Марина з Євгеном навчалися у школі з першого класу.
Євген завжди був розумним красенем. Однокласниці, всі без винятку, мріяли з ним дружити, і на шкільних вечорах з нетерпінням чекали, коли запросить їх танцювати. Після школи Євген пішов на службу, відслужив, і відразу ж після того вступив на навчання, де знову опинився в центрі жіночої уваги.
Марина завжди і скрізь вважалася тихенькою дівчиною. Зовсім не розбалувана красою, дівчина трохи цуралася людей, тому, і в школі хлопчики на неї не звертали уваги, і в інституті було те саме.
Загалом, Марина та Євген були зовсім різні люди. Тому, після школи, коли віддзвінів останній дзвінок, вони одразу забули про існування один одного.
Але якось, доля змусила їх купити квитки в кіно на той самий вечірній сеанс, в одній залі, в одному ряду, та ще й примудрилася посадити їх у крісла, що були поряд.
Євген з’явився у залі, коли вже вимкнули світло, і на екрані пішли титри. Він знайшов своє місце, сів і машинально глянув на дівчину, яка сиділа поруч. Спочатку він не повірив своїм очам. Але потім, придивившись як слід, здивовано вигукнув:
– Маринко?! Це ти, чи що?!
– Ой… Здрастуй, Євгене… – як завжди, скромно прошепотіла Марина. – Як несподівано… Тебе й не впізнати…
– Привіт-привіт! – перейшов на шепіт Євген.
Він насправді дуже зрадів однокласниці, і за чоловічою звичкою своєю рукою взяв її руку і став трясти.
– Як я радий тебе бачити?
– Справді? – чомусь, злякалася дівчина.
– Ну звісно! – зашепотів він. – Я ж після служби наших із класу взагалі майже нікого не бачив. Ти з кимось бачишся? Як наш клас живе?
– Якщо чесно, я й не знаю… – знизала плечима Марина. – Я навчаюсь в інституті. Ніколи мені…
– Я теж навчаюсь, – закивав Євген, забувши відпустити її руку. – Слухай, а давай після кіно прогуляємось, побалакаємо.
– Ти серйозно? – дівчина невпевнено зиркнула на однокласника.
– Ну так… А що такого?
– Та ні… Я… Якщо чесно, мені й самій хочеться трохи прогулятися. Давно я просто так не блукала містом…
– Ось і класно.
– Агов, молодь! Дайте кіно подивитися! – раптом озирнулася й зашепотіла на них жінка, що сиділа прямо перед ним.
Вони, хмикнувши, замовкли, і задивилися на екран.
А після кіно вони, й справді, не розбіглися в різні боки. Спочатку вони зайшли в кафе, Євген замовив ігристе та легку закуску, і вони почали жваво розповідати один одному, як вони живуть. А якщо сказати точніше – вони тільки-но почали знайомитися.
У кафе молоді просиділи аж до закриття. Потім Євген пішов проводжати Марину до хати, пішки, крізь усе нічне місто. Жили вони тепер у різних кінцях.
Транспорт уже не ходив, і на таксі вони не мали грошей. І всю дорогу, доки вони йшли, вони все говорили, говорили, сміялися й дивувалися.
А потім дівчина, коли хлопець уже помахав їй на прощання рукою, взяла, й запросила його до себе. Щоб він заночував на дивані, а вранці поїхав додому першим автобусом…
…Додому Євген повернувся аж наступного дня, і не один, а з Мариною. І з порога, одразу заявив батькам.
– Мамо, тату, я одружуюся!
– З ким?! – хором вигукнули батьки, боязко поглядаючи на його непоказну супутницю, яка й сама була дуже здивована заявою хлопця.
Вони не розуміли, що це таке взагалі робиться.
– А ось на Марині! – сказав син. – Пам’ятаєте, найменшу дівчинку з нашого класу? Це вона.
Мати побіліла, а батько, грізно глянувши на сина, прямо запитав:
– Євгене, ти це серйозно? Ти все життя збираєшся жити із цією дівчинкою? Ти що в ній знайшов?
– Я її люблю, тату! – вперто відповів син. – Розумієш, тату? Люблю!
– Припини! Коли ти встиг у неї закохатися? – запитав батько. – Коли?
– А ось сьогодні вночі і встиг…
– Зрозуміло… – недобре скривився батько. – У шляхетного чоловіка вирішив погратися?
– Синку, схаменись… – заплакала мати. – Вибач мені за ці слова, але вона тебе не варта. Ти ж у нас красень…
– Мамо, годі! – син навіть заскрипів зубами. – Що ви причепилися до моєї краси? Мені набридло це слухати! Насамперед, я – людина. І Марина теж людина. У нас є душа, і не треба так говорити.
– Зрозуміло… – знову повторив батько. – Душа у них є… А у нас з матір’ю, значить, її немає… – Потім він глянув на Марину, і з неприхованим єхидством запитав:
– Ну, красуне, кажи, а ти нашого сина любиш, чи як? Ти теж за одну ніч усе встигла?
– Я ще не знаю… – чесно зізналася Марина. – Але якщо Євген цього хоче, я згодна.
– Що? – батько мало не підстрибнув на місці. – Ти чув, сину?! Це що у вас за кохання таке? Ти її, значить, любиш, а вона каже – я не знаю! Ти чув?
– Тату, помовч… – у голосі сина з’явилася якась дивна нотка. – Я знаю, що вона мене теж любить… Просто вона соромиться це сказати… Ви ж он, налетіли як. Все, тату, досить. Не хочете по-доброму, як хочете… Але я сказав своє слово.
– Синку! – мати Євгена не могла ніяк зупинити свої сльози. – Ми й хочемо по–доброму, тому що ви зараз самі не розумієте, що творите. Шлюб, це не тільки кохання.
Та й хіба можна ось так, лише за одну ніч покохати людину? Тут часом і життя не вистачає…
Вона недобре глянула на Марину.
– А ти? Подумай сама, дівчинко, хіба ж можна так? Ти ж мусиш розуміти, що в житті так не буває. Ви обоє помиляєтесь.
Марина з тугою подивилася на жінку, яка плакала, потім перевела погляд на Євгена, і раптом сказала, звертаючись уже до його батька:
– Називайте мене як хочете, а сина я у вас відведу. Бо я йому вірю. Значить, як він сказав, так і буде. Але даю слово, як тільки він до мене стане холодним, я одразу його відпущу. А тепер можете сваритися на мене, скільки хочете…
У кімнаті запала пауза.
– Ти що, зовсім? – похмуро запитав у Марини батько Євгена.
Марина знизала плечима, потім взяла Євгена за руку.
– Ходімо до мене. Твоїм батькам треба заспокоїтись. Вони в тебе хороші. Просто все, що відбувається – так несподівано. Я й сама поки що у все це не вірю… Ходімо…
…Увечері Євген прийшов додому знову – по речі.
Батьки зустріли його мовчки, вже без докорів. А через рік, тільки-но з’явився внук, всі в цій родині заспокоїлося остаточно…