– Як це так?! Ви ж мені обіцяли, Зіно… Це не по-людськи! Домовилися ж, – обурювалася Ольга в слухавку.
– Домовилися. Але людина завдаток учора дала, а сьогодні гроші всі привіз. Нам ще одну зиму клопітно хату прогрівати, а тут такий випадок. Вигідно віддали, дорожче, аніж тобі обіцяли і швидко. Вибач, Олю, так вийшло, – відповіла Зіна.
Розмовляти більше не було про що. Ольга поклала телефон у кишеню і вийшла на вулицю.
Пройшла кілька кроків уперед і зупинилася. Ще вчора, стоячи на цьому самому місці, вона мріяла, як навесні прибере з другої половини ділянки бур’яни і переоре поле.
– Добре, що погода не дозволила навести порядок, постаралася б для чужих людей, – подумала Ольга і розсміялася.
Які були плани! Які!
Ольга ще раз обвела очима дві ділянки і повернулася на ґанок.
Осінь цього року була дощова, але тепла. Така сама, як у той рік, коли Ольга з чоловіком переїхали в цей будинок. Переїхали, думали, ненадовго, а вийшло інакше…
…Двадцять п’ять років тому всією сім’єю переїхали вони в це село: Ольга, її чоловік Петро і дочка Ірина. Пообіцяли їм житло недорого, гроші на перший час, роботу.
Роботи, і справді, було багато, але платили за неї мало і з затримками.
Дуже виручало господарство, город.
Через чотири роки Петро не витримав безгрошів’я, з його вищою освітою і не натрудженими руками, і зазбирався назад у місто.
Ольга із чоловіком не поїхала. Тут було все, що нажите за вісім років їхнього спільного життя. Дочка навчалася в першому класі, город з господарством сяк-так годували.
А у місті що? Куди?
Оля одразу сказала, що їхати в порожнечу немає сенсу. Бігти отак зразу заради можливого кращого життя вона не готова.
Так і поїхав Петро, а вона лишилася…
Через два роки вони розлучилися. Чоловік зустрів іншу жінку, з житлом і вмінням домовлятися з усіма.
Нова пасія влаштувала Петра на гарну посаду. Його вибір був очевидним…
Коли переїжджали в село, то обрали цей будинок. Точніше, більшу його половину. Будинок, як виявилось, був на двох господарів.
До невеликої хатинки був прибудований хороший, добротний будинок. У другій половині жили родичі господарів.
На дві половини будинку грошей не вистачило. Та й вибору особливо не було.
Старенькі, які жили за стіною, були хорошими людьми: всім премудростям сільського життя навчили вони Ольгу з чоловіком, безцінний досвід передали і все з усмішкою, по-доброму. Тож про свій вибір Ольга тоді не шкодувала…
Того року все пішло не так.
Дочка поїхала вчитися в місто, один за одним пішли старенькі сусіди…
Ольга відчула, як самотність накриває її. Жила вона у своєму маленькому світі, а тепер залишилася зовсім одна. Навіть просто поговорити про погоду нема з ким!
Із сусідами з іншого боку Ольга спілкувалася рідко.
Спадкоємці другої половини, доки були живі батьки, не часто приїжджали сюди, а тепер будинок став зовсім порожнім.
Пробували другу половину здавати в оренду, але веселощі квартирантів і гулянки Ользі не подобалися, вона скаржилася і кілька разів писала заяву.
Город заростав, узимку треба було палити пічку у другій половині, а господарі навіть не зʼявлялися.
До закінчення навчання дочки у Ольги виникла шалена ідея – вона вирішила викупити другу частину будинку для Ірини, щоб вона могла почати будувати сімейне життя окремо.
Але донька з молодим чоловіком вирішили інакше – залишитися в місті.
І молоді залишилися. А ідея викупити другу половину у Ольги так і засіла у голові.
Грошей таких у неї, звісно, не було. Вона навіть почала відкладати, але зрозуміла, що це не вирішить питання.
Навіть у банку була. Сусіди відразу ж пожвавилися, коли Ольга запитала за яку ціну вони продали б другу половину будинку, ціну сказали ого-го яку.
Ольга запропонувала свою. Але так і не зійшлися на чомусь…
Зіна, спадкоємиця другої половини будинку, згодом подзвонила Ользі сама, мовляв, так і так, син одружується, виставляємо будинок на продаж, потрібні гроші.
Оля спочатку навіть зраділа. З’їздила в банк, щоб їй порахували суму кредиту, яку можуть дати. Вийшло менше за бажане, але обумовлену раніше суму, вона набирала.
– Як дорожче? – здивувалася Оля, коли Зіна назвала по телефону зовсім іншу ціну.
– Зараз все дорожчає.
– Кому потрібна ця халупа за такі гроші, Зіно, ти чого?
– Тобі ось потрібна! Значить іншим теж!
Ольга засмутилася. Не думала вона, що сусідка з нею так вчинить. Ще 50 тисяч взяти не було звідки.
– Гаразд, – погодилася Ольга. – До кінця місяця я знайду гроші й оформимо угоду.
– От і чудово! – вигукнула Зіна.
Ольга склала список тих, хто міг їй позичити гроші. Вийшло чоловік вісім. Але з усіма треба було обговорити дату повернення, з’їздити і сходити до них. Місяця мало вистачити.
Дочка без зайвих розмов погодилася дати грошей навіть більше, аніж Ольга розраховувала.
– А що ти татові не подзвониш, у нього ж є гроші, не треба по родичах збирати ходити?
Мати аж розхвилювалася:
– Не хочу! Навіщо, Ірино? Сама вирішу питання…
Але дочка, мабуть, батькові сказала про те, що затіяла мати, і колишній чоловік одразу подзвонив:
– Скільки тобі треба?
– Вже ніскільки я знайшла гроші.
– Дивися сама, – байдуже відповів Петро і поклав слухавку.
Ольга аж видихнула. Востаннє колишнього чоловіка вона бачила на весіллі дочки. Він змінився зовні та внутрішньо.
Якщо його постаріння Ольга сприйняла як норму, то його байдужість до всього і черствість, яка з’явилася, вона не прийняла.
Зіна передзвонила за кілька хвилин і дуже весело сказала, ніби й не було їхньої нещодавньої розмови:
– Петро Андрійович ключі в тебе забере завтра! Будь вдома!
– Ось ще, – подумала Оля. – Не винна я нічого нікому. Чекайте… Петро?! Андрійович?!
Тяжко стало на душі. Дзвонити й питати про те, яке прізвище у нового господаря, Ольга не стала, засмутилася.
Колишній чоловік Ольги, Петро Андрійович, міг і таку штуку викинути, на зло зробити…
Він так змінився внутрішньо, що Ольга була впевнена – це він купив другу половину будинку!
Весь ранок наступного дня Ольга була сама не своя. Нічого робити не могла, ходила з кута в кут, все кидала. У суботу вона зазвичай займалася прибиранням будинку. Але яке тут прибирання?!
Білий автомобіль зупинився біля воріт другої половини будинку опівдні. Ольга подивилася на себе в дзеркало, торкнулася волосся, але одразу себе обсмикнула.
– Хазяйко, є хто вдома?! – почувся з вулиці зовсім незнайомий голос.
Ольга прислухалася й застигла від здивування.
Чекала ж колишнього чоловіка!
Визирнула ще раз у вікно. Поруч із автомобілем нікого не було…
– Міг же бути ще й пасажир, мабуть не додивилася, – сказала вона собі.
Раптом у двері постукали. Ольга відчинила.
– Доброго дня!
– Здрастуйте, – тут же відповіла Оля.
– Я Петро Андрійович, ваш сусід, по ключі прийшов.
Ольга зібралася, випросталася струною, пішла по ключі. Спочатку вона хотіла віддати ключі і зачинити за гостем двері, але згодом вирішила вчинити інакше.
Вона вийшла у двір своєї половини і повела чоловіка до другої половини будинку.
– Мені сказали, що сусідка літня жінка похилого. А ви, мабуть, ще не на пенсії, – хмикнув він.
Ольга обернулася. Петро зупинився.
– А ви інших слухайте менше. Я і дискотеки влаштовую, і збіговиська різні, мені п’ятдесят три в січні, так місяць святкуватиму! Спершу Новий рік, а потім і день народження.
– Оце так… Я таке люблю.
– Що любите? – Ольга застигла з ключами в руці. – Гульбанити?
– Та ні, люблю веселих. З почуттям гумору.
Оля внутрішньо заспокоїлася, але вигляду не показала. Сподобалося, що чоловік, який все розуміє, трапився.
Вона діловито вставила ключ у замок і повернула тричі.
– Оце від веранди, а довгий від вхідних дверей…
Вона зробила кілька кроків усередину і відчинила двері в будинок, показуючи, хто зараз тут головний. Ольга
зайшла в будинок перша, стала в центрі невеликої кухоньки і почала дивитися, що робитиме чоловік.
Він явно розгубився. Було видно, що будинок для нього житло зовсім незвичне, чуже навіть…
Ольга роздивлялася його. Старший за неї років на сім. Волосся сиве. Невисокий, трохи вищий за неї, міцний, а руки не бачили фізичної праці, не натруджені. Оля навіть зраділа. Може, поживе рік-два, та й втече, як її чоловік.
– Чув, ви хотіли купити цю частину? – несподівано спитав він.
– Це хто вам сказав, чи не той, хто назвав мене старою? Чи купили ви будинок, щоб перепродати?
– Та в магазин я ваш місцевий заїхав, купив продуктів. Ото мені там і сказали. Житиму тут, вирішив.
– О-о-о, я й говорю, знайшли в кого питати про мене. Продавчиня там дівчисько двадцятирічне, їй що сорок, що вісімдесят, – усі бабусі. Жити, значить. Це добре, – сказала Ольга, а сама подумала інакше.
– Просто, якщо ви хотіли купити цю половину, а я наперед встиг, то недобре вийшло…
– Недобре, це правда, – повторила Ольга і більше нічого не сказала.
– А навіщо друга половина? – не вгавав Петро. – Ви ж, здається, сама живете?
– Мені зрозуміло, навіщо друга половина, щоб цілий будинок був, великий город, а ось вам незрозуміло. Приїхали з міста та ще й половину будинку купили. Грошей не вистачило на цілий? – єхидно запитала Ольга.
– Тут ви маєте рацію, Ольга, не вистачило, – погладив він своє сиве волосся. – Вдівець я. Дочка вдруге вийшла заміж, вирішив залишити їм квартиру, продав гараж, а вистачило ось, тільки на цю половину. Нехай, думаю, діти живуть одні, будують своє щастя, онуків ще хочу поняньчити.
– А я спочатку подумала, що ви для онуків купили цей будинок, щоб як на дачу їх возити сюди. Виходить, вирішили самі до сільського життя привчатися. До землі потягло?
Петро посміхнувся.
– Радий, що ви така, боявся, що сусідка трапиться погана, що не вживемося.
– Вживемося, – посміхнулася Ольга у відповідь, простягла ключі Петру і пішла до себе.
Того ж вечора Петро знову прийшов до Ольги.
– Ольго, вечір добрий. А не покажете мені, як пічку палити. Я в дитинстві бачив, як дід розпалював, але нюанси вже й не пам’ятаю.
– Ходімо, Петре, все покажу, розкажу…
Так і подружилися Петро з Ольгою, самі того не помітили.
Вона йому щось підкаже, він їй чимось допоможе. Разом наступної весни город орали, висаджували все.
Петро огорожею зайнявся, спочатку в себе, а потім і на частині Ольги.
Швидко якось з’явилася теплота між ними. Щось більше, аніж просто дружба. Нерозлучними стали.
Вона йому грибні місця показувала, він її із собою на риболовлю бере. Усе разом!
Діти рано-вранці приїдуть, бувало, стукають, немає батька вдома, підуть до сусідки, батько в неї чай п’є, снідає.
Усміхаються все, розуміють.
А Ольга з Петром, як підлітки, червоніють…
Наступної осені Петро зробив Ользі пропозицію, і вона погодилася.
Весілля скромне зіграли, тільки близькі були.
На другий день, як роз’їхалися всі, Петро підійшов до ґанку будинку і глибоко зітхнув.
– Все життя прожив у місті і тільки зараз зрозумів, що тут моє місце, моя друга половина і я щасливий…
– А я тут, Петре, жила дуже довго і тільки зараз зрозуміла, що щасливою можна бути у будь-якому віці. Дякую тобі, що ти переїхав сюди. І ти моя друга половина…