День, коли Іван Юрійович оселився в їхньому домі, запам’ятали, мабуть, всі сусіди.
Будинок цей був новобудовою. Десять під’їздів, велике подвір’я.
Здебільшого, звісно, до цього будинку заїхали молоді сім’ї. Більшість купили квартиру в іпотеку, але були й ті щасливчики, у яких вистачило коштів на купівлю житла.
Сучасний світ відрізняється від того, що був ще років двадцять тому. Знайомитись ніхто не поспішав, пирогами один одного не пригощали, та навіть не знали, хто живе за сусідніми дверима. Занадто багато своїх турбот, та й друзів вистачає. Не варто нових заводити.
Хіба що матусі, які гуляють із дітьми на дитячому майданчику, трохи встигли познайомитись один з одним. Та й то, у більшості був корисливий мотив: побалакати з кимось, окрім своєї дитини, та знайти допомогу на випадок, якщо треба піти кудись.
Були, звичайно, і ті, хто виявився товариським. Вітався з сусідами, щось обговорював, але таких мало. Зазвичай усі обмежувалися коротким кивком при зустрічі та обговоренням загальних проблем, типу, непрацюючих ліфтів та сміття біля під’їзду.
Але одного весняного ранку, коли сонечко гріло досить сильно, але залишки зимового холоду лунали в повітрі, спокійний і відокремлений світ сусідів змінився.
Сіра газель зупинилася біля четвертого під’їзду. З пасажирського сидіння вискочив чоловік років п’ятдесяти, солодко потягнувся і посміхнувся.
З цього під’їзду якраз вийшла родина Мельників із шостого поверху. Глава сімейства підганяв сина, якого треба було закинути до школи, а ще й самому не запізнитись на роботу. Дружина йшла ззаду і бурчала. Чому чоловіки в її будинку посуд не прибрали, чи взуття розкидали.
Вони не помічали нікого довкола, намагаючись не запізнитися на роботу і до школи. І тут, як грім серед ясного неба:
– Доброго ранку!
Всі троє підняли очі і здивовано дивилися на веселого чоловіка.
– Здрастуйте.
– А я ваш новий сусід! Іван Юрійович мене звуть.
Члени родини Мельників переглянулись між собою. Але вирішили, що пройти повз неввічливо.
– Ігор, – простяг руку голова сімейства. – Моя дружина Олена та син Вадим.
– Дуже приємно! Що, Вадим, до школи поспішаєш?
Вадим мовчки кивнув. Його ще ніколи не питали про таке чужі люди.
– Ну гаразд, не затримуватиму! Якщо що, я на п’ятому поверсі живу, квартира праворуч! Заходьте у гості.
Мельники навіть перестали сваритися, так їх здивував надто товариський сусід.
– Дивний він, – сказала Олена. – І навіщо підходити та знайомитися ось так одразу?
– Може, він такий доброзичливий.
– Не довіряю я таким.
Наступним Іван Юрійович зустрів дівчину Олю. Та вийшла на прогулянку зі своїм псом Ріком – маленьким, але грізним той-тер’єром.
– Який красень! – промовив Іван Юрійович, сідаючи навпочіпки перед Ріком. Оля тільки хотіла сказати, що не треба його чіпати, якщо чоловік не хоче проблем, але здивовано застигла. Рік завиляв хвостом і з радістю підставив спинку, щоб почухали.
– А я ваш новий сусід, – підводячись, промовив чоловік. – Іван Юрійович.
– Оля … – Протягнула дівчина.
– У вас дуже класний собака, Олю.
Дівчина кивнула і пройшла повз.
Ось так, за ту годину, що вантажники перетягували речі Івана Юрійовича, він встиг поспілкуватися з більшою частиною сусідів. Всі дивилися на нього з подивом, адже у них не було прийнято представлятися. Та й мешканці змінювалися зі швидкістю світла, багато хто просто винаймав тут квартири, а найчастіше, це недовга історія.
Наступного ранку Іван Юрійович вийшов на вулицю на зарядку, чим неабияк здивував усіх тих, хто виглянув випадково у вікно. Це вважалося чимось дивним, щоб хтось стояв у дворі і махав руками та ногами.
– Є ж спортзали, зрештою, – обурився буркотливий Семен Валерійович. – А ось так, у всіх на очах…
Може, він теж хотів би зробити зарядку на вулиці, але ніяково було. А хтось насмілився, ось Семен Валерійович і замаскував заздрість під обурення.
Оскільки Іван Юрійович за попередній день встиг багатьом представитися, всім, хто його вже знав, мимоволі доводилося з ним вітатись. А то неввічливо якось.
– Привіт, Марія! Які в тебе банти, найчепурніша в садку будеш!
– Андрійку, ну-но, приєднуйся! Трошки вправ нікому не завадить!
– Вікторе Андрійовичу, за кермом же довго їхати, давай зі мною разімнися!
Дивно, але Іван Юрійович примудрився всіх запам’ятати по іменам.
Ще через день мешканці будинку вже з цікавістю спостерігали, як Іван Юрійович ходить подвір’ям та збирає сміття.
Той самий Ігор Мельник, з яким чоловік познайомився першим, не витримав і підійшов до нього.
– Іване Юрійовичу, тут двірники є, вони все зберуть.
– А я знаю, – посміхнувся чоловік. – Але я у відпустці, от і вирішив трохи навести красу. Мені не складно!
Якоїсь миті деякі мешканці, яким чомусь стало ніяково, що новий мешканець за ними прибирає, приєдналися до нього. І ось так вийшов незапланований суботник.
Здавалося, Івана Юрійовича нічого не може збентежити. Він розмовляв з усіма, до кожного знаходив підхід.
А у вихідний взагалі виніс розкладний стіл надвір, поставивши на нього якісь частування.
– Це що, Іване Юрійовичу, дегустація якась? – запитав один із мешканців.
– Ні! Це я так хочу привітати своїх нових сусідів.
Люди почали підтягуватися, і самі не помітили, як раптом почали спілкуватися один з одним. Якщо хтось мовчав чи соромився, Іван Юрійович сам втягував у діалог.
Коли Іван Юрійович вийшов на роботу, дехто навіть засумував. Але менше цього чоловіка в їхньому житті не ставало.
Вранці він також займався на вулиці, прямо у дворі. До нього навіть кілька людей приєдналося, адже всі знали, що Іван Юрійович тренувань не пропускає і їм має бути соромно не зробити зарядку.
Бабусям Іван Юрійович завжди допомагав донести пакети, дітей веселив, дорослих втягував у розмову. Кожному мешканцю він намагався чимось допомогти.
– Що, мотор барахлить? – питав він у Віктора, досить молодого сусіда, який колупався під капотом машини.
– Так, не знаю, що з нею…
– Так у мене є автомеханік! Ось такий чоловік! Скажи, що від мене він тобі ще й знижку зробить.
З дівчиною Марійкою, яка загубила свою кішку, Іван Юрійович до глибокої ночі ходив подвір’ям. Але він не лише з мешканцями познайомився, а й із працівниками у цьому будинку. Тому якось зміг дістати ключі від підвалу, де, на щастя, кішка знайшлася.
Поступово, не тільки в Івана Юрійовича з’являвся інтерес до мешканців, а й у них про нього. Вони довідалися, що працює Іван Юрійович інженером. Жив раніше у приватному будинку, але там усе поступово руйнувалося, треба було багато всього переробляти, ось він і вирішив переїхати до квартири.
Має сина, який живе в іншому місті. Дружини не стало п’ять років тому.
А ще Іван Юрійович веде шаховий гурток на безоплатній основі, працює волонтером у притулку та дуже любить спорт.
Таке відчуття, що з появою Івана Юрійовича в цьому будинку щось кардинально змінилося. Вранці всі виходили надвір у гарному настрої, люди стали одне одному посміхатися. Багато хто познайомився зі своїми сусідами, а навіть якщо й не знав імен, то просто вітався і питав, як справи.
Спочатку більшість цуралася такого дивного сусіда. Але згодом його всі полюбили. Та й як його можна не любити, якщо від нього ніхто й поганого слова не чув? Якщо ця людина сказала за ті пару місяців, що тут жила, компліментів більше, ніж хтось говорить за все своє життя?
Навіть тварини і ті до нього тяглися. Він був, як якийсь позитивний магніт, який ще й сам дарував людям тепло та посмішки.
А одного дня, як завжди, о сьомій ранку, вже не зовсім буркотливий Семен Валерійович визирнув у вікно, і раптом не знайшов у дворі Івана Юрійовича.
Сьогодні Семен Валерійович наважився на важливий крок: зібрався скласти компанію своєму сусідові у щоденній зарядці. Довго наважувався, думав, що про нього говоритимуть. Але, спостерігаючи за тим, як люди наслідують приклад Івана Юрійовича, теж наважився. А тут його нема.
На подвір’ї всі теж були здивовані. Лідія Борисівна з першого під’їзду встала раніше, щоб під час фізкультури побалакати з добрим сусідом. Хлопчик Андрійко боявся, що запізниться до школи, бо його так званого тренера сьогодні не було.
Сусіди, зустрічаючись один з одним, перешіптувалися.
– Може, поїхав кудись…
– Та гаразд вам, має ж бути у людини вихідний! – заспокоював хтось.
– Два місяці не було, а тут раптом відпочити вирішив!
– А раптом що трапилося? – схвильовано запитала Оля, притискаючи до себе тремтячого собаку.
Щоб угамувати загальне хвилювання, було вирішено піти до Івана Юрійовича і переконатися, що все гаразд. Добре, що всі знали, в якій квартирі він живе.
Вони й стукали, і дзвонили, але ніхто не відчиняв двері. Натомість відчинилися двері сусідські, і, дізнавшись, звідки така делегація, сусід приніс ключі.
– Ось, Іван Юрійович мені залишив. Я ще подумав, що нісенітниця якась, а він сказав, що самотній, мало що.
Звичайно, було дещо незручно заходити в квартиру. Раптом його й вдома немає. Але, порадившись, все ж таки двері було вирішено відчинити. По-перше, Івана Юрійовича вчора ввечері бачили, і він не казав, що збирається виїхати.
А по-друге, він точно не триматиме на сусідів зла.
Сьогодні багато хто запізнився на роботу. Але вперше в житті про це ніхто не шкодував і не переживав. Бо коли вони відчинили двері, то знайшли Івана Юрійовича на підлозі. Благо встигли вчасно.
Викликали швидку, ніхто не пішов. Усі дочекалися. А потім довідалися, до якої лікарні відвезли, щоб контролювати та відвідувати.
Коли все було зроблено, якийсь час сусіди ще не розходилися. Кожен думав про те, що ні про кого в цьому будинку не стали б так переживати. Якби зник хтось із них, інші навіть не помітили. Але вони точно знали, що помітив би Іван Юрійович. Їхній новий, дивний сусід. І, напевно, найчудовіша людина на землі.