Євген постукав у двері до сусідки. – Тітко Зіно, – сказав хлопець. – Я хотів запитати, а хто може вішалку прикріпити і кран полагодити? – А-а-а, так ти в чотирнадцяту квартиру подзвони! – сказала сусідка. – Олександр тобі все зробить! А, і на, передай оце… Вона дала Євгену трилітрову банку з огірками. Хлопець пішов у потрібну квартиру. Перед ним постала дівчина його віку. – Привіт, а мені тітка Зіна порадила звернутися до вас з приводу вішалки й крана. А Олександр не вдома? – уточнив Євген. – А що ви не бачите? – запитала дівчина. – Що не бачу? – здивувався Євген, не розуміючи, що відбувається

– На кухаря?! – Тамара Петрівна так галасувала, що дрижали шибки.

Євген, її єдиний синочок, її надія й опора, вже звично приклав долоні до вух і почав дивитись на підлогу.

– Мрія життя?! Та я твою мрію… Ось де я її бачила! Йди, і щоб мої очі тебе не бачили!

Саме під ці прощальні побажання Євген, нашвидкуруч склавши речі в сумку, пішов до найближчої зупинки.

Жити йому було де. Взагалі, він і так збирався переїжджати на квартиру, що залишилася йому від бабусі, щоб жити ближче до навчання.

Але любляча мати прискорила його переїзд у рази, просто виставивши єдиного сина за поріг з мінімумом речей.

До такого повороту, Євген був готовий. Тому запас грошей у нього для спочатку був. Якраз вистачить, щоб вирішити проблеми з невеликим ремонтом і дещо прикупити. Робота є, житло є, що ще для щастя треба? А, ну так, сім’ю. Ну, із цим йому не пощастило…

Єдиною сім’єю була мати, яка покладала на сина купу надій і висувала непомірну гору вимог.

Думка Євгена матір не хвилювала. Так, наприклад, йому з дитинства пророкували кар’єру у банку, оскільки саме в цій сфері трудилася його мати.

Євген, звичайно, був радий, що мама знайшла своє покликання, але продовжувати її справу він категорично не хотів.

Хлопець не відчував нічого, окрім нудьги, від усіх цих рахунків, паперів і невдоволених відвідувачів фінансової установи.

Натомість хлопець любив і, що найважливіше – вмів готувати. Виходило в нього це, а ще – подобалося.

Тож одразу після закінчення школи хлопець відніс документи в обраний заклад, за що отримав осудження від матері.

Ну і все одно, він і без матері проживе!

Через пів години після огляду квартири він уже стукав у двері до сусідки.

Тітка Зіна, яка знала його мало не з дитинства, миттю відчинила двері.

Подумки Євген навіть посміхнувся з приводу того, що пліткарки, схоже, не брехали – літня жінка справді стоїть цілими днями біля вхідних дверей і спостерігає за територією. Чатує.

Що ж, якщо так – він у надійних руках…

– Добрий вечір, тітко Зіно. Я хотів у вас запитати, хто може вішалку прикріпити і на кухні полагодити кран, щоб не капав?

Звісно, ​​можна було викликати майстра. Але простіше запитати у сусідів, до кого вони звертаються, і самому заплатити цій людині, а не викласти велику суму незнайомцю ні за що.

Можна було б також спробувати виправити поломки самостійно, ось тільки від цього на стіні могли зʼявитися нові дірки не в тих місцях, де треба, а кран на кухні міг бути зірваний.

Експериментувати у своїй квартирі Євгену не хотілося. Принаймні не зараз – у його нинішній ситуації на капітальний ремонт грошей ще довго не буде.

– А, так ти в чотирнадцяту квартиру подзвони! – сказала сусідка. – Там тобі все зробить, як треба Олександр… Ох, і як підеш, на, передай від мене оце.

Євгену одразу вклали в руки трилітрову банку з огірками.

Підхопивши її під дно однією рукою, щоб не впустити, молодик подякував жінці за інформацію і, як був, у капцях і домашньому одязі, пішов сходами з другого поверху на четвертий шукати того Олександра…

Тут довелося чекати, напевно, пів хвилини, перш ніж двері відчинилися.

Перед Євгеном постала трохи розпатлана дівчина на вигляд одного із ним віку.

– Привіт, а мені тітка Зіна порадила звернутися до вас з приводу вішалки й крана. А Олександр не вдома? – ввічливо уточнив Євген, передаючи подарунок сусідки.

– А що ви не бачите, чи що? – запитала дівчина.

– Що не бачу? – здивувався Євген, не розуміючи, що відбувається.

– Так це ж я Олександра. Ти мабуть переплутав, чи не дочув. Ну таке часто буває. Можна просто Леся. Ходімо, глянемо, що там у тебе. Шурупокрут є?

– Е-е-ем…

– Ясно, – кивнула Леся.

Вона простягла руку вбік, схопила якийсь кейс із інструментом і вийшла з квартири, зачиняючи двері на два оберти ключа.

– Тебе, до речі, як звуть?

– Євген, – одразу сказав хлопець, подумки здивувавшись, звісно, ​​що у цьому під’їзді роль «домашнього майстра» виконує дівчина.

Але не дуже сильно, тому що внутрішній голос єхидно сказав:

– Хто вже б говорив, а тобі помовчати б, кухарю Євген.

Погодившись із внутрішнім голосом, хлопець поспішив показати Олександрі обсяг робіт. І вже через п’ятнадцять хвилин милувався готовим результатом, уточнюючи в дівчини:

– Скільки з мене?

Напевно, вираз обличчя видав його здивування, коли дівчина озвучила двозначну суму. Помітивши це, Олександра пояснила:

– Це за матеріал. За роботу зі своїх я грошей не беру, якщо дрібниці.

– Дякую, – хлопець був приємно здивований і вирішив, що на честь цієї події обов’язково спече сусідці пиріг.

Не прямо зараз, звісно ж.

– Нема за що, звертайся!

…Наступного дня Євген стукав у чужі двері з домашнім пирогом у руках. Ще через три дні він покликав Лесю на побачення в кіно. Бо ж, як виявилося, у них було дуже багато спільного. Вона любила всілякі хлопчачі справи, а фільми їй подобалися тільки розумні і без ляпів в сюжеті…

…Нічого дивного не було в тому, що вже через пів року молоді з’їхалися.

Леся перебралася до Євгена, а в свою квартиру пустила орендарів. Знайомити дівчину з матір’ю нагоди не було, та й не хотів Євген першим налагоджувати стосунки.

Леся про ситуацію з матір’ю свого обранця знала, але з порадами не лізла. А ось із її батьком Євген кілька разів бачився. І одразу зрозумів, чому Леся виявилася такою… Лесею.

Чоловік, на відміну його матері, був людиною дуже простою. Виховував він доньку сам і в міру дорослішання останньої вчив її всьому, що сам знав. Матері у дівчинки не стало, коли тій не було й трьох років, тому не дивно, що лагодити розетки, паяти і займатися іншою «чоловічою роботою» Леся вміла краще за деяких хлопців.

А ось готувати Євгену довелося самому, оскільки єдина нормальна страва, яку дівчина могла приготувати – це бутерброд.

Мати з’явилася на порозі його квартири абсолютно несподівано.

Мабуть, скучила за спілкуванням, раз визнала, що погарячкувала і даремно сварилася на зроблений сином вибір.

Євген погодився помиритися. І заразом представив матері Лесю. А перед тим попередив кохану, що вона у будь-якому разі майбутній свекрусі не сподобається, але нехай із цього приводу не переживає.

– Не підходить вона тобі, синку. Ну, що це за дівчина, яка як мужик! – вигукнула мати, коли син пішов проводжати її на зупинку.

У відповідь на цю репліку Євген зупинився і докладно пояснив матері, що він більше її не запросить у гості, якщо вона не змінить свою думку.

Жінка, звісно ж, ​​образилася, але за язиком стежила. Не хотілося їй сина втрачати одразу після примирення. Однак вибір Євгена Тамара Петрівна так і не схвалила.

І навіть після весілля пробувала, щось виказати Лесі. Але та відповідала свекрусі гідно.

– Дитинко, ну як так можна не вміти готувати?! Поговорити б з вашою матір’ю, й попросити, щоб навчила вас розуму! – зітхала скрушно Тамара Петрівна.

– Будь ласка, – простягла їй мітлу Леся.

– Це що?

– Мітла. Як на цвинтар долетіти, пам’ятаєте? Ви ж хотіли з мамою поговорити, от і побачитеся, для будь-якої відьми, це не проблема.

Тамара Петрівна замовкла. Не знала вона, що дівчина по матері сирота. Але за пропозицію мітли Лесі вона все ж виказала.

Кульмінації ситуація досягла одразу після весілля. Оскільки Леся майстерно жартувала й огризалася, Тамара Петрівна знову вирішила діяти через сина. Ось, наприклад, зателефонувала йому напередодні генерального прибирання.

– Сину, скажи своїй дружині, щоб негайно прийшла до мене. Хай хоч прибере, якщо без діла сидить, – любила цим Тамара Петрівна зачепити дівчину.

Зрозуміло ж, що Лесі, яка підробляла десь на ремонтах, не мала ані освіти, ані виховання – пряма дорога до прибиральниці.

Син натяк зрозумів, бо матері по телефону все виказав. Тамара Петрівна одразу взялася виправдовуватися, мовляв, нічого поганого не хотіла і не припускала, але Євген дуже добре знав матір. Тому Лесю до неї не відправив.

Та й нехай, вона й сама прибере! Не дуже й треба цю хамовиту дівчину терпіти поруч. Ще б зіпсувала щось.

Так думала Тамара Петрівна.

Колеги на роботі співчували, заодно ділячись своїми сімейними проблемами. Тільки Вадим Петрович їх системний адміністратор, літній вже чоловік, чомусь осудливо хитав головою.

– А ось уявляєте, один раз я пішла до сина в гості, зайшла дорогою в магазин, а там вона! Пробиває на касі купу пляшечок з лосьйонами, які тільки безхатченки люблять, ну ви самі розумієте. Я Євгену потім сказала, звичайно, але він, як завжди, мене не послухав.

– І правильно зробив, Тамарочко, – сказав Вадим Петрович. – Адже кожен по собі судить. А лосьйон у господарстві – його, знаєте, не тільки для такого можна. Втім, вам звідки знати…

Тамара замовкла. Ось тому не дуже й любила вона цього старого. Поважала, але не любила. Тому й швидкий вихід Вадима Петровича на пенсію чекала як манни небесної. Можливо, замість нього прийде працювати чоловік, який більше співчуватиме і розумітиме її… Начебто, за чутками, директор знайшов якогось хорошого фахівця прийти до них працювати. Втім, поки що це тільки чутки.

– Знайомтеся, Олександро, наш новий системний адміністратор, – представив одного дня директор усьому колективу… Усміхнену Лесю! Що-о-о?!

Побачивши одна одну дві жінки застигли. Леся дивилася на свекруху і хмурилася, а Тамара Петрівна зрозуміти не могла, чому на посаду, де потрібна вища освіта й величезний досвід роботи у сфері, взяли цю… Цю…

– Ви знайомі? – директор зрозумів, що відбувається щось недобре.

Леся, насупившись, кивнула. І тут же ж, перепросивши, спробувала піти. Директор зупинив її й завів жінку у свій кабінет. А потім – викликав до себе Тамару Петрівну.

– Значить так, скажу одразу. Фахівця хорошого на таку посаду як у вас я знайду, у мене в столі вже два десятки резюме лежать. А ось з адміністраторами у нас негусто, самі знаєте.

Тамара Петрівна слухала і відчувала, як їй ставало прикро. Прикро було, бо на роботі, якій вона присвятила все життя, віддадуть перевагу, в разі чого, цій дівчині. Але оскільки йти їй не хотілося, вона пообіцяла начальнику, що дотримуватиметься на роботі виключно професійних відносин із новим системним адміністратором.

Це вдавалося, хай і важко. Прикро було те, що всі до єдиної колеженки, познайомившись з Лесею ближче, дружно стали на її бік.

– Даремно ти так, Тамаро, – зітхали вони. – Дівчинка гарна, весела, не гордовита. За що ти так з нею?

Довго думала Тамара Петрівна. І про свої постійні причіпки до молодої жінки. І, головне, про те, що сама Леся, в принципі, поводилася краще, аніж вона. Але підійти не наважувалася. Все вирішив, як завжди, випадок.

Тієї зими багато співробітників занедужали. Не оминула ця доля й Тамару Петрівну. Синові вона подзвонила, щоб той купив ліки, але як виявилося, Євген теж занедужав. Тому пакет з усім необхідним принесла Леся.

– Пігулки, порошки, інструкція там є, розберетеся. Ну і йогурти, банани, печиво – всяке таке інше. Одужуйте, – віддавши пакет, дівчина вже зібралася було піти.

– Лесю, почекай, – зупинила її свекруха.

– Що, поприбирати треба? Так я ж недолуга, зіпсую все, до чого доторкнуся, неосвічена… А вам же ж потрібна “служниця для свекрухи”, ну така, як у фільмах, щоб бігала навшпиньки – почала була молода жінка, але раптом замовкла, коли побачила на обличчі свекрухи сльози.

– Лесю, пробач мене, – розплакалася Тамара Петрівна. – Нерозумна я була, каюся. Я…

Дитяче “я так більше не буду” так і не було сказане. Леся посміхнулася і махнула рукою.

– Та нічого! На вихідних до нас прийдете? Євген вже посаду шеф кухаря отримав, відзначимо це. Мій тато теж прийде, познайомитеся хоч.

І знайомство вдалося. Настільки вдалося, що через пів року в сім’ї довелося відзначати ще одне весілля!

– Нормальна така перестановка, прізвищами зі свекрухою обмінятися, – фиркала Леся.

– Як і вся наша родина, – підтакував її у відповідь Євген. – Ось нас із тобою взяти. Тебе всі шукають чоловічу, так би мовити, роботу зробити, а мене торт на день народження наприклад приготувати. Одна надія залишається, що при спільному вихованні наших батьків, таки вдасться виховати нам брата чи сестру з більш універсальним, так сказати, функціоналом. Ну щоб і яєчня не пригорала, і поличку у ванній причепити міг.

– Так, а про це ви звідки знаєте? – обурився батько Лесі, який підслухав розмову.

– Про що… А-а-а! – багатозначно сказла Леся. – Тамара Петрівно, у нас проблема виходить.

– Це яка ж така проблема?

– Треба пояснити директорові на роботі, що ми не спеціально в декрет майже одночасно пішли.

– Ох ти ж… Чому ви мовчали? – обурилася Тамара Петрівна.

Батько Лесі від неї не відставав.

На кухні на десять хвилин стало дуже галасливо, щоб розмовляти.

Леся задоволено усміхалася, спершись спиною на плече Євгена.

Цікаво, хлопчик чи дівчинка буде? У будь-якому разі, назвуть вони його чи її Василем чи Василиною.

Не можна припиняти давню сімейну традицію плутанини статі через схожі імена, не можна…