– Іду я, іду. Навіщо так дзвонити?! — Григорій Іванович відчинив двері.
На нього, вивчаюче, дивилася дівчина років двадцяти. Раптом її обличчя розпливлося в посмішці, і вона огорнула Григорія Івановича в обійми. Чого він зовсім не очікував.
– Та ви хто?! Пустіть! — Григорій Іванович, намагався вивільнитися.
– Тату, не впізнаєш? Я ось тебе одразу впізнала. На маминій фотографії ти, правда, зовсім молодий! — дівчина випустила Григорія Івановича з обіймів і нарешті представилася: — Я Віра, дочка Зої.
– Яка Віра? Що це за фарс? – кип’ятився Григорій Іванович, обсмикуючи футболку.
Він, насупившись, придивився до обличчя дівчини і впізнав! Ні, не її саму… А своє перше кохання Зою Мельник. Віра, звичайно, була не точною копією, але на матір дуже схожа!
***
Те літо було для Григорія незабутнім. Мама, не знаючи, куди приткнути дорослого сина, який закінчив одинадцятий клас, відправила його до якоїсь своєї літньої родички до села. Інна Петрівна була їй чи то троюрідною сестрою, чи то п’ятирідною тіткою. Григорій не сильно розбирався у складних сімейних зв’язках. Спершу він сперечався:
– Мамо, мені не п’ять років! Я чудово знайду, чим зайнятися у місті.
– Ні, Григорій, саме тому, що тобі вже сімнадцять, у місті ти не залишишся. Я працюю, стежити за тобою не зможу. І почнуться за моєї відсутності гулянки, вечірки, дівчатка всякі.
Григорій похмуро зітхнув: «Дівчата… Якби ж». Не було в нього жодних дівчаток, навіть справжніх друзів не було. І все через маму. Як вона взялася за виховання Григорія після відходу батька: кроку самостійно ступити не давала.
— Я не дозволю тобі вирости таким же безвідповідальним чоловіком, як твій тато! Кожну хвилину свого життя будеш вчитися, розвиватися і приносити користь! – Пообіцяла Галина Борисівна.
Обіцянку свою вона дотримала. Григорій не мав жодної хвилини вільного часу. Танці, шахи, мови. Однокласники сміялися з Григорія, називали «маминим синочком». Він навіть не ображався. Адже правильно говорили.
І ось школа позаду. Григорій так сподівався вільно провести своє останнє «дитяче» літо. Потім інститут, доросле життя… І ось вам, будь ласка, мама відправляє його під нагляд малознайомої родички. Було прикро, але перемогти маму у суперечці Григорій не сподівався, бо побухтів і погодився.
А потім був їй дуже вдячний, що вона відправила його в це село. Адже саме там він зустрів Зою. Дорослу, розумну та казково красиву. Їй було двадцять дві. І Григорію вона здавалася справжньою красунею з казки.
Зоя не була схожа на тонких, метушливих, вічно хихикаючих однокласниць Григорія. Красива фігура, коса завтовшки з руку Григорія, спокійний погляд незабудкових очей. Григорію вистачило хвилини, щоб зрозуміти – він закохався!
***
Він дарував їй польові квіти оберемками. І, раптом осмілівшись, запрошував на побачення. Але Зоя лише відмахувалася.
— Григорій, відчепись ти від мене. Я в цьому житті одна залишилася, ніколи мені в кохання з малолітніми залицяльниками грати. Знайди собі подружку за віком.
Григорій ображався, червонів, але не відставав. І, нарешті, Зоїна душа здригнулася. Спершу вона погодилася прийти на побачення, і вони цілу ніч проговорили під запашним бузком на лавці.
Зоя здивувалася, як легко та цікаво їй поряд із цим хлопцем. Тож не відмовилася, коли Григорій призначив наступну зустріч. Потроху Зоя закохалася.
— Здалася тобі ця сирота Зоя! — сварилася чи то сестра, чи то тітка, Інна Петрівна. – Ти поряд з нею, мов дитина її. Вона ж на п’ять років тебе старша!
— Не лізьте в моє особисте життя, — відповідав Григорій. – Я доросла людина і без ваших порад точно обійдуся!
– Тьху! — тільки й казала Інна Петрівна. — Та кому твоє особисте життя потрібне! Проблем тільки не нароби, доросла людина.
***
Їхнє кохання зростало під пильною увагою: під осудливими поглядами і плітками за спиною. Але Григорію та Зої було однаково, головне, що вони разом. У всякому разі, Григорій так думав…
— Не приходь до мене більше, — одного ранку зустріла його на ганку Зоя.
— Чого це? – Заперечив Григорій.
– А з того! Пограли у романтику і достатньо. Тобі скоро додому їхати, до інституту вступати, своїм життям жити. А я у своєму житті залишусь.
— То, може, одружимося? Адже мені вісімнадцять скоро. Залишуся тут із тобою. Я в місто не надто й хочу. Будемо разом господарство вести. Я навчуся, я здатний, — Григорій взяв руку Зої, зазирнув у вічі.
– Не вигадуй! Тобі треба вчитися. Скінчилась наша літня казка. їдь додому і не приходь, будь ласка!
— Якщо передумаєш, напиши чи подзвони, — сказав Григорій.
Дістав із нагрудної кишені сорочки фотографію, де вони посміхалися із Зоєю, такі щасливі… На звороті накидав свої координати і засунув фотографію в кишеню Зоїного фартуха.
Він ішов ображений і розгублений. «Не любила вона мене, мабуть. Інакше б не кинула так, одним днем! Погралася з міським хлопцем літо та вистачить. Звісно, екзотика! У селі таких, як я, немає, мабуть!» — думав він, ледве стримуючись, щоб не заплакати.
***
Незабаром Григорій поїхав додому, вступив до інституту, відучився, влаштувався працювати. Життя котилося своєю чергою. Тільки Григорію воно здавалася бляклим і якимось несправжнім. Працював виключно заради грошей. Ніколи не мріяв бути економістом. Але мама сказала, що це гарна та надійна професія. Григорій погодився. Він звик не суперечити мамі.
З особистим життям узагалі все було складно. Довго Григорій не міг знайти нікого. Усіх порівнював із Зоєю, і результат був невтішним. Потім образ юнацької любові трохи зник у пам’яті, і він познайомився з Марією.
Тільки от мама, яка вже кілька років твердила Григорію «одружуйся, одружуйся», Марію не прийняла. І манери у тієї, як у продавчині на ринку, і зовнішність безбарвна, і розуму нема.
Марія, не витримавши поганого характеру Галини Борисівни, незабаром зникла з життя Григорія. Він, втім, не дуже переживав. Її місце зайняла Катя, потім Олена, потім ще хтось був… Але на всіх їх чекала одна й та сама доля: вони не подобалися мамі Григорія. Тому згодом зникали з його життя.
Григорій упокорився: «Мабуть, доля у мене така — без дружини усе життя прожити! Та й нехай, народу Землі і без моїх нащадків вистачає».
Так вони й жили з мамою вдвох. Характер у Галини Борисівни з роками ставав дедалі більш буркотливим. Але Григорій звик і практично не звертав на це уваги. Йому було простіше погоджуватися з матір’ю, ніж гнути своє.
Він носив одяг, схвалений Галиною Борисівною. Нехай він виглядав у ньому безглуздо і старомодно, але мама була задоволена. Їв вранці нелюбиму вівсянку. Здійснював вечірні прогулянки замість того, щоб полежати з книжкою на дивані. Мамі ж корисне свіже повітря.
Він упокорився зі своїм життям і раптом, будь ласка, сюрприз з минулого! Великий сюрприз.
***
Віра терпляче чекала, поки її запросять увійти. І Григорій, нарешті, здогадався, заметушився:
– Ви проходите. Вибачте, просто… Слів немає. І стільки запитань. На кухню, будь ласка. Мама спить, тому, якщо можна тихіше.
Вони сиділи за столом та пили чай. Віра безсоромно розглядала Григорія Івановича. Він червонів, крутився на стільці і, нарешті, запитав:
— Ви розкажіть мені, як там Зоя? Чому вона нас не познайомила? Я й припустити не міг, що в мене є дочка. Вже змирився, що не залишу по собі сліду на нашій грішній планеті.
– Тату, давай на ти, – посміхнулася Віра. — Все розповім, дай дух перевести.
Вона зробила ковток чаю, закусила бутербродом і почала свою розповідь.
***
Віра довгий час гадки не мала, хто її батько. Навіть сусідки пліткарки не могли пролити світло на це запитання. «Міський якийсь!» – Ось і вся інформація. Інни Петрівни, яка могла хоч щось сказати, не стало на той час, як Віра почала ставити запитання.
Тому вона почала допитуватись у матері. Та спершу відмахувалася: «Немає його, що тобі, зі мною погано?» Вірі було, звичайно, непогано, але цікавість не давала спокою. Коли їй було років вісім, мати здалася:
– Твій батько великий вчений. Не стало його в одній з експедицій. Ще до твого народження!
Віра сумувала, але пишалася. Поки не зрозуміла, що мама обманює. Зоя не дуже запам’ятовувала героїчну біографію батька, яку розповідала доньці і одного разу попалася.
— Мамо, а розкажи, будь ласка, ще щось про мого героїчного тата, — якось попросила Віра.
— Про героїчне? — на мить замислилась Зоя. – А, ну так! Твій тато був героєм. І його не стало, коли він допомагав людині, яка потрапила в біду!
Віра здивовано подивилася на матір:
— Він же ж вченим був!
Зоя зам’ялася, спробувала згадати минулу версію історії. Здалася і вигукнула до Віри:
– Не хочеш слухати, не слухай! Мені краще знати, від кого я дочку народила.
Саме тоді Вра все зрозуміла та попросила:
– Мамо, може, ти мені правду розповіси? Нехай мій тато не вчений! Це не має значення.
Зоя зітхнула, присіла поряд із донькою і сказала:
— Батько твій був звичайним міським хлопцем. Відпочивав у нашому селі. Маленький, худенький, молоденький, дуже розумний. Я спочатку на нього не звертала уваги, але він виявився дуже наполегливим. Та й любив мене так захоплено… Наші чоловіки так не вміють. Здалася я, хоч і була старша.
А потім його тітка мені сварку влаштувала: «Не псуй хлопчику життя! Відчепись від нього! Хочеш, щоб він замість інституту в нашому селі сидів?»
Я подумала. Зрозуміла, що має рацію вона, і відстала. Прогнала його, Григорій поїхав. А потім ти народилася. Ось і все.
Зоя порилася в комоді, дістала стару фотографію, простягла доньці. Віра побачила на ній молоду, щасливу маму і худенького хлопця поряд.
– І ти йому нічого не сказала? — Віра глянула на матір.
— Нема чого. Та й забув він вже про мене на той час, — Зоя відвернулася, голос ледь помітно здригнувся. — Все, Віро, тепер ти знаєш правду! І давай більше до цієї розмови не повертатися.
Віра пообіцяла, сховала єдину фотографію батька і припинила розпитування. Живий батько і добре, нехай живе щасливо. А їм і з мамою чудово. Господарюють, один одного підтримують. А те, що мама заміж так і не вийшла, воно і на краще. Немає в них у селі добрих вільних чоловіків.
Ось тільки два роки тому у Зої виявили страшну недугу. Як вона не боролася, нічого не вдалося. Одна Віра лишилася. Тоді й згадала про батька. Захотіла познайомитись, може, й сподобаються вони один одному. Погано зовсім однієї в цілому світі.
Віра поклала на стіл стареньку фотографію, на якій усміхалися молоді Зоя та Григорій.
***
Григорій Іванович глянув на фото, підступили сльози. І, щоб їх утримати, він стукнув кулаком по столу, та так, що на цукорниці підстрибнула кришечка.
— Ну, тітка Інна! Якби ще на цьому світі була, я б їй влаштував, їй-богу! Вона мені все життя зламала! Та й вам також.
У коридорі почулися м’які кроки і на кухню, потягуючись, вийшла Галина Борисівна.
— Григорій, що ж ти так галасаєш зранку? — Вона осіклася, побачивши Віру. – У тебе гості?
— Знайомся, мамо, це Віра, моя донечка.
— Григорій, що ти несеш? Яка донечка? Що за пройдисвітку ти пустив у хату? — Галина Борисівна схопилася.
– Я не пройдисвітка! – образилася Віра. — Хоч би тому, що мені від вас нічого не треба! Я з татом познайомитись прийшла.
Галина Борисівна швидко взяла себе до рук.
— По-перше, де тест, який підтверджує, що ваш батько Григорій? А по-друге, я не вчора народилася — знаю це ваше «нічого не треба». Усі ви, пройдисвіти, так кажете.
– Мамо, перестань! Я і без тесту впевнений, що Віра моя дочка. Жаль тільки, дізнався про це лише сьогодні. Дякую твоїй тітці Інні, щоб їй на тому світі на повну дісталося! — Григорій насупився.
— Ти Інну не чіпай! Вона тебе вберегла від біди. Майбутнє твоє не дала під схил пустити. Зою цю, від тебе відвадила.
— То ти знала, мамо? Все знала? І про Зою, а може, й про те, що в мене є дитина? — Григорій дивився на матір із сумішшю здивування та образи.
— Звісно, знала! Інна дзвонила, сказала, що після твого від’їзду Зоя народила дочку. Було зрозуміло від кого. А що ти хмуришся, Григорій? Радій, що я на твою Зою заяву не написала. Сором!
– Знаєш, що, бабусю! – подала голос Віра. — Піду я, мабуть. Пробач, тату, рада була тебе бачити. Але образи про маму слухати не хочу. Адже можу не стриматися, і тоді…
— Зачекай, Віро, я з тобою! – Григорій схопився. — Тільки одягнуся… Сьогодні ж субота? На дачу поїдемо, вихідні разом проведемо, а потім щось придумаємо.
— Ти нікуди не поїдеш! — Галина Борисівна стала в дверях. — І що це ти зібрався придумати? Дівчину цю дорослу утримуватимеш?
Григорій відсунув матір і пішов збиратися.
— Мене утримувати не треба. Я сама це вмію, та й вам можу допомогти, якщо що! — Віра з-під лоба дивилася на Галину Борисівну.
— А квартиру, мамо, я розміняю. Моя частка тут також є. – Григорій заглянув на кухню, покликав Віру.
— І роботу свою зміню. Та й узагалі, нове життя почну. Можеш сміятися! Але в сорок років нічого не пізно! – вигукував Григорій, натягуючи черевики.
Вони пішли, а Галина Борисівна залишилася сидіти на спорожнілій кухні. «Не вберегла! – думала вона. — Адже як намагалася єдиному синові найкраще дати, а от не вийшло. Виріс нещасною людиною, та ще й мене тепер у всьому винить».
Але каятися було вже запізно.
***
Розмінювати квартиру, на щастя матері, Григорій наразі не став. А ось з роботи звільнився і дачу, яку сам і купував, продав. Вони поїхали з Вірою в село, розширили господарство. Займаються фермерством. Григорію спочатку було тяжко, але дочка йому допомагала.
Як не дивно, Григорій швидко втягнувся у сільське життя. І майже щасливий. Пригнічує його тільки сварка з матір’ю, яка так і не визнала Віру і досі сподівається, що син схаменеться і повернеться. Але Григорій навіть думати про це не хоче.