– Не бере… – Ганна зітхнула і відклала телефон на тумбочку.
Навколо витав уїдливий запах холодної стерильності. Палата була розрахована на двох. На другому ліжку тихенько лежала старенька сусідка. Похмурий вечір за вікном забарвлював світло-жовті стіни у сірий колір.
Ганна знову перевірила телефон. Екран мигнув, але жодних нових повідомлень не було. Ні від Ліди, ні від зятя. Жінка мріяла побачити бодай коротке повідомлення чи смайлик, але нічого.
– Усе доньці дзвоните? – запитала сусідка, повернувши голову. – Може, сталося що?
– Та вже втретє за день, – сказала Ганна. – Вранці бодай відповіла. Сказала, зайнята, зі свекрухою бігає магазинами. А зараз взагалі тиша. Мабуть, досі зайнята.
– А вона хоч знає, де ви?
– Угу.
Ганна дивилася в стелю, але довго мовчати не змогла. Хотілося виговоритися, хай навіть перед незнайомкою.
– У мене завтра процедура. Дрібниця, все планове, нічого страшного. Але все одно, знаєте… хочеться хоч пару слів почути. Все-таки рідний голос. Хочеться, щоб хоч трохи подумали про тебе, а не про нову сковорідку для чужої кухні.
Сусідка промовчала. Тільки тихо зашурхотіла упаковкою м’ятних льодяників.
Ганна відвернулася до стіни і згадала, як Ліда колись летіла додому з усмішкою на обличчі. Як на кухні з нею пекли пироги і балакали про все на світі. Як разом на дачі поливали квіти, і Ліда, сміючись, розповідала про стосунки, про навчання, про друзів. Вона завжди була поряд.
А тепер…
Ліда три роки тому вийшла заміж. З того часу її ніби підмінили. Вона розпланувала своє життя під сім’ю чоловіка. Дочка мчала до свекрухи на дачу по першому дзвінку. Тій варто було лише натякнути – і Ліда вже бігла в аптеку, в поліклініку, в магазин. Мати ж задовольнялася лише тінню присутності. Якщо Ліда і приїжджала, то з телефоном у руці та вся в месенджері. Дочка часто навіть не чула, що їй кажуть.
Наступного дня Ганні зробили процедуру. Все пройшло добре, тільки слабкість і мутна голова заважали ясно мислити. У роті пересохло. А телефон знову мовчав.
З палати Ганну виписали за три дні. Вранці, зненацька. Спеціаліст сказав, що все гаразд, можна їхати додому. Жінка зателефонувала дочці, щоб та приїхала та забрала її.
– Мамо, ти б заздалегідь сказала. Я вже пообіцяла Наталії Сергіївні до магазину заїхати. Їй важко одній з візком, там проходи вузькі, – Ліда говорила майже пошепки, мабуть, стоячи неподалік свекрухи. – Візьми таксі. Я можу сплатити.
– Не треба, – коротко відповіла Ганна. – Сама вже впораюся.
Сама і впоралася. Повільно одяглася, взяла сумку. Важко, звичайно, але терпимо. Сусідка допомогла викликати машину.
Будинок зустрів її тишею. Чоловік був у відрядженні.
Вона ввімкнула чайник і сіла на стілець біля столу, а потім нарешті дозволила собі заплакати. Тихо, пригнічуючи схлипи. Не від того, що її щось турбувало після процедури, а від цієї безглуздої, пекучої образи, якій не хотілося давати назву.
Зрада.
Ліда зателефонувала аж за два тижні. Голос бадьорий, веселий.
– Мамо, привіт! Слухай, у мене таке питання… Мені ІПН потрібний, для податкового відрахування. Він бува не у вас?
– У нас, – відповіла Ганна і не стрималася. – У мене все гаразд, якщо тобі раптом цікаво. Вже майже відновилась.
– Мамо, ну я ж не кинула тебе, таксі запропонувала! Багато справ останнім часом. Все якось навалилося. Вибач, будь ласка.
– Та гаразд, чого тепер, – тихо сказала Ганна. – Все вже.
Але всередині це “все” відчувалося як “все не так”. Ганна почувала себе старими меблями: надійною, звичною, але поступово переходить у статус непотрібного мотлоху.
За тиждень настав день народження чоловіка. Ганна спекла медовик, поставила на стіл оселедець під шубою, який він любив з молодості. Чекала. У коридорі стояли дві пари капців на той випадок, якщо дочка таки приїде разом із чоловіком.
Ліда справді приїхала. Одна. Ближче до шести, з черговим букетом та тортом у руках.
– Я ненадовго. У Сергія там справи, він мене підкине дорогою, – сказала вона з порога. – Але все ж таки вирвалася, щоб привітати!
Петро невпевнено обійняв її однією рукою і по-батьківському поплескав по спині.
– Ну, добре, що приїхала, – тільки й сказав він, ніби подумки видихнувши від полегшення.
Поки Петро різав торт, Ліда сиділа за столом із телефоном. Відповідала на повідомлення, гортала стрічку, копалася у браузері. Коли мама поставила перед нею чай, вона автоматом кивнула, не відводячи очей від дисплея.
Ганна спостерігала за цим мовчки, підібгавши губи. Рідна донька сиділа у батьківській хаті так, ніби забігла в гості до знайомих. Відсутній погляд, лаконічні відповіді, переважно, незручне мовчання. За півгодини вона вже стояла біля дверей, копаючись у сумці.
– Ну, дякую за прийом! Ще раз із днем народження. Я поїхала.
– Звичайно, – сказала Ганна. – Дякую, що згадала. Успіхів.
Двері зачинилися, і в хаті одразу стало тихо. Навіть холодильник раптом перестав гудіти.
– Ну, хоч заїхала, – з гіркотою промовив Петро. – Нехай і… отак.
Тієї ж ночі, вже лежачи в ліжку, Ганна довго дивилася в екран телефону. Там сторінка Ліди: фотографії з чужої дачі, з собакою свекрухи, з пирогами на тлі розкішного каміна. Деякі знімки сьогоднішні. На всіх – радісна посмішка. Награна, але для когось іншого.
А для батьків посмішок не лишилося. Жодних.
Ганна зітхнула, закрила сторінку, а потім, не роздумуючи, видалила програму соцмережі. Там вона спілкувалася лише з Лідою. Жінка змахнула ярлик так, ніби це могло стерти спогади та хвилювання.
Це не було жестом злості чи протестом. Це була тиха, відмова від очікувань. Від прохань, які все одно не будуть почуті. Від спроб нагадати про себе людині, яка, здається, вибрала інше, чуже життя.
Минуло кілька днів. Ганна сиділа на лавці і перебирала в руках пакет із продуктами. Спеціалісти заборонили носити тяжкості, але перспектива харчуватися святим духом не спокушала, а у чоловіка й так повно проблем на роботі. У боці стало важко, проте жінка терпіла, стиснувши зуби.
Поруч сиділа сусідка Тамара Олегівна. Вони ніколи не були особливо близькими, але зараз Ганна була рада навіть такому спілкуванню. Дуже вже не вистачало хоч якоїсь живої душі поряд.
– Бачила я Ліду твою на ринку! – з викликом сказала сусідка. – З сумками, запихана, волосся розпатлане. Біжить і посміхається. А під очима – величезні мішки. І обличчя червоніє.
Ганна з гіркотою посміхнулася.
– Ну, якщо біжить, значить, треба. Не моя тепер турбота.
– Знаєш, у мене племінниця така сама. Все вислужується перед мамою чоловіка. А своя вічно у списку справ була десь після кішки. Тепер ось плаче біля могилки, та пізно вже.
Ганна нічого не відповіла. Просто кивнула. Всередині все змішалося: образа, обурення, агресивність. Їй водночас хотілося та не хотілося обговорити ситуацію. Жінка знала, що лише сильніше розворуше переживання, проведе чергову ніч без сну, тому вирішила змінити тему і почала обговорювати останні новини.
Ганна замішувала тісто, коли на порозі одного разу з’явилася Ліда. Зненацька, без попередження. У руках пакет з еклерами, в очах вина з відтінком роздратування.
– Я буквально на хвилинку, – кинула вона, проходячи на кухню. – У нас о шостій зустріч із батьками Сергія. Їм там із ремонтом треба підсобити.
Ганна не промовила ні слова. Просто поставила на плиту чайник та сіла за стіл. Вона уважно дивилася на Ліду, намагаючись зрозуміти, чи залишилася в тій хоча б тінь її дочки або все витіснила маска добродушної невістки.
– Мамо, чого ти так на мене дивишся? – Ліда зітхнула і опустилася на далекий від матері стілець. – Я прийшла. Ось вона я. Приїхала поспілкуватись.
– Поспілкуватися? – Ганна нервово посміхнулася. – У тебе батько відзначав день народження, ти приїхала на двадцять сім хвилин. Дякую, що хоч без таймера. Зайнята така. І того ж вечора – із собачкою свекрухи граєшся. Фото виклала. Звичайно, чийсь собака цікавіший за рідного батька.
Ліда закотила очі і підібгала губи.
– Мамо, ну почалося. Ти все вираховуєш, підозрюєш… Я що, маю записувати, де скільки часу провела?
– Ні, – твердо, але спокійно відрізала Ганна. – Просто тягнутися до рідних треба. Без таймерів та без підрахунків. Я втомилася вдавати, що мене влаштовує, як ти постійно обираєш чужих.
– Ти зараз спеціально все роздмухуєш і перебільшуєш, – огризнулася Ліда. – Я просто намагаюся бути доброю дружиною. Я маю подобатися його родині. Ти не розумієш, як складно із його батьками. Там крок ліворуч, крок праворуч – сварка. А ви…
– А що ми? – перепитала Ганна.
– А ви… Ну, ви ж свої. З вами можна не старатися.
Ганна на мить відвела погляд, шумно видихнувши. Потім вона подивилася дочці просто у вічі.
– Ну, дякую тобі за правду. Ми для тебе відпрацьований матеріал. Вже отримана територія. Подобатися вже не треба – отже, й так зійде.
У кімнаті зависла тиша. Ліда насупилась, Ганна схрестила руки. Не передбачалося жодних спроб мирного згладжування. Стало очевидно, що проблема не у свекрах, не у відносинах усередині сім’ї і навіть не у пріоритетах, а у самій дочці.
Вона ні з ким не була щирою, вона просто хотіла набути чужої симпатії. А батьки люблять просто так. Вони наперед програли цю суперечку.
Нарешті, Ліда ворухнулася, а потім схопилася.
– Я, виходить, даремно прийшла? Ти хочеш, щоб я взагалі не з’являлася?
Ганна знизала плечима. Вона рефлекторно трохи скинула брови, але в іншому намагалася не видати жодної емоції.
– Я нічого більше не хочу. Ні кликати, ні чекати, ні сподіватися. Живи як тобі зручно. Можеш викреслити нас зі списку своїх обов’язків, коли душею не тягне.
Дочка швидко пішла до дверей. Двері гримнули. Ганна лише відвернулася, навіть не підійшла до вікна.
На дачі було тихо. Петро сидів у кріслі-гойдалці, читаючи книгу. Поруч стояв термос із міцним чаєм. Ганна спостерігала за тим, як сусідський хлопчик у навушниках поливає полуницю.
Коли стало очевидно, що допомогу чекати ні звідки, батьки просто змирилися. Вони справді більше не сподівалися. Тепер справлялися самі та охоче приймали чужу допомогу. Десь розплачувалися частиною врожаю, десь варенням, десь грошима, нехай і невеликими.
Це було хоча б чесно, без вдавання.
– Як гадаєш, вона повернеться? – Запитав Петро, не дивлячись на дружину.
Хоч він і вдавав, що його це не зачепило, він, звичайно, переживав. Став мовчазним, відстороненим. Дружина намагалася ще раз не говорити з ним про дочку, щоб не нервувати.
– Повернеться. Коли їй щось знадобиться, – спокійно відповіла Ганна.
Петро гірко посміхнувся. На жаль, інші приводи навіть не розглядалися.
– А ми?
– А нам вистачить. Буде як із сусідами: суто ділові стосунки. Хочеш допомоги? Допоможи спочатку сама. За розрахунком, без душі, просто обмін.
Вона підібгала губи і поправила кофту. Звичайно, вона знала, що вони не проженуть дочку у разі чого. Але й повітряних замків Ганна більше не будувала: Ліда старається лише тоді, коли їй щось потрібне, а не з любові.
От і нехай старається.
За вікном повіяв вітер, несучи запах мокрої землі та свіжоскошеної трави. “Силою не будеш милою”, – сумно розмірковувала Ганна. Вони не могли повернути дочку в сім’ю, проте могли відпустити ситуацію і просто жити у своєму темпі.