В середині осені в Інни Семенівни не стало чоловіка. Він довго лежав у лікарні слабий.
Інна Семенівна, діти, онуки сподівалися, що він видужає. Бо ж у житті він був сильним і впертим.
Але нездужання виявилося сильнішим. Та й не тільки у цьому була справа, вік теж нікого не шкодує. А Віктору Володимировичу було вже вісімдесят чотири.
Прожив він чудове життя. Був найкращим чоловіком, батьком та дідусем. Про нього залишилися лише теплі спогади, і всім було складно прийняти, що його більше не буде у їхньому житті.
Але треба якось жити далі. Інні Семенівні і дочка, і син пропонували переїхати із села до міста.
– Мамо, ну як ти тут тепер одна? – Запитувала Оля. – Поїхали до нас, у нас велика квартира. Та й Оля вже закінчує школу, збирається вступати в університет. Вона від нас скоро поїде, тож у нас кімната звільниться.
– Та ну, – бурчала мама. – Ви з Костею ще молоді, хоч поживете собі. Доньку виростили, тепер за матір’ю доглядати? Ні, не такої долі я бажаю доньці та зятю.
– Мамо, та чому ж доглядати? Ти й сама ще о–го–го! Ще й мені допоможеш!
– Якщо я о–го–го, то й у селі впораюся.
Оля лише зітхала. Мама завжди була впертою.
— Спробуй її вмовити, — попросила вона брата. – Страшно, що лишиться сама. До цього села ще добратися спробуй.
– Спробую, – хитаючи головою, відповів Максим. – Але ж ти знаєш нашу маму…
І розпочинався другий акт вистави.
– Мамо, ми переїхали до своєї оселі, місця багато, влітку город посадиш! Ділянка ззаду є. Ну нащо тобі твоє село здалося?
– А ти свою дружину спитав, перш ніж мене кликати? – бубоніла мама.
– Звісно! Я все обговорив із Любою. Вона тільки «за»!
– Ох, і добру ж ти жінку знайшов! Мала б відмовити тобі. Я тобі скажу: це ще те задоволення жити зі свекрухою! Ще й зі старою та буркотливою! Знаєш, я невістку свою надто люблю, щоб прирікати її на таке!
– Мамо, ну що за нісенітниці? Ти нам допоможеш! Ми ж працюємо, а ти дітей після школи зустрінеш, нагодуєш їх.
– Якщо твої діти в чотирнадцять і десять років не можуть самі себе нагодувати, то, синку, маю для тебе погані новини.
– Ну ось що ти починаєш? – хмурився Максим.
– Нікуди я не поїду, поки руки–ноги працюють, а мізки ворушаться!
І Максим, і Оля знали, що за усією цією грубістю та уїдливістю ховається небажання когось турбувати, комусь набридати. Мама завжди була самостійна, пробивна. Тато був м’якший, спокійніший. І вони один одного врівноважували. І діти переживали, що мама не впорається після відходу тата. Вони її дуже любили, от і не хотіли залишати одну. Але сперечатися з нею було марно.
Наближався новий рік. Максим покликав відзначати свою сестру та її сім’ю з ними. Вони й справді лише цього року змінили квартиру на просторий будинок, тому місця було достатньо.
– Ми тільки за, – погодилася Оля. – Тільки давай і маму покличемо, адже це перший новий рік без тата.
– Звісно, я й сам хотів. Ось тільки, як її умовити?
– Ну, це ж не зовсім, приїде на пару днів всього. Не варто їй залишатися одній на свята.
Але мама і тут проявила весь свій характер.
– Ще чого. Нікуди я не поїду. Знаю я ваші модні гуляння. Усю ніч галасувати будете, навіть не заснути буде. І діти вічно ще. Ну, вже ні. Я подивлюсь телевізор, а потім спати ляжу.
– Мамо, ну ми не хочемо залишати тебе одну.
– А я хочу. І крапка. Якщо захочете, то приїдете на святах на день. Якщо час, звісно, буде.
Максим посміхнувся. Останню фразу мама сказала дуже невпевнено. Адже вона не хоче, щоби через неї змінювали плани. Боїться нав’язуватися, стати тією, якій всі на старості винні.
Загалом, не вмовив Максим маму приїхати. Вирішили, що поїдуть до неї на новорічні канікули.
Оля з сім’єю приїхала зранку тридцять першого числа. Потрібно було приготувати їжу, допомогти з прибиранням будинку. Та й самим потім встигнути підготуватися.
– Я не знаю, чому Інна Семенівна не погодилася приїхати, – нарізаючи салати, сказала Люба. – Ну, ось як вона там одна на свято? З огляду на те, що зовсім недавно не стало Віктора Володимировича.
– Все просто, Любо, – зітхнула Оля. – Мама знала, що незручно почуватиметься в чужому будинку. Та й усі навколо неї будуть бігати, начебто, шкодувати. А вона жалості не терпить. Мені здається, вона боїться, що вже не та…
– Сумно все це…
Люба на мить перестала нарізати салати і подивилася у вікно. Випав сніг, діти гралися у дворі.
Їй дуже подобався їхній будинок. Сучасний, великий, з красивою ялинкою у вітальні. Але чи так важливий весь цей антураж…
– Олю, а як ти дивишся на те, якщо ми всі дружно разом із їжею поїдемо на новий рік до вашої мами. Як то кажуть, якщо гора не йде…
– Серйозно? Зараз візьмемо і поженемо? – З усмішкою запитала Оля. – Я пам’ятаю, як ви мріяли відзначити свято у власному домі.
– Ну, у нас, дай Боже, таких можливостей буде ще багато. А ось ваша мама у свій перший новий рік після відходу чоловіка не повинна залишатися одна.
– Ти знаєш, а я – за. І мама буде господинею у своїй хаті, і нам буде спокійно. Якщо їй надокучатимемо, то завтра й поїдемо.
Жінки знайшли своїх чоловіків і сказали їм про новий план. Ті, звичайно, були трохи вражені: до села їхати майже три години. Але погодилися, що вони й справді мають так зробити.
Салати були швидко нарізані, упаковані в контейнери. Новорічні сукні складені, подарунки прибрані. Дітей вмовили і всі вирушили в дорогу.
Інна Семенівна прикрашала стару маленьку ялинку. Вона не хотіла цього року її прикрашати, адже цього нового року вона не відчувала радості. Дітям вона намагалася не показувати, як їй важко. У них свої сім’ї, своє життя, не вистачало, щоб вони довкола неї тут стрибали.
Але сьогодні Інна Семенівна раптом передумала. Якщо на тому світі щось є, то її чоловік буде незадоволений, що на новий рік немає ялинки.
Готувати особливо Інна Семенівна не стала. Зробила салат, та зварила картоплі. Куди їй багато їжі?
У хаті було тихо. За вікнами ішов сніг, навіваючи тугу. Може, й варто було погодитись поїхати до дітей на свято? Але якось ніяково було Інні Семенівні. Вони там усі молоді, куди їм мати?
І не підозрювала вона, що це свято зараз на півдорозі до неї. Дві машини їхали, щоб зустріти новий рік з близькою людиною. Щоб їхня мама не сумувала, а веселилася і раділа. Незважаючи на те, яким важким був цей рік.
Село, в якому жила Інна Семенівна, було досить велике. Тут і магазин був, і школа.
І все одно, машини не так часто їздили вулицями. А ближче до вечора зовсім зникли, адже всі поховалися в будинках, готуючись до свята.
І коли Інна Семенівна почула звук двигуна, вона навіть здивувалася. А потім вона почула, що машини зупинилися, прямо поруч із її домом.
Розваг у літньої жінки було небагато, і головною з них є вікно. Ось вона до нього і припала, щоб подивитися, до кого це там приїхали. А коли побачила, то навіть своїм очам не повірила.
– Господи… – ахнула вона. – Та мені це не ввижається?
І лише через кілька секунд схаменулась і кинулася відчиняти двері.
– Ви це чого? – Здивовано запитала вона, коли побачила всіх, коли вони йшли від хвіртки до її будинку.
– А ми приїхали до тебе новий рік відзначати! – весело сказала Оля. – Якщо ти не захотіла їхати до нас, то ми вирішили, що самі до тебе приїдемо!
– Господи! Та в мене ж нічого не готове!
– А у нас все з собою, – кивнула на пакунки Люба.
Інна Семенівна обійняла онуків, потім дітей. Було видно, що вона розгублена і не знає, за що їй хапатися. То пакети кинулася розбирати, то дітям почала вручати нехитрі подарунки, які ще майже пів року тому почала збирати.
Навколо була метушня. Чоловіки ставили стіл, жінки накладали їжу. Було шумно й весело. Діти вибігли надвір і почали там гратися.
Нарешті, коли вже на годиннику була десята вечора, всі посідали. Інна Семенівна сиділа на чолі старого столу, оглядаючи своїх гостей.
– Дякую вам, – сказала вона, – я дуже рада вас бачити! Хоч і не варто було через мене так напружуватися!
– Мамо, так якщо не через близьких напружуватися, то через кого? – засміявся Максим. – Та й ми раді, що вибралися. Все ж таки в селі взимку чудово!
То був перший новий рік Інни Семенівни без чоловіка. Він мав бути сумним, але все вийшло інакше. Усі веселилися, жартували, танцювали.
Але Інна Семенівна не відчувала почуття провини. Вона знала, що якщо її чоловік зараз їх бачить, він дуже щасливий.
І дуже радий, що вони правильно виховали своїх дітей…