Була б уважнішою до племінника, можливо і запобігла б цьому. А так побачила те, що вже сталося.
– Микольцю, ну навіщо ж ти нову машинку зламав? Мати від себе останнє забрала – купила! Будеш так до речей ставитись, вона тобі більше нічого не купить! – вигукнула тітка Марина.
– Забуде і купить, – байдуже заявив хлопчик.
Машинка в розібраному вигляді викликала в Миколі те саме, що й завжди. Нічого. Пусто.
Щоправда, тепер її не можна було покотити по підлозі. Але яка різниця? Все одно.
Мати, звісно, забула. І купувала іграшки ще.
Микола грався із ними, або не грався. Вони набридали йому цілими.
І знову нічого не відчував. Ну, а в чому тоді сенс? Підріс – перестав. Закинув усе, засів за книжки. Дякувати тітці, навчила читати. Років в чотири він уже читав самостійно, а в п’ять – досить швидко.
Попросив матір записатися в бібліотеку і носити додому книги.
Дарина втомилася відмовляти, записалася, і почала тягати книги, спочатку дитячі. Хотілося б, звісно, щоб Микола і на вулиці гуляв часом.
– Іди, з хлопчиками побігай! – просила мати.
– Не хочу. З ними нецікаво. Вони нерозумні.
– Ну от тобі й маєш! І в кого ти тільки такий розумний?
А йому, звідки було знати, в кого? Явно не в неї.
Мати у Миколи була простою жінкою. Працювала все життя медсестрою у лікарні.
Батька свого Микола зроду не бачив, і мало що знав про нього.
Мама спробувала було розповісти п’ятирічному Миколі якусь героїчну історію про пілота літака. Микола глянув на неї таким поглядом, що вона осіклася.
Взагалі часи були ще ті. Осуджували навіть розлучених з дітьми, що вже там говорити про матерів-одиначок.
Але Дарина була у винятковому становищі. Своя медсестра у п’ятиповерхівці. І тиск поміряє, і крапельницю поставить – вже простіше, аніж у поліклініку ходити.
Дарина нікому в допомозі не відмовляла. А її поблажливо не осуджували. У вічі, принаймні.
Микола ж був упевнений, що поза очі осуджують та ще й як. Бо ж коли він все таки пробував гуляти і гратися з хлопчиками на подвірʼї, під час будь-якого непорозуміння вони видавали йому один аргумент:
– А в тебе батька нема! Кинув тебе, бо ти отакий поганий!
Вони й справді думали, що батьки йдуть через поганих дітей?
Микола одразу вирішив, що вони нерозумні і звів спілкування до мінімуму.
У школі Микола вчився добре. Дуже добре. Навіть чудово! При цьому жодних зусиль йому для відмінного навчання не було потрібно. Все було легко, все було цікаво. Якби ще п’ятірки приносили якусь радість, то просто було б супер. Але Микола нічого не відчував… Взагалі нічого.
– Який же ж ти в мене молодець! – розчулювалася мати, обіймаючи сина.
Вона пригортала до себе Миколу, цілувала в маківку. Він усміхався. Бо ж всі люди посміхаються, коли відбувається щось таке, добре, миле…
Усі посміхаються. Микола це добре вивчив.
Закінчив він школу із золотою медаллю. У нього все було. Атестат з одними п’ятірками, неважливі йому друзі, навіть дівчата.
І філігранне вміння брехати. Точніше, прикидатись тим, ким Микола насправді не був. Кимось іншим.
Колись у дитинстві він брехав інакше. Фантазував. Вигадував про себе, і не тільки, історії, яких не було і не могло бути.
Щоправда, швидко зрозумів, що такі фантазії у людей нічого, крім подиву та сміху, не викличуть, і перестав розповідати казки.
Біда була в тому, що тут, у цьому світі, з цими людьми, Миколі було нестерпно нудно. Ні, він точно, як з іншої планети!
Микола зі своєю медаллю вступив у ветеринарний інститут і закінчив його з відзнакою. Поки навчався, Микола поки ще не вирішив, що робити далі.
– Синку, чому ти вибрав таку дивну професію? Ти хіба любиш тваринок? – запитувала мама.
– Більше, аніж людей. Більше… – так йому хотілося відповісти.
Насправді Микола нікого не любив! Ні людей, ні тваринок. Але тваринки були милішими. Однозначно в них щось було. Вуса, лапи, вуха – все досить зворушливе. Любити Микола так і не навчився, але йому подобалося.
Що ж з ним все-таки не так? Чому Микола нічого не відчуває?
– Я б зрозуміла, якби ти жив у селі, – продовжувала наполягати мати. – Там ветеринари дуже потрібні. Ну, хочеш, їдь до Марини? Корівок там лікуватимеш. Кізочок.
Тітка «під старість років», як вона це називала, вирішила переїхати в село.
– Мамо! Ну чесне слово. Мені просто потрібний диплом. Неважливо, який. Я поки що не відчуваю, чим хотів би займатися. А села все одно тільки занепадуть!
– Як?! – ахнула мати. – Чому?
– Не знаю. Я так бачу економічну ситуацію.
– І чого ж ти, такий розумний, на економічний не пішов? – усміхнулася жінка.
Микола, отримавши диплом ветеринара з відзнакою, влаштувався в магазин побутової техніки, який тільки-но відкрився.
Так йому захотілося – мотивувати своє рішення він не міг.
Що ж до економічного… Все своє життя Микола не любив математики.
Він любив літературу та українську мову. Але філологічну освіту всерйоз не розглядав.
Ні, математика досить просто давалася йому, як і все інше. У точних науках головне – не пропускати. Пропустив інформацію – все. Доведеться повертатися. Все чіпляється одне за інше.
Микола ж не пропускав, тож свою п’ятірку мав стабільно. Але математика йому не подобалася. Як і фізика.
Хімія – інша справа. Цікава наука. Біологія – теж добре. Загалом йому досить цікаво було в інституті. Диплом був отриманий і вирушив припадати пилом на полицю.
Микола влаштувався продавцем і досить швидко допрацювався до керівника відділу.
У тридцять років Микола вже був директором мережевого магазину побутової техніки.
Миколі подобалося. І грошей можна заробити. І керувати людьми хоч якась розвага. А весь вільний час Микола проводив із книгою. Мати почала всерйоз переживати.
– Синку, а дівчина в тебе є?
– Ну ти, мамо, й схаменулася! – усміхнувся він. – Зараз ні. А так… Бувають часом. Нудні вони всі.
– Так не можна, Микольцю! Ти не любиш людей!
Та він нікого не любив. А хто в цьому винен?
– Твій батько такий самий був. Байдужим і відстороненим. Але й розумним, таким самим, як і ти. Мені іноді прикро стає…
– За що?
– Я тебе народжувала, виховувала. А схожий ти все одно на нього!
– Мамо, тобі видніше. Я з ним не знайомий.
– Вибач мені, якщо зможеш! – сказала мати.
– Стоп! Досить, мамо! – Микола взяв її за руку. – Ти ні в чому не винна переді мною. Повір, я це точно знаю!
Звісно, він знав… Якщо Микола схожий на свого батька, то той був таким же ж байдужим і думав тільки про себе.
Значить, пішов від матері не жалкуючи, і нічого ніколи навіть не намагався дізнатися про власну дитину.
Ну і про яких дівчат тут мати говорить? Хоче, щоб син одружився. Внуків хоче – Микола розуміє. Але хіба з таким можна одружитися?
Нікого не любити, ніким не дорожити. Таке краще не продовжувати. Шкода, тато Миколи про це не подумав.
…А потім раптом Микола зустрів Інну. Вона прийшла на співбесіду. Микола вивчив її документи і посміхнувся – бо ж він і сам пішов таким самим дивним шляхом. Ось і в Інни. Вища освіта, щоправда юридична. Диплом з відзнакою.
– Навіщо вам працювати в магазині? Перед вами всі двері відкриті!
– Мені просто хочеться спробувати. А юристом я ніколи й не хотіла ставати. Це забаганка батьків. Хотіли, щоб я вивчилася – я й вивчилася.
Щось у ній таке було… Заманила вона Миколу. Красива – так. Це він розумів.
А ще Інна була дуже щира. Якщо йому вартувало титанічних зусиль прикидатися хорошою людиною, вона була від природи милою і добра з усіма і з кожним.
Добра мила дівчина.
А романи на роботі не схвалювалися керівництвом. Але тут, у цьому конкретному магазині керівництво – він. Микола.
– Інно, ти ввечері куди? Може, підвезти тебе? – якось він все ж надумав запитати.
Вона посміхнулася і сказала:
– Я вже думала, ти ніколи не запропонуєш…
…Микола зустрічався з Інною вже пів року. Так добре йому, звичайно, ніколи не було в житті. Щоб не накликати на свої голови гнів вищого керівництва, вони розумно вирішили, що Інна краще працюватиме в іншому магазині їхньої мережі. І вовки ситі, і вівці цілі.
Вона все думала, куди рухається їхній роман. Микола не пропонував жодного подальшого розвитку. Виходило, що роман не рухається, а стоїть на одному місці.
Зустрічаються двоє. Їм разом максимально добре й комфортно. Навіть сварок не буває. Ну, так можна ж і все життя прозустрічатися.
Микола має окрему квартиру – від бабусі залишилася. Гарна, у хорошому районі. Інна не була корисливою чи меркантильною, вона справді закохалася, але чому ж він не пропонує бодай з’їхатись і жити разом? Що зупиняє Миколу?
Інна набралася хоробрості і спитала. Микола почухав потилицю і відповів питанням на питання:
– Я можу бути з тобою відвертим?
– Звісно! Ти чого? У нас же ж кохання. Ну, я сподіваюсь… – дівчина здивовано дивилася на Миколу.
І тут він запитав несподіване:
– А що ти відчуваєш? Я про кохання.
Інна насторожилася. Ні, схоже, він питав серйозно.
– Ну… Коли ти мене обіймаєш, я в тобі наче розчиняюся. Хочу тебе бачити, бути з тобою. Милуюся тобою. Що ще?
– Так достатньо, – сказав він і вона вловила в його голосі чи то досаду, чи заздрість.
Так дивно.
– Микольцю, що відбувається?! Скажи мені! Ти хотів бути відвертим.
– Я нічого не відчуваю, люба. Отакий я є.
Він очікував будь-чого… Сварки. Сліз. Але Інна ахнула і обійняла його. Микола відчув, як волосся на його маківці стало вологим.
Він сидів, а Інна обіймала його, пригортаючи голову Миколі до себе. Так його мати колись обіймала. Хвалила за оцінки, здається.
– Інно, ти що? Плачеш?
– Микольцю… Бідний мій… Як же ж ти так?
– Гаразд! – він рішуче забрав її руки і посадив дівчину до себе на коліна. – Що відчуваю я. Ти ж це хотіла знати?
– Так. Але ж ти вже сказав – нічого.
– І ти не злякалася?
– Не знаю. Я просто так тобі співчуваю!
– Мені так добре з тобою, Інно! Ось просто… Дуже. Але я не знаю, що таке кохання.
– А маму? Маму ти любиш?
– Не знаю. Я хочу, щоб у неї все було добре. Намагаюся щось робити для цього.
– Але нічого не відчуваєш?
– Ні. Вибач. Я б хотів одружитися, і таке інше… Але як я можу? Щоб ти весь час була нещасна? Прикидатись тим, ким я не є.
– Ти дуже хороший. Порядний. Ти знаєш про це?
– Чому? Бо хочу уникнути помилок? Так це розумно й логічно. До чого тут порядність?
– А мама знає про твої оці переживання?
– Ні. Я ніколи нікому не говорив. Ти перша. Я багато чого не говорив нікому. Багато чого все життя тримаю у собі.
– Мені розкажеш?
– Ну, гаразд…
Інна поцілувала Миколу в ніс. А він розповів їй про свої фантазії дитинства. Інна слухала, відкривши рота.
Коли Микола закінчив, вона спитала:
– Ти ніколи не хотів писати?
– Писати? Книги, чи що?
– Ну звісно! Ти щойно описав цілий всесвіт!
…Микола одружився з Інною. Дітей вони заводити не поспішали. Інна не надто наголошувала на цьому.
Але у Миколі з’явилося одне дітище. Він написав книгу, і йому вдалося її видати в справжнісінькому видавництві.
Книга і справді прославилася і за нею навіть зняли фільм, а Микола засів за продовження.
Важко було встигати все – писати другу книгу, брати участь у створенні сценарію за першою. Зате ніколи було думати про власний характер.
Вперше за довгий час Миколу знову накрила невідповідність зі світом на прем’єрі, після якої був бенкет.
Усі були такі щасливі, посміхалися, вітали один одного.
– Відчуй щось, недолугий! Відчуй! – сказав собі Микола.
– Я вже так хочу додому, – сказала Інна.
– Я погано впливаю на тебе, Інночко. Цього я й боявся. Раніше тобі подобалося все у цьому світі. Не треба було вибирати собі такого як я в чоловіки.
Вона обернулася і подивилася на Миколу.
– Скажи, мені ось тут на думку спало. А я тобі подобаюсь?
– Про що ти? – здивувався він.
– Це просте питання. Я тобі подобаюсь? Я все зрозуміла давно і прийняла те, що ти не вмієш любити. Але я тобі подобаюсь?
– Від коріння волосся і до кінчиків пальців. Кожна твоя клітина і кожна фібра душі. З першого дня, і назавжди, я сподіваюся.
– Ти говориш, як дивакуватий письменник, – засміялась вона.
– Я і є дивакуватий письменник!
– Носа не задирай, головне! – Інна взяла його руку. – Я тобі подобаюсь. Це не мало. І це дуже важливо для мене!
– Справді?
– Так! – твердо сказала Інна.
Микола стиснув її долоню у відповідь.
Він все таки був щасливим. Наскільки взагалі був здатний…