Яна стояла біля плити, помішуючи борщ і дивлячись у вікно.
Черговий вихідний перетворився на нескінченне приготування – родичі чоловіка знову приїхали без попередження. Втретє за два місяці.
– Яночко, у тебе такий борщ завжди був – смакота! – почувся з вітальні голос сестри чоловіка Віри. – Тільки сьогодні щось не те… Може, інше м’ясце?
Яна стиснула черпак міцніше. П’ятдесят вісім років – не той вік, щоб міняти усталений порядок речей. Вона була завжди хорошою господинею, завжди приймала гостей із посмішкою. Як мама вчила…
– Толю, – покликала вона чоловіка. – Допоможи, будь ласка, дістати велику тарілку для салату.
Анатолій, який зручно вмостився в кріслі з планшетом, навіть не підвів голови:
– Ти знаєш, де вона. Я читаю новини.
У вітальні голосно засміялися – племінник Дмитро розповідав чергову історію. Яна чула, як Віра з чоловіком Миколою захоплюються: “Як у вас тут добре! Справжній санаторій!”
Санаторій. Яна гірко посміхнулася. Для когось санаторій, а для когось – нескінченна робота. Зранку на ногах: сніданок, обід, скоро вечеря… А вони навіть тарілки за собою не приберуть.
– Яночко, – знову почулося з вітальні, – а пиріжки будуть? Ті, з капустою, пам’ятаєш, минулого разу такі смачні були!
Щось зрушилося всередині. Яна поклала черпак на стіл і вперше за довгі роки відчула справжню злість. Не роздратування, не втому – саме злість.
Коли це вона перетворилася на прислугу у власному домі?
– Пиріжків не буде, – тихо сказала вона собі під ніс. – Досить.
Увечері, коли всі, нарешті, розійшлися по кімнатах, Яна присіла на кухні. У голові дзвеніла порожнеча.
Вона дістала старий записник, у якому записувала рецепти, і почала повільно гортати сторінки. Кожен рецепт – історія сімейних зустрічей. Тістечка на день народження Толіка, качка на Новий рік, торт “Медовик” для племінника.
– Ти чого не спиш? – Анатолій з’явився у дверях кухні, позіхаючи.
– Толю, нам треба серйозно поговорити, – Яна підвела очі на чоловіка.
– Про що? – Анатолій застиг від здивування.
– Я втомилася бути служницею.
– Якою ще служницею? – щиро здивувався Анатолій. – Ти ж господиня! Он як усі тебе хвалять!
– Хвалять? – Яна гірко посміхнулася. – Толю, вони навіть не помічають, скільки я працюю. Для них це само собою зрозуміло. Приїхати, поїсти, відпочити… А ти бачив, щоб хтось запропонував допомогти?
– Що ти хочеш? Завжди так було. У мами теж…
– Я не твоя мама! – вперше за тридцять років шлюбу Яна підвищила голос. – Я жива людина! Я теж хочу відпочивати, спілкуватися, а не стирчати цілими днями біля плити!
У коридорі рипнула підлога – мабуть, хтось із гостей вийшов у туалет. Яна замовкла, закрила обличчя руками. Анатолій потупцював на місці і тихо вийшов. Як завжди, уникав розмов.
Наступного ранку Яна встала раніше за всіх. Дістала валізу, склала необхідні речі і написала записку:
“Я їду до Тамари на дачу. Я вам не служниця. Хочете приймати гостей – готуйте самі. Яна.”
Тамара, подруга зі шкільних років, зустріла Яну з розкритими обіймами. На дачі пахло свіжоскошеною травою та малиною. Вони сиділи в плетених кріслах на веранді, пили чай із суничним варенням, і Яна нарешті відчула, як відпускає багаторічну напругу.
– Знаєш, – казала Тамара, – я свого Петра одразу привчила: хочеш жити, як людина, працюємо разом. Гості приходять – він перший на кухню біжить допомагати.
– А я все думала – так треба. Жіноча доля така, – Яна дивилася в чашку. – Мама завжди казала: гарна дружина повинна…
– Повинна бути щасливою! – сказала Тамара. – А яке тут щастя, коли ти вся в клопотах?
Телефон дзвонив постійно. Анатолій. Яна не брала слухавку. Надвечір надійшло повідомлення: “Вони поїхали. Повернися, будь ласка. Поговоримо.”
– Не поспішай, – порадила Тамара. – Хай зрозуміє, як це без тебе.
Три дні пролетіли як одна мить.
Яна допомагала Тамарі в саду, читала книги, гуляла. Вперше за довгий час вона почувала себе просто людиною.
На четвертий день на подвір’я заїхала знайома машина. Анатолій вийшов, пом’ятий, розгублений, з букетом улюблених піонів Яни.
– Пробач мені, – сказав він, дивлячись у землю. – Я… я навіть яєчню нормально посмажити не зміг. Всі ці дні думав, як ти справляєшся з усім цим. А я… просто звик.
Яна мовчки дивилася на чоловіка. За тридцять років шлюбу вона вперше бачила його таким – розгубленим, як він щиро кається.
– Знаєш, – продовжував Анатолій, сідаючи на сходи веранди, – коли ти поїхала, Віра почала голосити: “Як же ж так, що сталося?” А я раптом зрозумів – і справді, що сталося? Чому моя дружина повинна почуватися служницею у власному домі?
– І що ти їм відповів? – тихо спитала Яна.
– Сказав правду. Що ми всі ці роки приймали твою турботу як належне. Що ти не куховарка у санаторії, а кохана дружина й сестра. Що якщо хочемо приїжджати – допомагатимемо всі разом.
Яна відчула, що зараз заплаче.
– Віра, уявляєш, заплакала, – Анатолій сумно посміхнувся. – Сказала, що ніколи не думала, як тобі важко. Вони справді не зі зла, просто… звикли.
– Усі ми звикли, Толю, – Яна присіла поряд із чоловіком. – Я звикла мовчати, ти не помічати, вони користуватися. Але так не буде.
– Не буде, – твердо сказав Анатолій. – Я обіцяю. Тепер все буде інакше. Віра, до речі, просила передати, що наступного разу приїде зі своїм фірмовим пирогом. А Микола зголосився готувати шашлики.
Тамара спостерігала за цією сценою, притулившись до одвірка. Вона знала свою подругу багато років і бачила, як нелегко дається їй ця розмова.
– Може, поп’ємо чаю? – запропонувала вона. – У мене якраз пиріг у духовці. От от буде готовий.
За столом запала незграбна тиша. Анатолій крутив у руках чашку, явно підбираючи слова.
– Знаєш, Яно, – нарешті сказав він, – я багато днів думав. Про нас, про сім’ю. Згадував, як ми починали жити. Пам’ятаєш наш перший рік? Як разом готували, прибирали…
– Пам’ятаю, – тихо відповіла Яна. – Тоді все було інакше.
– А що сталося потім? – втрутилася Тамара. – Коли все змінилося?
– Поступово, – Яна задумливо помішувала чай. – Спершу я була рада, що можу всіх нагодувати, обслужити. Мені здавалося, ось воно, жіноче щастя. Потім з’явилися певні очікування. Усі звикли, що я завжди все зроблю. А я… Просто боялася розчарувати.
– Але ж ціною власного щастя? – Тамара похитала головою.
– Я вчора мамі дзвонив, – зненацька сказав Анатолій. – Розповів усе. Знаєш, що вона відповіла? “А я теж так жила! І моя мама так жила! Ми вважали – так правильно.”
– І що тепер? – запитала Яна.
– Тепер будемо вчитися жити по-новому, – твердо відповів Анатолій. – Я вже склав графік чергувань на кухні. Себе першим записав.
Яна не змогла стримати посмішки. Стільки років вона мріяла почути щось схоже.
– Тільки… – Анатолій зам’явся, – ти ж мені допоможеш? А то я вчора намагався борщ зварити – то ледь весь дім не задимів.
Всі розсміялися, і напруга, що була в повітрі, почала розсіюватися.
Повернення додому виявилося не таким важким, як уявляла Яна. В домі було незвично чисто – Анатолій явно старався. На кухонному столі лежав аркуш паперу, розкреслений на колонки: “Прибирання”, “Приготування”, “Посуд”.
– Ось, – ніяково сказав чоловік, – склав, як і обіцяв. І з Вірою поговорив. Вони тепер попереджатимуть заздалегідь про приїзд і будуть привозити продукти.
Яна присіла за стіл, роздивляючись графік. Почерк чоловіка, такий знайомий, здався їй особливо зворушливим.
Перші дні були непростими.
Анатолій чесно намагався готувати, але результати часто виявлялися далекими від ідеалу. Яна терпляче пояснювала, показувала, вчила. Іноді вони разом сміялися з невдач, іноді сперечалися – але це були вже зовсім інші суперечки.
Через тиждень подзвонила Віра.
– Яночко, – голос родички звучав незвично несміливо, – ми з Миколою хотіли на вихідні приїхати. Якщо ти не проти, звісно. Я пиріг спекти, Микола м’ясце замаринував…
– Приїжджайте, – відповіла Яна, відчуваючи, як усередині розливається тепло. – Тільки давайте тепер усі разом і готувати будемо, і прибирати.
– Звісно! – зраділа Віра. – Знаєш, я після тієї розмови все думала… Адже ми й справді ставилися до тебе неправильно… Пробач нас, будь ласка.
У суботу двір наповнився звуками й запахами. Микола з Анатолієм поралися біля мангалу, Віра місила тісто, раз у раз радячись з Яною.
Дмитро, який приїхав з батьками, мив посуд і накривав на стіл.
– Мамо, – раптом сказав він. – А чому ми раніше так не робили? Це ж набагато веселіше разом!
Яна подивилася на сина, на чоловіка, що порався з шашликами, на Віру в борошні… І зрозуміла – ось воно, справжнє сімейне щастя.
Не в мовчазному служінні, а в спільній радості, у спільних клопотах, у вмінні чути і розуміти один одного…