Інна була на роботі, як раптом зрозуміла, що її мама не дзвонила їй вже кілька днів. Хоча раніше дзвінки були щоденними. – Дивно, – подумала вона. – Може щось сталося? Інна, сильно захвилювалася, набрала номер мами. Але слухавку ніхто не брав. – Та що ж це таке? – обурилася вона. – Невже з телефоном якісь проблеми?! Інна ще декілька разів набирала номер, але на тому кінці було чути лише холодні, довгі гудки. Буквально через десять хвилин у Інни задзвонив телефон, на екрані висвітилося заповітне «Мама». – Ну нарешті! – зраділа жінка. Інна взяла слухавку і застигла від почутого

– Мамо, ну, нарешті! Ти де? Що сталося? Я вже в місця собі не знаходила! Ти куди зникла? – невдоволено говорила Інна.

Її мати, Наталя Семенівна, зазвичай тиха та мирна старенька, ніколи раніше проблем доньці не доставляла. Жила собі спокійненько одна, нікого не чіпала. Квартира в неї була своя, окрема, хоч і невелика, але дуже чиста, акуратна та затишна. На першому поверсі і з великою лоджією, щоб можна було виходити гуляти самостійно, а в погану погоду милуватися краєвидами.

Після того, як не стало батька, два роки тому, Інні здалося, що її життя закінчилося. Ну, як її життя… Її звичне життя, порядок дня, вільний час. Інна всім цим дуже дорожила і в жодному разі не хотіла втратити. І поки її мама з татом, люди хоч і літні, але цілком ще самостійні, жили вдвох, Інна, їхня єдина дочка, проблем не знала. Ні, вона, звісно, ​​допомагала по можливості. Коли продуктів привезе, кілька разів на рік вікна помиє – адже мамі вже важко – генеральне прибирання зробить. Але щоб ось просто часто відвідувати батьків, гуляти з ними і проводити багато часу разом – такого не бувало ніколи.

Не те щоб Інна не любила своїх стареньких батьків. Але ставилася до них, скоріше, як до тягаря. Інні нещодавно виповнилося сорок п’ять років. Її єдиний син, якого вона народила досить пізно – у тридцять – нарешті підріс. Валерій став самостійним. Тепер не треба було з ним гуляти, проводжати та зустрічати зі школи. І навіть перевіряти уроки стало ні до чого.

Хлопець все більше часу проводив у своїй кімнаті чи гуляв із друзями. Готувати для нього перше, друге і компот теж стало необов’язково, Валерій їв що попало, часто купував булки на перекус у шкільній їдальні, рідко їв мамину їжу.

Щоправда, бувало, що Валерій з друзями завалювалися в гості до когось із компанії. Приходили всім натовпом, грали в комп’ютер чи приставку, вечеряли всі разом, могли засидітися допізна.

Але у Валерія хлопці не були ніколи, бо: «Ні, хлопці, до мене не можна. У мене мама строга, сваритиметься. Вона рано спати лягає, та й готувати для нас їй ніколи, вона багато працює та втомлюється».

Хлопці особливо не засмучувалися: якщо дуже треба, чи гуляти вже холодно, вони обов’язково знаходили, до кого в гості сьогодні можна було.

Десь їх радісно зустрічали, мама одразу ж бігла на кухню і намагалася смачніше нагодувати друзів сина. Десь байдуже, але все одно дозволяли погостювати. Іноді батьки були нав’язливими, довго розмовляли з хлопчиками і навіть пропонували разом подивитися фільм, але хлопці скромно відмовлялися.

Але мама Валерія ніколи не пускала до хати сторонніх. Вона взагалі не любила гостей. Їй здавалося, що вони зіпсують її чистий та гарний будинок. Прибирання, яке вона так старанно робила кожних вихідних, після гостей доведеться починати заново, та й готувати їжу для компанії їй зовсім не хотілося.

Чоловік Інни, Сергій, теж був відлюдник. Його такий стан справ цілком влаштовував. Тільки от Валерій відрізнявся від батьків. І то, мама сподівалася, що він просто ще молодий, з роками прагнення спілкуватися з величезною кількістю людей пройде.

Інна і зі своїми батьками спілкувалася неохоче. Вона була спокійна, чудово знаючи, що навіть якщо комусь із них стане погано, або хтось себе неважливо відчує, є друга людина, яка обов’язково подзвонить у швидку або Інні і допоможе прийти в себе.

Та й взагалі, удвох батькам не сумно. Наталія Семенівна та Олексій Петрович жили душа в душу. Любили гуляти лісом біля будинку, читали одні й ті самі книги, дивилися телевізор і дуже багато розмовляли, обговорюючи прочитане чи побачене. Разом їм було добре та спокійно. Їм і не потрібний був ніхто. Головне, що вони були одне в одного.

Тому, коли раптово не стало тата, Інна розхвилювалася не на жарт. Вона переживала навіть не так від передчасного відходу батька, як від усвідомлення, що тепер турбота про стареньку маму повністю ляже на її плечі.

― Доню, я жити сама не зможу, я не вмію, не хочу. Як же я без свого Олексія? Хто ж мені тепер заварюватиме чай вранці, хто переконуватиме мене ходити щодня на прогулянку? З ким я дивитимуся серіал вечорами, перед сном? – Наталія Семенівна в сльозах просила дочку не залишати її одну.

– Мамо, та що ти таке кажеш? Заспокойся, будь ласка, не треба плакати. Не дай Боже, тиск ще підніметься, доведеться мені ще й з тобою няньчитися. Знаєш що? Я не думаю, що ти сама не впораєшся. Ти тільки глянь на себе. Ти ще цілком можеш подбати про себе. Подумаєш, гуляти нема з ким. Та у вас он цілий під’їзд пенсіонерів, таких, як ти. Знайди собі потрібну компанію.

― Ти просто не розумієш, про що говориш. Мені з ними нецікаво. Ти хоч знаєш, про що вони говорять на лавці біля під’їзду? У мене вікно в спальні якраз на під’їзд виходить. Вони мають настільки допотопні теми, що я просто фізично не зможу з ними спілкуватися. Це не те, що твій тато. Ось він міг підтримати будь-яку тему, був освіченою людиною і відмінним співрозмовником. Як же я тепер одна без нього? Доню, не залишай хоч ти мене зараз, будь ласка. Прошу тебе.

Мама похилого віку уткнулася носом у подушку дивана і знову тихо заплакала. Скільки хвилювання, скільки суму було в її словах! Скільки прохання допомогти їй, підтримати її в таку скрутну хвилину! Але дочка була непохитна.

– Мамо, я просто не розумію. Що ти хочеш від мене? Як я маю тобі допомогти? Батька вже не повернути. Потрібно навчитися жити без нього.

– Тобі легко говорити. У тебе чоловік, син, ти не одна. А уяви тільки, як мені залишитися наодинці в чотирьох стінах. Та й, мабуть, втрата батька для тебе не надто велика втрата… Якщо ти така байдужа. А я місця не знаходжу від горя і самотності.

– Мамо, тисячі людей так живуть. І ти зможеш. Чи ти що хочеш, щоб я тебе до себе забрала?

Інна запитливо дивилася на маму і мовчала.

За кілька хвилин Наталія Семенівна нерішуче відповіла:

– Так, хочу. Дуже хочу.

– Ну ні, мамо. По-перше, куди я тебе маю поселити? У нас дві кімнати та зал. У Валерія своя кімната, не виселяти мені власну дитину через твої примхи. А в залі має бути чисто та акуратно, я не можу там влаштувати притулок для літньої людини. Та й узагалі! У нас свій режим, свої правила, ти просто не зможеш так жити, тобі буде важко.

Насправді Інна лукавила. Звичайно ж, вона з легкістю змогла б знайти куточок для тихої старенької у своїй величезній трикімнатній квартирі. І вже хто-хто, а її мама була настільки скромною і невибагливою людиною, що не завдала б її родині жодного клопоту.

Справа була в самій Інні. Вона не хотіла напружуватись. Готувати для матері, прибирати після неї, стелити їй постіль, розмовляти з нею вечорами після роботи. Вона вкрай неохоче впускала у свій будинок будь-яку людину, зокрема й матір.

Навіть коли тато ще живий, у гостях у дочки вони з дружиною бували дуже рідко. Щорічно, на Дні народження онука. Найчастіше Інна просто не хотіла бачити батьків у себе вдома.

Вона завжди була така – строга і холодна. Жодних непотрібних емоцій, ні жалості, ні доброти, ні тепла.

Як Наталя Семенівна не вмовляла дочку забрати її до себе хоча б на якийсь час, Інна була непохитна.

Бабуся стала жити сама. Адже справа була зовсім не в тому, що вона не могла сама себе обслужити. Наталя Семенівна без проблем готувала собі їжу та підтримувала чистоту у квартирі. Справа була зовсім в іншому. Їй потрібне було душевне тепло, підтримка, близькі люди поряд.

Але Інні було зовсім начхати.

Все змінилося одного дня. Тоді, сидячи на роботі, Інна зрозуміла, що мама не дзвонила їй уже кілька днів. Хоча раніше дзвінки були щоденними і страшенно її дратували.

Тоді Інна, чомусь сильно захвилювалася, набрала номер мами. Але слухавку ніхто не брав. Ніколи раніше не було такого. Наталя Семенівна завжди тримала мобільний поряд і включала звук на повну гучність, переживала, мало що станеться.

Інна щоразу судорожно набирала знайомий номер, але на тому кінці було чути лише холодні, довгі гудки.

Через буквально десять хвилин у Інни задзвонив телефон, на екрані висвітилося заповітне «Мама», але Інна, замість випробувати радість і полегшення, чомусь… сильно розлютилася. Вона відповіла на дзвінок, збираючись висловити все, що думає. І про те, як сильно вона хвилювалася, і про те, що мама не дзвонила так довго. Тільки от не встигла.

– Алло, – пролунав незнайомий жіночий голос, – вас турбують з лікарні номер… Мельник Інна Андріївна?

― Так…

― Мельник Наталія Семенівна ваша матір?

― Так…

― Шкода, що змушена повідомити вам цю новину. Вашої мами щойно не стало. Приїжджайте, будь ласка, потрібно зайнятися документами.

Цієї секунди Інна більше не чула нічого навколо: ні голосу в телефонній трубці, ні питань колег, ні галасу навколо. Тільки дзвінка тиша і величезне, всепоглинаючі переживання. Втрати, непоправної втрати.

Сльози текли її щоками. Тільки зараз, здається, Інна зрозуміла, як багато вона прогавила.