– Як ви там, хазяї? Ми за п’ять хвилин будемо, – з телефону долинув бадьорий баритон Олега – найкращого друга Сергія.
– Добре, чекаємо!
Сергій перевів погляд на дружину Лесю – та пурхала на терасі із занепокоєним виглядом.
– Не знаю, чи вистачить усім їжі… – скаржилася вона. – У твоїх друзів апетит ще той…
– Прошу, тільки не починай. Мені й самому не подобається, що Олег із Наталею нам на шию сіли.
– То відвадь їх! Що вони тобі, родичі, чи що, що ти готовий заради них зробити що завгодно на шкоду самому собі та своїй родині?
– Ми з ним із другого класу дружимо.
– А ось воно як… А ти уяви, що не з другого, а з третього! – вигукнула Леся. – Отже, можна не так трястись над ними. Вони ж не діти малі. Давно усі дорослі люди. Сімейні…
– У тому той діло! Сама ж знаєш, як їм зараз важко, з близнюками.
Раптом почувся скрип коліс. Машина різко загальмувала на гравійній доріжці, піднявши цілу хмару пилу. А потім із машини почали виходити люди. Скільки їх там! А слідом їхала ще одна машина.
– Хто це? – ахнула Леся.
– Не знаю… Олег казав, вони самі будуть, тільки з малими…
З машини долинало улюлюкання, і Олег – високий чоловік з сивиною на потилиці, яка вже намічається, – відчинив двері.
– Привіт, хазяї! Ми тут вирішили з кумами приїхати! Бо незручно. Давно з ними не бачились… Як же ж можна без шашликів!
– Ти знав, що вони приїдуть? – майже прошипіла Леся. Незабаром біля їхнього будинку юрмилося, крім родини Олега, ще двоє дорослих і троє дітей – схоже, ті самі «куми».
– Ні. Він нічого не казав…
Сергій з Олегом були не розлий вода все життя. Разом випускалися зі школи, вступили до одного ВНЗ. Разом пережили перші успіхи на роботі, радощі та невдачі. Стільки років товаришували, що вважай, стали братами. Їхня дружба була така міцна, що буквально об’єднала сім’ї: спочатку батьки хлопчиків стали дружити, а потім і дружини.
Першим одружився Олег. Його обраниця – Наталя – була веселою, легкою на підйом. Просто копія Олега. Вони жили собі на втіху. Щоправда, в кредит… Хотілося й подорожей, і вечірок, і дорогих покупок. А зарплата таких задоволень не дозволяла… Ось Олег і просив грошей у борг у найкращого друга.
– Сергію, братику, можеш позичити 5 тисяч до наступного місяця?
– Можу. Тільки без образ, брате, але ти зачастив, – хмурився Сергій. – Хай, я тобі позичав, коли ми студентами були. Зараз ми уже дорослі …
– Жаль, чи що? Тобі важко мене зрозуміти. Ти ще неодружений! Вільна людина… А мені треба дружину доглядати, подарунки їй дарувати.
– Тобі не здається дивним, що ти доглядаєш свою дружину за мої гроші?
Олег щось пробурчав і почав згадувати минуле: як разом майстрували табуретки в школі, як хвацько тусувалися у студентські роки, як Олег допомагав Сергію відійти від важкого розлучення, коли того кинула кохана дівчина перед самою пропозицією… Коротше кажучи, тиснув разом з явним підтекстом: мовляв, названому братові. Сергія ці розмови зачіпали, і він, трохи подумавши, все ж таки давав гроші.
Так тривало кілька років. А потім Сергій зустрів Лесю і зрозумів – вона його доля. Вони швидко одружилися, а за два роки на світ з’явився їхній син Артем.
Звісно, одруження, а потім поява малюка внесли корективи до бюджету – Сергій вже не міг, та й не хотів постійно допомагати другові грошима і бути для нього «запасним гаманцем» на будь–який випадок.
– Може, позичиш трохи грошей, брате? До мене двоюрідна сестра приїжджає. Хочу покатати її по пам’ятках, – почав одного разу Олег.
– Ні, пробач, брате, не можу. Малому пів року. Грошей багато треба.
– Не допоможеш зовсім–зовсім? По старій дружбі… – знову почав стару пісню Олег.
– Ні. Тим більше, це твоя сестра. Сам її і розважай. У мене грошей зайвих зараз немає.
Олег щось буркнув і кинув слухавку. На секунду Сергій навіть злякався: «Образився!».
Але за кілька тижнів він з’явився як ні в чому не бувало з черговим проханням. Виявилося, вони витратили з двоюрідною сестрою всі гроші, і їй не вистачало на зворотній квиток. Сергій позичив зовсім небагато, але обурився.
– Плануйте поїздки заздалегідь!
– Ну що ти тепер, брате, будеш мене копійками дорікати?
– Якщо це копійки для тебе, то сам тоді плати!
– Зрозумів–зрозумів. Мовчу.
Леся була свідком цієї телефонної розмови, тож дуже здивувалася.
– Чому ти погодився? – втомлено сказала вона, колихаючи Артема на руках. – Чи ти не бачиш, як він з тебе гроші тягне під будь-яким приводом?
– Та я розумію. Тільки сестру його шкода. Бо ж справді може залишитися без зворотного квитка на поїзд… Це все–таки причина серйозна. На неї й позичити можна.
Леся пирхнула, але нічого не відповіла.
Непомітно летіли місяці, переходили на роки. Олег усе рідше намагався просити грошей у друга, бо знав – той, швидше за все, відмовить. А потім новина: вони дізналися, що Наталя чекає дитину. Хто знає, чи готовий був Олег до батьківства чи ні – вони з Сергієм це не обговорювали. Але щойно з’ясувалося, що сім’я поповниться не на одного, а відразу на двох, Олег став раз у раз скаржитися на брак коштів.
– Як це нам так вийшло… – нарікав він начебто жартома, а може й ні. – У роду не було двійнят ні в мене, ні в Наталі. Це ж скільки грошей треба, щоб їх прогодувати.
– Діти – це щастя, – спробував заспокоїти його Сергія.
– Щастя не з дешевих…
А коли близнюки з’явилися на світ, Олег на якийсь час зник. Сергій підозрював, що його просто затягли клопоти сімейного життя. Воно й не дивно. Коли друзі зустрілися через кілька місяців, Олег виглядав таким блідим, з темними колами під очима, ніби не спав цілу вічність.
– І як воно? Бути батьком близнюків? – поцікавився Сергій.
– Та словами не описати. Наче в будинку оселився цілий дитсадок. Довелося взяти додатково зміни, щоб грошей вистачало хоч мінімум. А Наталя взагалі вся в милі, з дівчатами крутиться цілодобово…
Весь той вечір Олег скаржився на життя. А потім, коли настав час платити в кафе, де вони сиділи, так явно забарився з гаманцем, що Сергій зрозумів натяк і пригостив друга.
– Гаразд, сьогодні я плачу. Тобі гроші потрібніші, татусю!
Олег тоді довго і щиро дякував.
Час летів. Олег перетворився на вічно всім незадоволеного мужика, який скаржився в будь–яку вільну хвилину свого часу. Одного разу він все не замовкав, що у близнючок мало іграшок.
– Дівчата так швидко ростуть… Не встигаємо вже ні з чим. Одяг купити треба, ще по дрібницях. Про іграшки взагалі мовчу…
– Слухай, може, ми тобі старі іграшки Артема віддамо? У нього повно всяких зайчиків та ведмедиків. Дівчаткам буде якраз.
– Правда? – якось по–дитячому захоплено спитав Олег. – Це було б круто, братику!
Цими ж вихідними Сергій із Лесею зібрали пакет уже непотрібних іграшок і передали Олегу. Леся навіть не скаржилася, навпаки, казала, що добре: і зайві іграшки віддали, щоб удома не валялися, і близнюкам знадобиться.
А незабаром Олег уже не натякав, а відкрито попросив одяг.
– Слухай, брате, у Артема не лишилося якихось речей непотрібних, з яких він уже виріс? Нам би не завадило. Сам розумієш, близнюки, це такі витрати. Зовсім не те що просто двоє дітей. Їм треба обом все купувати. Доношувати один за одним не зможуть.
– Шукаю. Тільки у нас все синє чи зелене, хлоп’яче.
– Яка різниця! Вони все одно ще зовсім дрібні. Не зрозуміють…
Леся зібрала старі речі Артема, і їх також віддали дівчатам. А потім прохання все частішали і стали постійними. У міру того, як діти росли, росли і запити. Спочатку – прогулянковий візочок, потім самокат та велосипед.
– Цей велосипед можна добре продати, – обурилася одного разу Леся. – Артем на ньому толком і не катався.
– Вибач, я вже пообіцяв його Олегові. Він дівчаток кататися навчить.
– А моє слово для тебе щось означає? Чи тільки слово Олега? Ти вже дорослий чоловік! У тебе син росте! А досі переживаєш лише про те, що про тебе друг подумає, наче ви підлітки!
– Люба, не ображайся…
Останньою краплею для Лесі стала дрібниця – що Олег із сім’єю нахабно напросився в гості. Сказав: “Захотілося шашликів”. І Сергій, звичайно ж, погодився.
– Ось ти тоді й займайся всім, – злилася Леся на чоловіка. – Сам купуй продукти, готуй накривай на стіл. Чому я маю бути куховаркою для твоїх друзів? Добре влаштувався!
– Гаразд, люба, не гнівайся. Все зроблю!
І Сергій і справді все сам приготував. Тільки з розрахунком на них з Лесею, Артемом та родиною друга, а не на їхніх кумів. Тому, коли цілий натовп оточив стіл, він із ледь приховуваним невдоволенням шукав стільці для всіх гостей.
Діти бігали по подвірʼю і радісно верещали. Старший син кумів був уже підлітком, а молодшому не виповнилося й чотирьох років. Леся шипіла і злилася, раз у раз поглядаючи на дорослих гостей.
– А що це ти, Лесько, така сумна? – реготнув Олег. – Мій дружбан викаблучується, чи що?
Вони швидко перекусили салатами. Леся пішла гратися з дітьми, швидше за все, щоб не спілкуватись із друзями Сергія. А сам Сергій почав смажити шашлики. Олег та його кум, як виявилося, допомагати не збиралися.
Коли м’ясо було готове, і настав час усім сідати за стіл, Сергій запитав у друга:
– Як вийшло, що вас так багато? Ти просто не попередив.
– А воно спонтанно вийшло. Згадали, що давно не бачились. А ми вже до вас збиралися. Не змінювати ж плани? От і вирішили разом затусити.
– Могли б заздалегідь попередити, – пирхнула Леся.
– Та годі тобі, – махнув рукою Олег, – не бурчи.
А куми Олега виявилися ще й не найприємнішими людьми – весь день коментували всі поспіль:
– А чому це ти, Лесю, виглядаєш такою стомленою? – казала кума. – Наче у вас не одна дитина, а п’ятеро. У мене он троє, і я старша за тебе років на десять, напевно, а все ще квітну і пахну!
– Неправильно Сергій маринад зробив, – бурчав кум із повним ротом. – Хто ж так робить!
– А, до речі, Леся це що за ім’я? Це типу Олеся? – не вгавала кума.
Надвечір у Сергія турбувала голова від усієї цієї метушні. Він підозрював, що Лесю теж. Мало того, що йому набридли розмови непроханих гостей, так ще й діти шуміли, гасали подвір’ям, ніхто не міг їх заспокоїти.
– Діти, тихіше! Не бігайте на вечір. Скоро спати час! – гукнула Леся.
– Навіщо дітям спати так рано? – подала голос Наталя. – Нехай граються. Коли, як не зараз?
А малеча тим часом робила, що хотіла, хоч Леся й намагалася чимось їх зайняти. Тільки за останню годину вони налякали сусідського кота, який прогулювався парканом, притягли з вітальні подушки і стали ними кидатися, забруднивши наволочки в бруді. Не встиг Сергій видихнути, як до столу знову підбігли дівчата, замазані чимось чимось, підозріло схожим на…
– Що це у вас?
– Ми взяли помаду в тітки Лесі? Можна?
– Спершу треба питати, а потім брати! – зашипіла Леся.
– Заспокойся, це діти, – махнув рукою Олег, а його кум закивав.
– А якщо вони помаду з’їсти захочуть – теж нічого не казати? – пирхнула Леся.
Час тягнувся повільно. Сергій рахував хвилини і мріяв тільки про те, щоб гості швидше пішли. Він уже й не знав, що вони ще можуть виробити.
Аж раптом Олег заговорив:
– Братику, пам’ятаю ти казав, що ви збираєтеся машину продати?
– Так, казав…
– Знайшов покупця?
– Якщо чесно, поки що не виставляв на продаж. Це так, віддалена перспектива.
– О, це чудово, що віддалена, – сказав Олег, і в нього заблищали очі. – У мене є ідея… Давай ти її продаси мені? Тільки в мене поки що грошей немає. Але будуть. Рахуй, це розстрочка!
– Продати, тільки грошей нема… А як це?
– Ну, ти ж знаєш, що я віддам борг. Я завжди віддаю. Дівчатам через пару років іти до школи. Возитиму їх. Твоя краще буде, аніж моя теперішня…
– Може, тоді назбираєш на машину і купиш якусь іншу через два роки?
– Навіщо ж два роки? Мені потрібна вже і зараз!
– Але ж дівчатка поки що не ходять до школи…
– Я їх на гуртки возитиму, щоб до школи готувалися, – наполягав Олег.
А Сергій сидів, стиснувши зуби.
– Тобто виходить, ти хочеш уже зараз забрати мою машину за безкоштовно і нічого не платити? А чи не надто ти знахабнів?
– Я все поверну, братику! У нас близнюки. Сам же ж розумієш, які це витрати.
Леся пирхнула і демонстративно встала з–за столу. А Сергійко уважно дивився на друга.
– Знаєш, хоч ми і друзі, я не збираюся утримувати тебе і твою родину. Годі вже! Не можеш дозволити нову машину нічого страшного. Користуйся старою. Або взагалі на автобусі катайся!
– Ото вже й не думав, що ти виявишся скнарою! – на обличчі Олега застиг зневажливий вираз.
– Давно треба було й виявитися, – хмикнув Сергій. – Та й узагалі. Вже стемніло. Пора і честь знати! І я зараз не тільки про сьогодні, Олеже, ти мене зрозумів?
Гості забурчали і почали збирати речі. Олег виглядав дуже ображеним. А Сергій стояв і спостерігав за всім цим з байдужим виразом обличчя. Жаль, що вечір довелося перервати на такій ноті.
Хто ж знав, що шашлики виявляться з таким сюрпризом, як непрохані куми і зовсім зухвале нахабство.
І його терпіння, нарешті, закінчиться.
Коли машина Олега від’їхала, Сергій видихнув з полегшенням і обійняв Лесю. На душі було і гірко, і гидко – і водночас легко.
– Ти як? – обережно спитала дружина.
– Та так, нормально…
– Він ще проситиме щось, ти в курсі?
– Так, швидше за все, буде… Але я взагалі нічого йому більше не дам! Набридло! Пора і честь знати…