Ніна Анатоліївна сиділа на лавці біля під’їзду, з сумом дивлячись на дітлахів, що гралися в пісочниці. Вона нещодавно переїхала в це містечко, залишивши єдиному синові будинок у райцентрі.
– Тепер тобі, мамо, треба із зручностями жити. Та й навіщо тобі такий великий будинок? Нам би з Іриною впоратися. А тобі ось – однокімнатна квартирка, невелика, з ванною, балконом, і лікарня під боком, і базар знову ж таки, поруч. А ми до тебе приїжджатимемо. Не сумуй! – заспокоював маму син.
Ніні Анатоліївні було вже сімдесят років, здоров’я не покращувалося, з кожним роком жінка слабшала. Але, що так хвилююче вона сприйме свій переїзд, не думала.
Напевно, справа була ще й у зміні обстановки. Там, у райцентрі, всі сусіди, як рідні, давні подруги залишилися, ті, що ще живі…
А вона тепер тут одна.
Син спочатку дзвонив часто, а потім йому стало ніколи, зайнялися вони із дружиною ремонтом будинку.
Зрозуміло, що їм потрібне велике житло, і вони правильно роблять, що налагоджують свій побут за сучасними мірками.
Знову ж таки, онукові Андрійку потрібне своє місце для ігор та навчання, а там вони відвели йому гарну, світлу і простору кімнату. Цьому Ніна Анатоліївна дуже раділа і вважала свою поступку молодим святим ділом.
Тепер вона жила у їхній квартирці, а вони – там, їхнє родове гніздечко покращують.
Ось тільки треба якось звикнути до нового життя, а як вона і сама не знала.
Місцеві магазини вона вже обійшла, погуляла парком, і в сусідні аптеки теж зайшла.
– Доброго дня, сусідко! – почувся приємний жіночий голос. – Ви не сумуєте? Як ваші справи, як здоров’я? Звикаєте до нового дому?
Миловидна, струнка жінка років за сімдесят, присіла на лавку поряд.
– Будьмо знайомі, я Інна Вікторівна, з другого поверху. Над вами живу. А ви дуже спокійна сусідка, тиха, нам пощастило, – продовжувала вона. – У нас, знаєте, так підібралося, що майже всі мешканці – пенсіонери. А що нам треба? Спокій. І тільки спокій. Музику ніхто голосно не вмикає, не шумить, навіть рано спати всі лягаємо.
– Це добре. А мені пощастило, що на першому поверсі живу, – підтримала розмову Ніна Анатоліївна. – Як у себе в будинку, коли жила. Рада, що сходами не треба ходити, ноги слабі стали…
– Ви не сумуйте. Якщо щось треба – приходьте, питайте, підкажемо, допоможемо, чим можемо, – усміхалася Інна Вікторівна. – Ми – це я про Федора Івановича. Він навпроти вас живе. Теж один.
Донька його з сім’єю у місті далеко живе, рідко відвідують, більше дзвонять.
У мене те саме. Мої діти теж там. І я не наполягаю, щоб вони часто їздили до мене. Не хочу турбувати. Адже вони мають своє життя – діти, робота, турботи.
– Так, з Федором Івановичем ми вітаємось. Він, напевно, такого ж віку, як і ми, – відповіла Ніна Анатоліївна.
– У свій час він дуже був слабий – з ногою щось. Довго видужував. А потім коли вдома відновлювався, то ми йому всім під’їздом допомагали: і продукти приносили, і квартиру прибирали, і гуляти його виводили. Але все тепер добре.
– Значить, пощастило мені із сусідами! – сказала Ніна Анатоліївна.
З того часу жінки почали зустрічатися вдень на прогулянках.
А якось у суботу Інна Вікторівна повела свою нову подругу на концерт. Ніна Анатоліївна вбралася, зробила невеликий макіяж і була дуже задоволена їхнім виходом в люди.
Тепер Ніна Анатоліївна стала балакучішою, веселішою, і незабаром від колишнього суму не залишилося й сліду. Вона так раділа, що Інна постійно підбадьорювала її, знаходила добрі слова, навіть компліменти.
– Ви ж молодші за мене на вісім років, – якось сказала вона Ніні Анатоліївні. – Вам треба триматися, не старіти передчасно.
– А я думала, що ми ровесниці. Ви дуже добре виглядаєте. Напевно, здоров’я вам дає змогу так стежити за собою. Молодчина… – захопилася Ніна Анатоліївна. – Ви для мене приклад.
Інна Вікторівна якось сумно посміхнулася.
– Швидше, звичка та самодисципліна. Бо ж я у минулому – лікарка. Завжди намагалася вести правильний спосіб життя, їсти здорову їжу. А от гуляти більше почала тільки на пенсії, не було часу, коли працювала, тільки встигала бігом з роботи – на роботу і домашні справи переробити… – розповідала Інна Вікторівна.
Жінки мало говорили про минуле. Чомусь більше насолоджувалися прогулянками.
Настала зима, й Інна Вікторівна занедужала. Вона помітно схудла останнім часом і Ніна Анатоліївна занепокоїлася. Вона хотіла чимось допомогти і постукала до сусідки в двері.
Але Федір Іванович, який вийшов на поріг, сказав, що Інну поклали в лікарню.
– Невже так серйозно?! Що з нею?! – ахнула Ніна Анатоліївна. – Може, треба сходити до неї? І не сказала мені нічого, коли їхала…
– Не вдасться відвідати… Вона в обласній. Настав її час… – скупо поділився Федір Іванович і зітхнув.
– Що значить – не вийде? Далеко, звісно, їхати. На автобусі. Але треба б її підтримати, – сказала Ніна Анатоліївна.
– Так, – сказав чоловік. – Ось така вона, наша Інна. Все там дуже серйозно. Ніколи вона не розповість про свої проблеми, нікого не хоче засмучувати, щось зобов’язувати робити. Навіть я довго не знав. Давно вона, виявляється, слаба. А вона, їдучи, сказала мені тебе відвідувати і підтримувати. Ось так.
Ніна Анатоліївна мовчала. Вона ніяк не хотіла визнати той факт, що її така тепер близька і добра сусідка дуже слаба.
– Може, обійдеться? Може нічого такого, процедури зроблять і одужає наша Інночка, – думала вона вечорами, дивлячись у вікно.
Але через три тижні прийшла невтішна звістка – Інни не стало.
Рідні влаштували поминки, скликали сусідів. Ніна Анатоліївна була як уві сні. Не могла ні про що думати, нічого робити, нікуди не хотілося йти. Вона сиділа на лавці і дивилася в одну точку.
Раптом до неї хтось підійшов. Жінка стрепенулася від несподіванки.
– Ну, ти що засумувала знову? – почувся голос Федора Івановича. – Ходімо в парк погуляємо. Одному нудно, а разом ми хоч поговоримо.
І Ніна Анатоліївна послухалася. Бо ж Інна казала йому стежити та підтримувати всіх, особливо – Ніну.
Вони йшли парком.
– Ось і погода нас балує. І не холодно зовсім, навіть пташки співають, треба ж, – бурмотів Федір Іванович. – Треба гуляти більше. Це для нас зараз і робота, і відпочинок.
– Чому ж вона нічого мені ніколи не говорила про свою слабість? – все ще дивувалася Ніна.
– Не хотіла. Я сам дивуюсь з неї. Дивовижна жінка. Стійка й мудра. Інші тільки й говорять про свої проблеми. А вона тихо пішла. Нікого не напружуючи, не була як тягар на плечах у дітей. Мужності їй не позичати… – говорив Федір Іванович.
– Не можна так все-таки… – схлипнула Ніна Анатоліївна. – Не зовсім же ж чужі ми були… Іноді і пошкодувати людину – це як ліки для душі буде. Давай домовимося, Федоре, не приховувати один від одного нічого серйозного. А дрібне, воно й тим більше, не страшно сказати. Гаразд? Щоб хоч попрощатися, можна було…
– Гаразд, ми прості люди, зі звичайного тіста. Не журись. Я як іти зберуся у засвіти – одразу до тебе прийду, – він сумно посміхнувся.
– Та ну тебе! – сказала Ніна. – Треба жити. А Інна наша – приклад доброти. Світла жінка була…
…Літні люди так вони звикли один до одного, що якщо не бачилися кілька днів, то йшли і стукали в двері: – Відчиняй!
І чай пили разом, і часто гуляли в парку за будь-якої погоди – як домовилися, для здоров’я. До них приєднувалися іноді й інші пенсіонерки, і тоді було веселіше: розмови, анекдоти, історії з життя…
Розходилися посміхаючись і бажали один одному здоров’я.
Інну згадували часто і тільки з добром. У її квартиру заселилася молода парочка. І невдовзі з’явився у будинку малюк – Миколка.
– От і добре, що молодь у нашому під’їзді народжується! – раділа Ніна Анатоліївна. – Не все нам піском сипати. Треба й малечі гуляти. Так, Федьку?
– Що, га? – перепитував, недочуваючи, дід. – Ходімо гуляти! Погода ж така чудова!